Оріон Золотий. Театр (збірник) - Іван Федорович Драч 6 стр.

Та відпусти, нарешті, розкаряко,
Ти бачиш я вже сам.

Та бачу, що ти сам. Але чого
Вночі заглядать до директора?
Накрив я на гарячому його:
Смородину геть потрощив і ринву
Погнув, як до вікна він перся.

Ви хто такий? Чого вам треба?

Хай пустить дід, а то махну навідліг
І буде мокро в кабінеті.

Ти бач, яке! Пострижене й небрите,
А ще, пащекувате, пащекує.

Пустіть його. І йдіть собі, Чухно.

Та я пущу. От ви вже не пустіть,
А то втече ця пташка пересильна.

А я дробовку зарядив не сіллю.
Тож на жакан на вовчий не підлазь!

Ви хто такий, питаю? Вам чого?

А з вами оце хто? Хай вийде!
Я прошу вас.

Нема йому чого виходити. Це друг мій.
А ви брутальний, грубий чоловік.

Оце мені так варто було мучитись,
Щоб ви мене ошпарили словами.
Ви, ви, сам Вчитель.
Та знаєте, я скільки поїздів міняв,
Аби до вас дістатись.
Я півкраїни од Архангельська
Проїхав, аби вас уздріти.
Так, вязень я. Що витріщили очі?
Це хто такий? Я прошу нас лишіть.
У мене пильна справа є до Вчителя.

Сидіть, я прошу, Вальтере. А ви кажіть.
Це вчитель теж. І вчителеві можна.
Ми слухаємо вас.

Я Савка Бляха. Я вязень.
І втік до вас, як вже тікав не раз,
Та все мене ловили там, то тут,
А цього разу врешті пощастило.
Ви знаєте, мені пять літ добавлять
За оцю втечу, та не міг дозволити
Собі я з вами не зустрітись.

З кумедними замашками вязень?
Чого тікали? І за віщо сіли?

Чого тікав то ясно. Сів за віщо?
То вже складніша і лихіша штука.
Та ви гадаєте чого сюди принесло
Аж з-під Архангельська? До вас
Чистенькі їдуть більше, ті, облизані,
А тут таврованець приперся та ще як!
Та це все кусанина більш себе.
Отож розповідатиму, бо чую, чую вже
В своїх слідах вівчарок запах.
Отож коротше, хоч коротше довше.
Я віддавна схиляюсь перед вами.
Здивовані? Я прочитав у «Комсомолці»
«Бачити себе», не прочитав, а декілька
Разів буквально пив запоєм.
Та й іншим вязням вголос теж читав.
Я вражений був тонкістю очей
І серця вашого для інших недосяжна
Оця кмітливість у розгадуванні
Усіх відтінків людської душі.
Розумнішого і повчальнішого я
Не зустрічав нічого.
Я бережу ці витинки. І от якось
Мене осяяло я стільки вже тікав,
І, думаю, ще раз втечу
Й дістануся до Вчителя,
І розповім йому про себе, і подякую
Йому за те, що він дітей шанує,
Щоб не були вони такі нещасні,
Щоб все життя не мучились вони,
Як я катуюсь, я всього лиш жертва
Потворного й гидкого виховання.
Писав до вас я, і не раз.

Я памятаю. Вам іще сидіти.
Здається, одинадцять літ за вбивство.

Учителю! За вбивство? Як ви можете!
Та вже не одинадцять вже шістнадцять.
Пятірочку добавлять будьте певні.
Над нарами у мене ваш портрет.
Як віруючі з Богом розмовляють,
Так сповідаюсь перед вами я.
Бо я вас розумію більше всіх,
Бо ви в мені побачили таке,
Та не в мені як в Блясі, а людині,
Чого не бачать інші і не хочуть
Побачити. А це мене засмучує і гне.
Я знав, я знав, що є причини,
Які мене в тюрму запакували.
Шукав, шукав я. Віднайшов Ушинського.
Там теж все є, але якось розрізнено.
Та коли ваші я статті читав,
Там, наче в чистій крапелині,
Відбилось все лихе моє дитинство,
Зі всіма злигоднями й хвилюваннями.
Я побачив, я знайшов себе
І те, що загубило так мене,
Ви вдвоє мені стали ближчі,
Дорожчі всіх мені ви стали,
Розкривши мені істину мою

Ви почали були про батька?

Що тут сталось?

Нічого особливого, сідай послухай.
Це моя дружина.

Даруйте. Та я буду далі.

Я виріс в селі глухому на Поліссі.
Бляшкевич моє прізвище. А Бляха-Муха
Це вже звідтіль, там охрестили.
Учивсь я в школі абияк.
Ходив я в школу тільки з переляку.
Коли ж приходила неділя
І діти всі гуляли так, як діти,
Наш батько нам вигадував роботу,
Аби не били байдики ми діти.
І так було гидотно і нестерпно
Щось колупати на городі тому,
Коли всі хлопці за мячем гасали
Чи грали у «чапаєвців» та «білих».
І я тоді навчивсь дурити батька
Ховавсь у бурянах, не йшов у школу,
Приходила вчителька і кості
Мені боліли люто з тих відвідин.
З дітей ніхто не розмовляв із батьком,
Ми між собою спілкувались пошепки,
Він йшов у спальню, ми тікали в кухню,
У кухню він, а ми тоді у спальню.
Дрібних на зошити просили ми у матері,
Вона ж згиналась перед ним.
Не вірите? Не сміла голови підняти
Він бився люто.

Ну що я міг з такого виховання
Собі узяти у душу, ви скажіть?
На людях ми були усі пригнічені
І замкнуті якісь і вовчкуваті,
Не вміли ми ковтати з тої радості,
В якій жили і хлюпалися інші.
Не міг я вийти з того кола гніту.
І ніс в душі завжди образи тінь
Тінь розчарованості у житті
І знаєте, що якось сталося,
А статись воно мусило доконче:
Якось напився батько і в хліві
Заночував, а я, побитий, луплений,
Облив з каністри хлів з усіх боків
І сірником Який вогонь там був!
Попікся батько, а мене до суду.
І почалось не вистачило сили
У мене вийти з тюрем. Тільки строк
Один закінчувався, другий починався
Та не про те я, а про зовсім інше
Хотів сказати, і таки скажу.
І ви скажіть усім, що Бляха-Муха
В душі не підлий, а в ділах не кат.
Так от: дві, дві таки причини
Мене примусили ввійти
У світ злочинницький. Тож по порядку!

В район я подзвонив.
Зараз будуть. Порядок єсть порядок!

У, вишкребок, ще не дадуть скінчити!

Продовжуйте. Ми слухаєм.

Перша причина це розчарування.
Я бачив, відчував на кожнім кроці,
Я усвідомлював на кожнім слові
Свою відсталість, недорозвиненість свою,
Свою неловкість, дикість, замкнутість
Супроти всіх людей навколишніх,
Їм все дається легко від природи!
Од виховання людського з дитинства.
Поговорити, повеселитися серед дівчат,
Мені це не давалось ні за які гроші,
А гроші це грабунки і крадіжки,
А потім розум свій останній
Вбиваєш алкоголем, щоб зрівнятись з ними,
Та тільки потрапляєш мимоволі
У дико незручне становище
І більше болю і досади більше.
Ви знаєте, нестерпно як до смерті
Недорозвиненість свою відчути.
Свою відсталість, боже, як це тяжко!

Не можна було вискочити з цього
Смертельного кільця? Не можна було
Десь зупинитись? Ви ж бо розумієте
Усе, соромитеся, мучитеся тяжко?

Це ж своєрідний алкоголь, чефір.
Є насолода хвороблива йти по грані,
Пройтись по гострім лезу бритви,
Раз, два, а потім іншого й не треба,
Все інше вже стає буденним, нецікавим,
Затягує у цей бездонний вир
І лише інколи ось так світліє,
Тоді знов кидаєшся в авантюри.
Об заклад я побився з хлопцями
Помру, а все ж дістануся до вас.
Бо в мене на свободі
Синок росте, тож втік я перш до нього.
І вже я був у нього, вже зустрівся.
А після нього вже до вас дорога,
Дорога задля сина, для дитини.

А скільки йому? И де він?

Йому десятий рочок. В третім класі.
Так от. Щоб по порядку. Тож тепер
Про найстрашніше. Ви мені повірте!
Це найлихіше у моїм житті.
Це ж бо не те, що ваш школяр
За пташку пережив, чи за шпаргалку.
Я їх просив: не убивайте, хлопці!
Я відмовляв їх не послухали.
Таки його убили по-звірячому.
А потім убивця сам того не витримав
Наклав на себе руки. На суді
Я приголомшений був, все мовчав.
Все інші говорили все на мене.
Усі вони давно уже на волі,
Попереду у мене ж ціла прірва!