Якось мій старший хлопець, Грішка, стрибав по тих сівалках та й дострибався не туди засунув ногу, підвернув.
Ой болить же мені, а! кричить.
І хто його там почує, хто прийде на поміч? Білий же день! Усі люди на роботі.
Немає ради Викричався Грішка досхочу, та й покульгав сам через берег до діда Степана.
А той:
А-а-а! Вдовиний ти син, йди-но сюди! Лягай тут-о на ліжку, давай мені сюди ногу!
Грішка крекче, закушує від болю губи, але таки дострибує і вкладається поверх суконного рядна на ліжку. Дід над ним згинається, щось шепче собі в бороду, береться руками за хвору ногу і тільки смик!
Грішка від діда вже йде додому рівно.
А боком тільки позирає на баштан
Баштан лежав попід Лисою горою. Дуже близько: нам із вікна хати добре видно. За сторожа на баштані поставили мого кума, Петра Кесаря.
От як починали достигати кавуни, Мирося і йшла на відвідини до хрещеного тата. Прийде вона до куреня, побачить сторожа, наставить пелену. Петро їй понакидає туди помідор, огірків всього, що є.
Бо Мирося дівчинка, маленька, та ще й похресниця. А от як Грішка хоче закрастися в кавуни, то Петро його вже не жаліє.
Бо Грішка йшов на баштан із мішком! Туди йде Грішка насвистує, підкидає босими ногами по дорозі порох. А на баштані колінкує, роззирається злодійкувато, і як ніхто його не запримітить, накидає повен мішок всього, та й пре на спині додому.
Де це той злодій?! якось увігнався Петро в моє подвіря, біжить слідком за Грішкою. От я тебе нарешті й вислідив, і піймав!
А я тоді місила діжку.
Що сталося, куме? розігнула спину. За ким це ти женешся?
Подавай мені сюди зараз же злодіяку, свого сина! Я здеру йому шкуру із плечей! трясе Петро батогом. Грішка твій де, питаю?! Я на свої очі щойно бачив, що він побіг за хату, гукай того волоцюгу сюди!
Що?! я обтерла об спідницю руки. То це ти, Петре, будеш мою дитину бити? За що ж?
Він кавуни краде!
А тобі хіба шкода для сиріт кавунів колгоспних? Чи, може, у мене є їх за що купити?
Але я сторож! А він мішками носить!
Бо й мої діти хочуть їсти, кажу на те. А у мене немає за що купити пряників і цукерок. На кавуни ж я, Петре, мабуть, у колгоспі заробила за все своє життя?
Я все одно маю його відшмагати, аби не крав! Хтось же має вчити хлопця?
Чи ти, Петя, може, дозволив би кому бити своїх дітей? Батько Ти з війни повернувся, а Ілько мій там лежить Ти на свої очі бачив його смерть. Йди, куме, із подвіря, й не руш мені дитини, аби ми з тобою уже навіки не стали ворогами.
А як же?!
За це вже будь спокійний: Грішка більше ніколи не прийде красти колгоспних кавунів. Хіба тільки сам даси
Дід Степан був їздовим у колгоспі він биками возив ті кавуни у містечко на базар, до продажу.
Ще лиш-лиш загоряється на сході небо, а мій дядько уже вибирає з роси і накладає на підводу помалу один за одним мокрі й холодні кавуни; гарно вибирає: перед тим як зірвати, кожну ягоду ще й простукує, чи лунко дзвенить, заглядає на хвостик чи підсох.
Мирося добре знає цей час: удосвіта в неділю виїжджає її двоюрідний дід Степан биками на дорогу. І вона тут як уродилася! Мирося цього дня нізащо не проспить і не пропустить.
Підвода викочується на польову дорогу, помалу їде селом; ще сонна Мирося бреде за нею слідом, як примара.
Уже й під гору виїхали, минули зо три хати
Тпр-у-у-у! дід Степан биків спиняє, злазить із гарби, вибирає найбільшого кавуна і простягає його Миросі.
На, бери та йди собі додому.
І Мирося бере того кавуна до рук ні дякую тобі, ні спасибі розвертається і мовчки човгає назад.
Як приходила пора мої діти тільки й жили на тих кавунах. І снідали, і обідали кавунами.
Мені ж хоч в тім полегкість
Колись були нашими ці поля, ми на них робили і з того жили. А тоді стали державні, то хто, як не держава, мала б годувати?
Дозрівав горох
Грішка йшов до поля і наривав ще зелених стручків повну пазуху, біг додому.
Глядись краще, аби тебе не зловив обїждчик! прошу я сина.
Я добре дивлюся, не хочу батогом по плечах! Ох і боляче
То, може, вже не йди? Страшно
Страшно? А їсти більше хочеться!
І йде
Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!
То, може, вже не йди? Страшно
Страшно? А їсти більше хочеться!
І йде
Зате ж як зацвітала акація, моїм дітям нікого вже не треба було ні боятися, ні просити! Мирося ще маленька, солодких квіток сама нізащо не дістане. Бігає вона кругом дерева, кричить: зависоко!
На тобі ключку! подає Олександрин Василь Миросі дрючка і навчає, як ним дотягнутися до гілки, як зачепити кінцем так, аби не обірвалось.
Миросі щастя! Ключкою нагинає вона до себе найнижчу гілку, хапається за неї рученятами, дістає і зішморгує білий запахущий акацієвий цвіт і мерщій до рота!
А солодке яке! сміється Мирося до Василя.
Їж, там його ще багато є!
А далі як цвітуть калачики! Боже-боже, що то за трава! Бубки поверх стебел тугі, зелені, соковиті! Мирося їх їсть, аж прицмокує:
Ой добре ж! Ой смачне!
А потім по людських городах дозрівали огірки.
Своїх огірків я не встигала за дітьми й нарвати.
Діточки, просила я щовечора. Ану ж не лізьте у город між гудиння, не толочіть. Бо що я вам на зиму наквашу в діжці? Не буде взимку огірка, не зварю борщику. І нам із Ганьою на поле не буде з собою що взяти.
То діти через Катрину леваду, бігли в берег. Там жила їхня тітка Василина іще одна Ількова сестра, моя зовиця.
Василина жила сама. Як повернулася із Германії, мов оніміла. Два роки ні з ріднею, ні з сусідами не говорила. Побудувала у березі сама собі глиняну хатинку і жила.
Аж далі потроху й розговорилася як виплакалась рідній сестрі, Олександрі. А та розповіла мені чого це наша Василина мовчить.
Тільки ж ти, Маринко, щоб нікому-нікому? Бо, може, вона ж таки колись ще заміж вийде. Бо ж молода ще А таке сталося в тій Германії. Тільки тобі й розкажу, бо ти зрозумієш, у тебе там дитина вмерла, і в Василини теж
Як?! Хіба ж Василина була замужем? Вона ж ще дівка! я й не знала.
Там і вийшла. Полюбилася в концтаборі із якимось італійцем, народилась у них дівчинка. А тоді сталося таке і Олександра кінцем хустки закрила рота. Я не знаю, як та бідна Василина не зійшла з розуму. Там Тоді якось ту дитину у неї взяли і занесли на досліди. Дитину наколювали шприцами, тоді дуже порізали, і вона вмерла у своєї мами на руках. А Василина, ось, повернулася сама додому.
А італієць що?
Василина нічого про те не каже. І так, відкрила мені трохи душу. Знов мовчить
А я ж то думаю, чого вона мовчить? Така ж була весела до Германії. А як співала!
Тепер уже не буде. Хіба, може, якщо відійде. Але, знаєш, Маринко, Василина його любила! І зараз ще дуже любить того італійця. І ще Мені Василина казала, що бачити чужих дітей тепер не може, вона відразу ж пригадує свою замучену дівчинку.
Бідна вона
У Василини самотня хата і довжелезний город-городище, одним кінцем він збігає прямо в берег. І в тому березі рядки листатих огірків, повзуть гадючками аж на стежку і цвітуть по кукурудзинні жовтими зірочками. А під ними, моя Мирося знала, ховаються колючі й смачнючі пупянки. Тихесенько скрадається вона між вербами, повзе в кропиві до тітки Василини у город! А там навибирає зелепух повні руки, жадібно через одну кидає в рот і хрумає, аж до знемоги, аж відригується зелена піна. А Мирося не спиняється, та все товче, не може наїстися. І такі ж вони дуже добрі, огірки! А як уже дитина чує, що таки ні жоден у рот більше не залізе, накидає собі в пелену і втікає мерщій із городу, озираючись на білу хату.
А там її тітка Василина плаче, молода й красива-красива, але така нещасна.
7
У серпні, коли на полі уже майже зібрано пшеницю, коли снопи повязано, обмолочено молотарками і вивезено із поля на колгоспний тік сушитися, Мирося із Іваном беруть до рук по полотняній торбі, туди кладуть по квашеному огірку це обід, і йдуть назбирувати колосся.
Іван на полі не розгинає спину, він одне збирає, бо добре памятає, що я йому наказала. А Мирося що з неї, ще мала! тій аби на всі боки роздивитись: там коник зелений пострибав, а там голубий метелик так смішно крильцями махає, а там полетіла бабка!
Іва-а-ан! Дивися, яка в мене квітка гарна! біжить через поле і показує братові затиснутого у долоні польового будячка.
Ану ж краще покажи мені свою торбинку! розгинає спину Іван. Це що, вона геть порожня?!
Трохи є Тут такі квітки, аби ж ти бачив! Можна, Ваню, я сплету собі на голову віночка?
Я тобі зараз дам віночка!!! Іван кидає на землю торбу, хапає обома руками Миросю, аби вона не втекла, кидає її спиною на стерню і знавісніло бє, товче ногами.