Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

Зінаїда Валентинівна Луценко

Маринчина лялька

Ще не відійшла у глибоке минуле память про ті роки, коли сільська жінка, зоставшись сама, без чоловіка, ще й із купочкою малих дітей, мусила нести на своїх нетривких плечах і власне господарство, і повоєнну відбудову держави, всю важку роботу без часу на себе, без жодних зручностей, які ми маємо тепер.

Але життя минало, діти виростали і створювали свої сімї. Тільки ж що їм було брати за взірець?

Сорокарічна Маринка народила своє сьоме й останнє дитя вже після війни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батьківської турботи, без захисту та підтримки її діти торували свій шлях у житті зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок

Оповідь у романі ведеться про найбільш проблемні для країни періоди про післявоєнну розруху та часи підйому господарства. Зазираючи у «нутрощі» типової для того часу сімї, читач має можливість зрозуміти повоєнне покоління, зацикленість сучасних літніх людей на нагромадженні особистого майна, джерела їхніх страхів та упереджень.

Досвід кожного покоління дуже цінний для нащадків. Тому що все іде по колу. І тільки від нас залежить, чи вийдемо ми на іншу траєкторію, чи змінимо орбіту.

Цей текст записано зі слів очевидиці. І хоч головної героїні вже немає серед живих, але її розповідь заслуговує на те, аби бути почутою.

Частина перша

Діти

1

Зазнала я в житті багато: пережила і колгоспи, і голод, і війну. А свою найменшу донечку народила у сорок пятому!

Того дня ще зранку пішла на поле

Як зараз памятаю: була підобідня пора, спека. Жінки лаштувалися у холодку: порозвязували хустинки і розкладали просто по стерні харчі.

А я й не встигла тоді поїсти, бо схопилася руками за низ живота і, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побігла мерщій додому.

А там, вигнавши із хати малих дітей і залишивши тільки свою найстаршу доньку, Ганну,  та ще покликала до себе найближчу сусідку, а заразом і зовицю, Олександру, щоб була на поміч,  не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

 Дівка!  втираючи із лоба піт, найперше сказала чоловікова рідна сестра і поклала мокру дитину мені на груди.  От і маєш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

 Ой,  усміхнулася я прикро і подивилася пильно на немовлятко,  і справді, лялька! А баба? Це б поки вона прибігла аж із тих садиб! Та й чим же я мала б їй платити? Слава Богу, обійшлося і на цей раз. Уже востаннє

 І я теж не буду вже родити!

 Це ще як Бог дасть, Олександро, у тебе й чоловік є. А я

 Досить і з мене дітей. Гляди, що в світі робиться! Аби ще цим було що дати їсти

 І раніш не було що, та ми родили

 Хай там як, а я не хочу,  озирнулася на Ганю Олександра і, зігнувшись низенько над постіллю, прошепотіла мені у саме вухо: Я ж відразу після Антосі замастила глиною шматочок своєї спідки у комині, над піччю. То вірний засіб од зальоту, мені колись ще покійна моя свекруха розказали.

 Чому ж ти зі мною не поділилася?!  раптом із моїх очей закапотіли рясні сльози.  Хіба б я тоді Хіба б я тоді народжувала ось цю дитину?

 І я б мала гріха?!  відвела погляд Олександра.  Це ж давня ворожба! Та й Хіба ти, Маринко, не чула, як колись батюшка в церкві на проповіді казав: усяка дитина нам посилається від Бога. А я б у те мала втручатися?

 Але ж Ілька нема!.. А це вже сьоме

 Не журись, де шестеро, там і сьоме буде! Вибавите всі гуртом. Та ще, гляди, твій чоловік із війни повернеться? Усяке ж може бути. От уяви собі: переступає наш Ілько поріг, а у хаті лялька! Га, не гарно буде, Маринко? Та ж така маленька дитина всяке серце розтопить, вона ж як сонечко для усіх нас буде! Он як моя Антося-щебетушка

А ми собі були що родичі, то ще й сусіди.

І усі діти наші понароджувалися в одному році.

Як змовились: у нас з Ільком Макар у Олександри й Арсена Дмитро, а далі: Ганна Галина; Христушка Ялина; Маруся Іван; Грішка Степан; Іван Василь!!!

Як змовились: у нас з Ільком Макар у Олександри й Арсена Дмитро, а далі: Ганна Галина; Христушка Ялина; Маруся Іван; Грішка Степан; Іван Василь!!!

Нарешті у сорок четвертому у Гринюків народилася Антося.

А ця ж дитина була майже на один рік од неї менша!

Мали б бути товаришками.

Моїй Ганні вже було чи не пятнадцять років. І тепер вона палила ножа на свічці, щоб відрізати дитя від пуповини.

Дитина мені муляла

 Ганно, йди та й ріж!  підняла я голову від постелі із сіна під рядном.

Дуже худа й висока моя Ганя стояла біля печі і поправляла однією рукою світлі пасма, що вибилися із коси, довгої-предовгої, аж до пят, і золотої, немов пшениця. Сині-сині, як волошки, очі вона давно ховала під чорні вії: була дуже війною налякана, а тому покірна й тиха.

 Йду, мамо  у Ганни дрібно затрусились руки.

 Або краще Ріж краще мене!!! Ось тут, по горлу!..  я раптом пригадала усе, що зі мною було до того, та ще й як здумала, що то має бути! Та й відкинула із шиї русявого пацьорка.

 Давай вже краще я,  Олександра забрала у Ганни із рук ножа.  Бо налякаєш дівчину, вона і заміж не захоче йти.

 А таки було б краще, якби воно не народилось. А бач, живе,  провела я по всьому очима свою дитину.

Олександра тільки сплюнула і понесла моє немовлятко до купелі. Умочила дитину і раз, і другий у сірі деревяні ночви, до теплої води, і зразу у спідницю. Поклала до колиски, ще тої, першої, яку Ілько робив для нашого найстаршого сина, для Макара.

 А бач, ще й досі не побилась!

Ганя тільки-тільки зібралась виносити воду із купелі надвір, і як на те до хати суне пупорізка!

 Що там, Маринко?  уперше за всі роки сільська повитуха, стара баба Довжанська, підмела у потрібний час довгою рясною спідницею і мою убогу хату.  Уже й вродила? Сама

 Уже, як бачте.

 То я трохи припізнилась? А таки зайшла, бо жінки із поля послали по мене Ульку, а вона каже: тітка Маринка родить. От я й прибігла, а от не встигла! Ану, хай йому всячина із усіма тут вами разом!  привіталась.

 У нас є дівчинка,  показала бабі на низький сволок Ганя.

 Ану, ану, де?  баба прочовгала й зігнулась до колиски.  Славна яка! Тугенька! А носик який, га? Ількова! Що це в нас сьогодні? Тридцять перше липня, се б іюля Ну, то нехай буде зватись Юлька! Хоч імя дам,  перехрестила немовля.

 Спасибі, бабо,  я сумно посміхнулась.  Але краще було б, аби вона десь витряслася полями

 Що це ти таке говориш?! Проклинаєш свою дитину?!  дорікнула.

А я й заголосила:

 Як же я сама-а-а-а?! Як же я дам раду усім цим дітям?  і зірвала із шиї мідний хрестик, стиснула у кулаці та й пожбурила десь, либонь, під піч.

 Схаменися! Чого це ти сама?  перевязувала хустку перед уламком німецького люстра Олександра та й сахнулася.  Що це ти таке говориш? Прикуси, Маринко, язика, бо!.. Мій брат Ілько з війни повернеться, та й якось дасте собі раду, як дотепер давали.

 Ілько?  я заплакала ще дужче.  Ілько, це не твій Арсен! Якщо й повернеться Мій Ілько мене не пожаліє.

Рипнули із сіней двері моїм дітям не терпілось побачити свою нову сестричку.

 Сідайте, бабуню, до столу,  Ганя поставила відро із купіллю під припік і дістала із печі борщ, сірий рушник із конопель уже був простелений по столі. Налила борщу у миску, накраяла три скибки хліба, з-за припічка вийняла почату пляшку горілки затикану качаном із кукурудзи.

 А може, у вас є вишняк або яка сливянка?  аж скривилася на пляшку баба.  Бо ж я не пю горілки стара вже, і щось у грудях тисне.

 Ну аякже, є!  схаменулася Олександра, кинулась із великої хати до темних сіней, ускочила у погрібник, бо знала, що у мене й де, та й повернулася назад із слоїчком.  Сідайте, тітко Домко, та й поллємо вже цю Юльку, нехай росте здорова.

Першою до колиски кинулась Маруся вона була чорнява й невеличка, а очі мала карі.

 Дівчинка! Як добре! У мене теж тепер є сестричка, така, як і у вас, тьотю Олександро!  раділа.

 А от тобі і нянька!  розвернулася до мене баба.  Будеш бавити сестричку, Юльку?

 Буду! Буду!  застрибала по хаті моя Маруся.  Тільки не Юльку. Я хочу, щоб вона звалася Мирося!

 А це ще чого?  подивувалась Олександра.  Юлька ж краще!

 Ні! Ні!  схопилася Маруся за краї люльки.  Тільки Мирося! Он у Кесарів є Мирослава, гарна-гарна! І я теж собі таку саму хочу!