Знадвору чути шум машини. Заходять дружинники з міліціонером, з ними Чухно.
МіліціонерДаруйте, добрий вечір, Вчителю!
Ви знаєте, хто це такий?
Це мій знайомий Бляшкевич.
Він вже тікає пятий раз.
Він батька убивав і вбив
Учителя пенсіонера, нумізмата.
Все через гроші
Уперше чую, щоб учителя
Вбивали через гроші. Це так?
От бачите, який я!
Зверху наче правда, та нема
Тієї правди всередині. Годі!
Беріть мене. Я вже готовий!
І ще найголовніше. Ось адреса.
Ось фото. Це дружина. Це синок.
Дружина вже готова, дайте згоду,
Щоб син мій вчився тут, у Павлищанах,
У вашій школі. А то вже біда!
Безбатченко він. Забіяка лютий.
Всіх колошматить Мухамед Алі!
Боюсь, щоб не зломився хлопчик,
Вірніше, щоб на звірстві не застиг.
Ви розумієте?
Ви напишіть мені. А я
Даю вам слово забрати сина.
Забирає у Бляхи-Мухи фото і адресу.
І обіцяю вам достоту,
Як ви мені розповідали,
Все написати у Верховну Раду.
Ні, не за тим я прошкував до вас,
За чим сказав! На цьому досить.
Спасибі, що не погребували
Моїм високим товариством,
Тож пробувайте у здоровї, Вчителю!
Прощавайте!
Виходить. За ним дружинники з міліціонером.
Вчитель(до Чухна)Щось ви сьогодні дуже спритний!
А я завжди такий! Порядок
Є порядок.
Ідіть і зачиніть ворота!
Чухно виходить.
Дружина Вчителя(до Вальтера)Оце оказія. Відразу вас в окріп.
Стражденний чоловік йому я вірю,
Хоч перекручений, з важких дітей.
Я прошу тебе,
Подай мені
Що з вами, Вчителю?
Мовчіть, мовчіть!
Дружина подає йому валокардін. Вчитель пє.
Візьмем цю жінку з хлопчиком, хай їдуть.
Я знаю отаких дітей, в яких батьки
Пяниці чи злочинці чи безбатченків.
Як правило, завжди важкі це діти.
Причину, бачте, він шукає в батькові,
В оточенні, а забува про себе,
Про відповідальність перед іншими,
Перед вимогами суспільства.
Ви вірите йому?
Я вірю особливо в те,
Що він про батька розповів.
І вірите, що він тікав
Заради сина? Що не міг листом
Вас попросити?
О ні! Ви ж бачите які замашки
Дивацькі в цього Бляхи-Мухи.
Тип дивовижний. Я йому повірив,
Як він почав про сина говорити
Як зайнялись його хитрющі очі,
Як руки задрижали
Діти, діти!
Я зустрічав таких і в нас, і в вас,
Які «добреньким» вас вважають.
Цей Вчитель, вони все кажуть,
Ростить злочинців з підлітків
Своїм погладжуванням по голівці.
Сучасний педагог, вони вважають,
Собі дозволити не може
Дітей погладжувати по голівці.
Коли ж такі шовковисті голівки
В дітей, коли ж рука сама
Так безконтрольно тягнеться до них!
Я так люблю цей відділ людства,
Казав колись Макаренко.
Гадаю я, що опоненти наші
Прихильники «ламати» і «тиснути».
На досвіді переконавсь я, що дітей,
Та ще важких, «ламати» і «тиснути»
Це недотепна і безнадійна справа.
Ти розберись, чому вони такі!
Допоможи ти їм задуматись про себе,
Ти виклич їхню совість як суддю!
Ти все невтомно гостя атакуєш,
А він же гість, ти ж відпочинь,
Схолонь!
Та ні, геносе Функе розуміє
Мій запал, він же вчитель, він
Він Корчаком захоплений. Так от
Найлегше виставить за двері.
Міліціонером погрозити старшим.
Хіба для цього треба розуму?
Дитина буде нас лише боятись,
Ми ж, вихователі, наглядачами будем,
Як буде діяти лише покара,
Ми звільним вихованця нашого
Од муки найсвятішої од совісті.
Йому тоді залишиться єдине,
Як цьому Блясі-Мусі, аристократу,
«Места не столь отдаленные».
Коли ж ми здатні, як порядні люди,
Як справжні вчителі, на самокритику
Лиху, нищівну, може, і нещадну,
То і таке сказати не завадить:
Важкі діти це діти, од яких
Ми, дорослі, ми, вчителі,
Ухилились, відштовхнулись, відмовились.
Діти, яким ми не знайшли
Ні часу, ні серця, ні совісті.
Коли дитина шукала нас,
Ми займались нікчемною белібердою.
Важкі діти це діти, яких ми зрадили!
Вчитель знову хапається за серце. Дружина кидається до нього, він відсторонює її і йде до дверей.
Вчитель знову хапається за серце. Дружина кидається до нього, він відсторонює її і йде до дверей.
Я зараз зараз я на хвилю!
Ти, рідна, побудь із гостем
Так неґречно вийшло.
Вчитель виходить.
ДружинаВи знаєте, він дуже хворий.
Та не дай вам боже
Йому про це сказати.
Рани війни?
Рани війни і ранимиру.
Він все сприймає серцем.
Та й перетруджений до краю.
Неможливо його від столу відірвати.
Вітання Вам від Суханова.
Теж запальний.
А його антипод Мещерський?
Лаштує на Павлищани гармати.
Хоча б не зараз! Бачите, який він!
Боюсь за нього. Він же, як дитина,
Так вірить у безмежність сил своїх,
Вони ж у нього вже на волосинці
Хліб і стаття Мещерського
Учительська. Спершу Вчитель і Вальтер, потім Маряна, Хор і Горпина.
ВальтерУкраїна це хліб. Так в уяві моїй
Вона поставала. А тут,
У школі у вас, із хліба усе
Починається. Звідки і як
Прийшло вам це в голову?
Дивне питання. Та все найпростіше
Найважче. Дуже ж просто це
З хліба почати. Ніхто ж не почав. Ви!
От диво дивне. Наче все і знав,
Наче знав тисячу літ.
Та саме тоді осяяло, освітило.
Якось у школу завітав дідусь
Іван Степанович Савчук
Пастух колгоспний літ під девяносто.
Старий витягнув з-за пазухи
Маленький вузлик.
Розгортає хустину білу.
Бачу хліб засохлий,
Черствий і мацаний вже перемацаний.
«Ви знаєте, що це таке?
Так, хліб-то хліб, але який?
Я, як і ви, не вірю в Бога,
Та називаю хліб святим.
А ви, учителі, про це забули.
Що ж це виходить?
Чотири внуки в мене,
Чотири лютих розбишаки.
Всі ваші учні, ці мої кровинки.
Якось приходжу ввечері із поля
І застаю їх за таким заняттям:
Шпурляють вгору цей черствий шматок
І з дерева збивають хлібом груші.
Забрав я хліб. Стоять переді мною,
Схилили голови, перезираються.
Я їм кажу вже з притиском:
Таж він святий цей хліб!
В нім піт, мозолі в нім а ви,
Ну, бешкетники, цілуйте по одному!
Підходить кожен; я його за вуха,
Та добре натягнув, до сліз таки.
Пішли вони заплакали від болю,
А не від сорому, від сорому я плакав,
Коли вони бомбардували грушу
Уже не хлібом, а таки ломаччям.
Подумайте лишень: це ж що таке?
Хіба ж то діти виростуть людьми,
Як в них до хліба та нема поваги?
Чому ж це вашу школу не турбує,
Щоб хліб був для дитини дорогий,
Немов саме життя, мов мати рідна?»
Так присоромив мене Іван Степанович.
Пройшли роки, та й досі ще лежить
У мене в шафі камінець-сухар.
Вчитель дістає з шафи білу хустину і розвязує її черствий хліб на долоні.
Ось воно звідки почалося.
Помер старий, дивлюсь на цей сухар
І бачу очі строгі і тривожні.
І почалось відтоді стали діти
Хліб сіяти самі. Це вже традиція.
Заходить Маряна. Вона стурбована.
Маряна(звертаючись до Вчителя)Вас просять вийти.
Гаразд. А я саме почав
Про свято Першого хліба
Гостеві розповідати. Маряно!
Це ж вам з руки.
Ви ж саме третій клас ведете!
Вчитель виходить. Маряна сторожко позирає на Вальтера, потім хоче завязати хліб в хустинку, але з хвилювання бере одну з газет, що лежить на столі.
МарянаЯ маю вам про свято розповісти.
А чи усе спочатку?
Ви чимось схвильовані? Що сталось?
Анічого. Отож спочатку
Як ми вирощуємо власноручно хліб.
Колгосп нам виділив ділянку
Пів класної кімнати розміром.
Засіяли озимою пшеницею.
Весною учні чергували,
Од горобців оберігали, од курей,
А восени, тепер, коситимем самі
В нас є косилочка маленька.
Самі його і обмолотим
На дитячій молотарці,
Насипемо зерно в мішок,
Піднімемо всім класом на причеп
І гайда до млина молоти
Маряна дивиться на газету, в яку хотіла загорнути хліб старого Савчука, і оторопіло кидає Вальтерові слова:
Дивіться, і тут ця стаття:
«Хто бореться, а хто проповідує!»
Яка стаття?
Стаття Мещерського. Даруйте!
Мене просили,
Щоб я вам не казала, ви ж бо гість.
А тут прорвалось в мене
Можна глянути?
Ось прошу.
В учительську входить Хор вчителів, серед них Сидорук з газетою «Голос учителя».