Я тобі зараз дам віночка!!! Іван кидає на землю торбу, хапає обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидає її спиною на стерню і знавісніло бє, товче ногами.
Ось тобі! Ось тобі, на! Аби знала, що треба збирати колоски, а не гратися.
А-а-а-а-а! Я вже не буду! та затуляється руками. Не бий мене, Іване!
Ось тобі!
Прости! Вже більше не буду! А-а-а-а! А-а-а-а!
Що не будеш?!
Я не буду збирати квіток, а буду збирати колоски!
Добре! Вставай і швидко рушай мені по полю! Як не назбираєш повну торбу, то тут тебе й забю! Бо ти, Миросько, їси більше від усіх нас, а як колоски збирати, то вінка плетеш!
Мирося ще трохи плаче. Тоді поволі колінкує, потроху підводиться із колін і тут тільки помічає, що із босих її ніг цвіркає по стерні кров і з підошов, і з колін, і руки, як падала, геть стерла.
Болить!.. схлипує Мирося.
Не знаєш, що робити?! усе ще сердиться на неї Іван. Їла квашеного огірка? Тепер сідай, помочися в жменю і потри тим вавки, воно й затягне.
Мирося слухає брата. Вона тут-таки й сідає на стерню, миє ще теплим вавки, вони щемлять але кров потроху зупиняється.
А увечері, перед тим, як впасти в сіно до сну, Мирося ще трохи скиглить, бо їй болить, особливо ноги. А тоді вона згадує про Іванові ліки, біжить на вулицю, під осокори щоб назавтра не так боляче було ходити босими ногами по стерні повертається назад у хату й укладається на соломі.
А чому Антося із Василем не ходять разом із нами на поле по колоски? питається Мирося в мене про своїх двоюрідних сестру і брата.
Бо їм того не треба.
Як це? Не треба колосків?! А що ж вони будуть їсти? не може зрозуміти.
Колоски їм потрібні, тільки не треба ходити за ними аж на поле.
Як це?!
У Антосі і Василя є батько. Дядько Арсен завідує колгоспним током, то його діти мають право набирати колосків прямо із молотарки, зітхаю, і додаю свою гірку примовку: А у вас немає батька.
А вранці моя Мирося виходить у двір і зразу ж бачить там Антосю; Миросі дуже кривдно.
Ти куди?! гукає її подружка.
Але моя Мирося мовчить, вона виходить за ворота і тільки тут озирається.
У вас є батько, а в нас немає!!! кричить вона і відвертається від Антосі.
Та розпачливо розводить руками і йде назад до своєї хати.
На мене там Мирося чомусь розсердилася, розказує вона Олександрі.
А то чому?
Бо у мене є тато, а у Миросі немає!..
Ясно взуває чоботи Арсен. Знов тої самої?! каже понуро.
Та ти на них не сердься, обійняла біля порогу свого чоловіка Олександра. Вони тяжко бідують. Пожалій ти ту Маринку!
Скільки раз жалів! А воно одно й те ж саме
Пообіцяй мені тепер, що не будеш на неї сердитись.
Як скажеш, це ж твоя рідня.
Олександра поцілувала уже в дверях Арсена де це видано для села! і він пішов спокійний.
Цього дня на полі останні молотарки домолочували зерно.
Миросю-у-у! гукнув Арсен племінницю. Йди-но сюди, я тобі щось скажу.
Мирося прийшла. Стоїть, похнюпилась. Їй соромно, бо із голови все не сходить Антося і те, що вона їй сьогодні вранці сказала. «Буде сваритися», подумала Мирося. Але Арсен не сварився.
Ну що, багато сьогодні назбирала?
Та не дуже
Показуй свою торбу.
Мирося наставила, а там на дні тільки кілька чорних порожніх колосочків, вона це вийшла вдруге.
І тут! Дядько Арсен набрав повні пригорщі не перевіяного ще зерна і сипле, ще раз бере і знову сипле просто до Миросиної торбинки! Аж до самого верху! Насипав повну!
Мирося не повірила своїм очам!
Тримає у руках важку торбинку, але не вірить у своє щастя!
Спасибі вам не підводячи на дядька Арсена очей, притиснула важку торбинку до живота і пішла до лісосмуги.
Руки у Миросі дрібно трусилися: вона боялася, бо памятала мої розповіді про те, як колись за один колосок могли на полі вбити. Або відправити у далекий Сибір, і там теж на людину чекала смерть!
Тепер колоски збирати дозволяли. Але щоб так брати просто з-під молотарки?!
Мирося відразу ж не пішла додому, вона ще трохи посиділа у лісосмузі, поперебирала пальцями пшеницю, понюхала Аж як молотарка поїхала із поля, підвелася на ноги і побігла, але всю дорогу озиралась.
Вже у своєму дворі Мирося стишилась, повільно зайшла до хати.
Ось! Дядько Арсен мені дав! поставила торбинку на столі. Він сам мене гукнув, мамо, і дав, насипав повну торбу! Як Антосі! Дивись, мамо, скільки у торбі зерна! Тут і колосків майже немає! Тільки чисте зерно!
Хай йому Бог дає здоровя, кажу, і висипаю зерно на хустку, перебираю його руками, теж радію. Треба гарно просушити.
А вже сухе зерно пересипала в глибокий глек із тоненькою шийкою аби туди не влізла миша, і занесла в комору. Але кілька жмень від того прибутку таки вкинула на круглий камінь і змолола на муку. Із неї потім спекла собі і дітям коржики.
Ох і смачні ж ці коржики! як їла, то все нахвалювала Мирося.
У, ненажера, їй все смачне! невдоволено бурчав Іван. А як колоски збирати, то вона ловила метеликів і вінки вязала.
Мені дядько Арсен сьогодні повну торбу зерна з-під молотарки дав!
Та ти вже ту свою торбу давним-давно і зжерла!
Ні! Мама напече ще й коржиків із маком, правда ж, мамо?
Напечу, пообіцяла я, ось як тільки потереблю. Ви ж хоч не поламали маківок? бо щось мені було тривожно
На початку літа маки завжди цвіли рожевим квітом, по всіх людських городах. Коли ніжні пелюстки спадали, з-під них на стеблах зявлялися зелені головки. На сонці маківочки достигали, поволі сіріли, і діти тоді нишком їх лущили, аби добути звідти мак ще сирий, чорний і солодкий.
Не смійте лущити маківок, бо будуть порожні! просила я дітей.
Але ж це діти
Через одну я потім висипала собі в пелену тільки один порох та трухно.