То нехай буде їй Мирося, я уперше й усміхнулась. І дозволила: Маруся буде нянькою дитині, то нехай уже, як хоче, так і називає.
А таки краще було б «Юля», втерла губи рукавом баба Довжанська. А вишнячок у тебе, Маринко, солодкий, ух! Нехай же ваша Мироська теж буде така здорова! і махнула останніми краплями поза плечі. Полетіло вгору.
А баба накрапала нам вишняком аж на сволок! показав на деревяний балок на стелі Грішка.
То я вже буду збиратись. Бач, і без мене обійшлось, збирала у пригорщу крихти хліба пупорізка, закинула їх до рота. Не можна, дітки, хліб отако-о кидати, помахала пальцем до Івана, бо буде у хаті бідність!
Іван насупився і сховався за Ганіну спідницю. А Гріша бабі дорікнув:
То хлібом розкидатися не можна? А як вишняком, то ляпати аж по стелі?!
Ти бач, який розумний! підвелась баба із ослона і рушила до дверей.
Дай, Ганю, полотна, я зупинила повитуху на порозі. Вибачте, тітко Домко, хлібини цілої тепер немає, самі бачите. От, хоч полотно візьміть?
Ти краще б яку хустку дала схилилася і зашептала наді мною Олександра. Як заведено.
Немає хустки, он хіба рушник.
Ганя відкрила віко скрині і дістала звідти невеличкий кавалочок сірий-сірий.
Цей?
Ні, дай того рушничка, що з червоним бережком
Та чого там? замялась баба. Я й не прислужилась. То Але Мені б краще дали яке ряденце. Я ж розумію, Маринко: у тебе немає чоловіка
І чому тоді баба так сказала? Бо таки й сталося, що Мирося народилася, а її тато невдовзі вмер. Далеко від своїх рідних та від дому.
Загинув мій чоловік на війні
Він собі помер і знайшов для душі та тіла вічний спокій! А я мала віддавати за його дитину рушниками!
А я ж ті рушники, полотна й рядна цілу осінь, зиму і весну сама ткала на верстаті! Ні дня, ні ночі не бачила
Бо це ж тяжка і довга праця.
Починала труд тим, що сіяла коноплі. Потім проривала, гляділа від курей.
Як стебло виростало таке, як треба, високе й дуже, запашне, зжинала його серпом, складала у вязки і носила на собі аж за два кілометри від хати вимочувати, у Гірський Тікич, до Острова.
Закладала там ті коноплі до води, ще й вибирала, де вода була швидка, бігуча. А тоді високо підтикала на собі сорочку і спідницю, та й лізла до холодного потоку і забивала по його грузькому дну кілки, щоб течія стебел мені не знесла.
Через десять днів я йшла до Острова і виймала на берег «козлики» перемоклі снопи конопель. Сушила їх тільки день, а тоді на своїх же плечах несла назад додому, викладала рядками в клуні.
Щоб не погнили, сідала я на долівці, брала по жмутку стебел і терла на терниці аж до клоччя.
Те клоччя потім вичісувала на щітках.
У хаті в мене була дірчаста лавка. У ті дірки я вставляла кужелі, і веретеном пряла смикала поволі із кужелю грубу нитку. Цю нитку намотувала на чотири палиці козелець, і з мотків уже перемотувала її в клубок.
Пізно в осінь, коли зроблена була вся робота, до хати вносився верстат. Хата у нас й так мала, глиняна, сіни і одна кімната, а в ній стіл і піч, і трохи між ними простору, на всю зиму його «зїдав» верстат. Сідала я під тим деревяним дебелим дивом і водила, водила човником поміж начиння, а тоді ба-бах! і збивала разок ниток докупи. І знову воджу, та ще й вигадую, напівсонна, собі якісь узори, уплітаю покрашені вільхою, бузиною і цибулею нитки із білими чи сірими.
Таке ж виходило і гарно!
Із того верстата між моїх швидких пальців народжувалося полотно грубе і тонке, на рушники, на сорочки і рядна, а ще на мішки і спідниці, торбинки і шматки. Із овечої шерсті те піде на свити, а може, й на кожух.
Найтонше полотно несла я до Олександриного чоловіка, до Арсена. Він його поріже, покроїть і ший, Маринко, ночами при свічці сорочки. Голка куплена у крамаря, нитка вже своя.
На вишивання мені немає часу. Яке ще вишивання?!
Бо зимою я пряду.
Навесні вже треба покроїти.
А за кроїння заплатити.
Грошей у нас нема, то я цілісіньке літо, бідна, роблю по городах у себе й у сусідів. Після колгоспу біжу додому, а там межі не бачу, саджаю щось та сапаю, прополюю і сію, підгортаю свою й чужу картоплю, виполюю бурянці. Олександра цього не здужає, та й чоловік її жаліє Арсен накроїть за зиму молодицям сорочок, от вони й оброблять їм город, побілять хату ті, що бідні, такі ж, як і я, солдатські вдови, без грошей і долі, та з дітьми. А ще щороку перекопувала я крім свого ще й зовициного города, це за свитки і кожухи.
Олександра була дуже гарна жінка чорнява, невеличка, але грудаста, очі мала зелені, лице з румянцем, чисте й біле.
А що багато дітей?
Та ж чоловік у неї добрий! Арсен не тільки кроїв сорочки, але ще й шив за грубі гроші кожухи й свити, не кожен вмів. А Арсен умів найкраще із усіх сіл до нього несли, він на око міг зробити.
Щаслива ти, Олександро, часом кажу, бо я таки, ніде правди діти, їй і заздрила. Не знаю, коли тобі й відроблю.
Та помаленьку колись відробиш, ми ж свої.
Он, мої хлопці так ростуть, на плечах свити тільки тріщать. Треба в цьому році Грішці кожуха скроїти, старий розлізся.
Арсен покроїть! Не журись, Маринко, як не на цей рік, то на той городи будуть.
Спасибі вам, бо хто б мене послухав
Дітей у мене багато, і мусила я нести на своїх плечах до Острова, до води ще й вязку Олександриних конопель. Треба ж було якось відробляти.
2
Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі
Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.
А я на колгоспному полі робила тяжко Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.
Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:
Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!
Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самій сорочці, простоволоса ще, в дверях, а за мною рясніють голови: голосний стукіт розбудив і полякав усіх у хаті.
Не в одної тебе діти, от знайшла новину мені! сердиться управляючий. Ти, Маринко, уже місяць як вдома сидиш, а там робота стоїть! Хто буде працювати? В колгоспі рук не вистачає.
Дитина ж
Дитину хай бавлять старші діти! управляючий уже прокричав аж у воротях. А як не вийдеш сьогодні до обіду, то запишу тобі відказ, а тоді тоді сама знаєш, що може бути! Дорога на Сибір!..
Знаю, чом не знати? вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тоді глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побігла мерщій помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.
Ганю, виженеш теличку на обору і кинеш їсти. А я тим часом хоч якусь лемішку зварю, ще й на обід щось треба було б борщу? годую свою ляльку й порядкую. То ти буди малих. Хай Грішка напоїть вівці, і Марусі я теж дам щось своє.
Мамо, я ж з тобою до колгоспу, підводить сонні очі Ганя дуже рано; це мені нагадує. А як же наша дитина? Ганя сідає в сіні, складає руки під грудьми: болить ще від війни, вона вже й звикла.
Дитину буде бавити Маруся, виймаю із Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.
А моїй старшій доньці ніколи нічого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирає довге волосся в руки, плутає його і виплітає пшеничну косу, закручує її на потилиці мов жінка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидає сіру хустку, замотує низько-низько над очима, завязує попід шию
А я тим часом йду надвір, насмикую зі стіжка ще торішньої сивої осоки, понакручую крутнів, щоб топити піч, несу до хати і закидаю ті крутні у ненаситну пащу. У челюстях аж свище осока гарно горить! Я ще трохи перечікую, щоб прогоріло, а тоді ставлю до черені повен баняк води, коцюбою підпихаю; іще один, у нього вливаю воду
І вже за столом, вмочаючи в лемішку хліба, наказую няньці:
Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаєшся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби від крику не надірвала пупа.
А як вона дуже розплачеться?
Якщо буде дуже плакати, йди, я тобі покажу, піднімеш дитину попід спинку, притиснеш собі на груди і принесеш мені на поле. З собою візьмеш їсти.
А куди саме? Маруся аж підстрибує від радості: а то! Тепер їй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!
Спитаєш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.
Я?! Не дам нікому! і Маруся вже стрибає кругом люльки. Мирося спить.
А тоді день за днем і кілька разів по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалає босими ногами по пилюці аж до поля. А там крізь високі кукурудзи, що й не видно неба, а далі колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала її малу сестричку і та втихла б хоч на якусь годину.