І він хотів, щоб син одружився і дав життя нащадкові. Кліффорд відчував, що його батько безнадійно старомодний. Але хіба сам він випередив його хоча б у чомусь, окрім хворобливого відчуття кумедності усього світу і насамперед своєї власної кумедності? Тому він хоч-не-хоч сприймав своє баронетство і Рагбі серйозно. Радісний захват з приходом війни зник безслідно. Надто багато смерті й жаху було довкола. А чоловік потребує підтримки й затишку. Чоловікові потрібний якір у безпечному світі. Чоловікові потрібна дружина.
Чаттерлі, двоє братів і сестра, жили в Рагбі зовсім відокремлено, замкнувшись один на одному, обірвавши усі звязки з довколишнім світом. Відчуття самотності зміцнило сімейні стосунки, а також посилило непевність їхнього становища, відчуття беззахисності всупереч усім їх титулам та землям, а може, саме завдяки їм. Вони були відрізані від промислового Мідленда, де пройшло все їхнє життя. І їх було відтято від їхнього власного класу через відлюдкувату, недовірливу, вперту вдачу сера Джефрі, їхнього батька, з якого вони сміялися і до якого водночас були такі прихильні.
Вся трійця збиралася жити разом довіку. Але тепер Герберт був мертвий, і сер Джефрі хотів, щоб Кліффорд одружився. Щоправда, він лише натякнув на це, адже він говорив дуже мало. Але його мовчазної, потаємної впертості Кліффорд ніколи не міг здолати.
Та Емма сказала «ні»! Вона була десятьма роками старша за Кліффорда й відчувала, що його одруження стане ганебною втечею, зрадою всього, чим жили молоді нащадки сімї.
Незважаючи на те, Кліффорд побрався з Конні й провів із нею медовий місяць. Це сталося страшного 1917 року, і вони зблизилися, немов двоє людей на потопаючому кораблі. Кліффорд до одруження був незайманим, і сексуальний бік шлюбу важив для нього небагато. Та попри цю обставину вони були дуже близькі одне до одного. Конні здобула від цієї близькості якусь втіху, що лежала поза сексом або чоловічим «задоволенням». Кліффорд не гнався за цим «задоволенням», на відміну від більшості чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, людянішою, аніж секс. А секс був просто випадком або доповненням, одним із чудернацьких, застарілих органічних процесів, що продовжують існувати попри всю свою недолугість, хоча це й не є необхідним. Щоправда, Конні хотіла мати дітей хоча б для того, щоб ствердитись у боротьбі проти своєї зовиці, Емми.
Але на початку 1918 року Кліффорда привезли додому геть понівеченого ранами, дітей у нього не могло бути. І сер Джефрі помер від горя.
Розділ другий
Отже Конні з Кліффордом переїхали з Лондона до Рагбі восени 1920 року. Міс Чаттерлі, все ще обурена братовим відступництвом, виїхала звідси і поселилася в невеликій квартирі у Лондоні.
Рагбі являв собою довгий, приземкуватий старий будинок з бурого каміння, закладений у середині XVIII століття; з тої пори його безліч разів добудовували, аж доки він не почав скидатися на кролівник. Він стояв на пагорбі у досить гарному парку з дубових дерев, але, на біду, неподалік виднівся димар Тевершельської шахти, з якого клубочіла пара, а на певній віддалі у сирому мороці туману бовваніли безладно розкидані халупи селища Тевершел, яке починалося майже біля самої паркової брами і, немовби в безнадійному смутку від власної потворності, тяглося далі на довгу милю: ряди малих, напівзруйнованих, закіптюжених цегляних осель з неоковирними обрисами, вкритих чорним шифером і сповнених зловісної, тоскної нудьги.
Конні звикла до Кенсінгтона, чи до шотландських пагорбів, чи до суссекських долин: то була її Англія. З юною відвагою, ледве завваживши бездушну незугарність Мідленда, вона вирішила сприймати його як щось нереальне і не варте роздумів. Сидячи у досить похмурих кімнатах Рагбіхолу, вона чула, як тарабанять вагонетки в шахті, як крекчуть підйомні машини, деренчать навантажені візки і хрипко посвистують вугільні локомотиви. Тевершельський вугільний карєр горів, горів роки й роки, і гасіння його коштувало б багатьох тисяч. Тому він мав горіти й далі. Коли ж вітер дув в їхній бік, що траплялося досить часто, будинок наповнювався сірчаним смородом горілих екскрементів землі. Та навіть у безвітряні дні повітря було просякнуте підземною задухою від сірки, заліза, вугілля чи кислоти. Навіть на різдвяних трояндах зявлялися плями кіптяви, зловісні, немов чорна манна небесна у Судний день.
Та нехай вже так, це їхня доля бути приреченими, як і все в цьому світі. Це жахливо, але нащо пручатись? Ніхто цього не здолає. Все просто йде своїм шляхом. І життя також!
Та нехай вже так, це їхня доля бути приреченими, як і все в цьому світі. Це жахливо, але нащо пручатись? Ніхто цього не здолає. Все просто йде своїм шляхом. І життя також!
На низькій, тьмяній покрівлі хмар вночі палали й здригалися червоні плями, роздуваючись, спухаючи, немов болючі опіки. То були печі. Спочатку вони навівали Конні деякий острах; вона почувалася так, ніби живе під землею. Потім вона до них звикла. А зранку завжди йшов дощ.
Кліффорд удавав, ніби любить Рагбі більше за Лондон. Цей край мав свій похмурий норов, а люди міць. Конні бентежило, чи мають вони ще щось, адже в них справді наче не було ні очей, ні мозку. Вони були змучені, безбарвні й нудні, як ця місцина, і такі ж неприязні. Проте було щось в їхній буркотливій вимові, в човганні їхніх шахтарських, підбитих цвяхами чобіт по асфальтовій дорозі, коли вони гуртом поверталися додому з шахти, щось жахаюче і трохи таємниче.
Ніхто не привітав молодого есквайра з поверненням додому, не було ніякої зустрічі, навіть жодної квітки. Була просто поїздка на машині темною мокрою дорогою, що причаїлася поміж смутних дерев, далі парковим схилом, на якому паслися сірі змоклі вівці, на пагорб, де розпластався темно-бурий фасад будинку і де маячіли економка та її чоловік, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити своє вітання.
Не було жодного звязку між Рагбі-холом і селищем Тевершел жодного. Ніхто не зняв капелюха, ніхто не вклонився. Шахтарі тупо витріщались на них, крамарі скидали картузи перед Конні, просто як перед знайомою, незграбно кивали Кліффордові, на цьому й кінець. Нездоланна прірва і мовчазна ворожнеча з обох боків. Спочатку Конні страждала, відчуваючи невпинну тиху ворожість, що мжичила з селища. Потім вона збайдужіла до того, те стало просто своєрідним присмаком життя. Річ не в тому, що їх із Кліффордом не визнавали, вони просто належали до іншої породи, ніж шахтарі. Нездоланна прірва, бездонне провалля, південніше Трента такого просто не існує. Але в Мідленді і в промислових регіонах Півночі ця прірва справді є нездоланною, непідвладною жодному звязку. Ти на своєму боці, а я на своєму! Дивний виклик людства сучасному життю.
І все ж селище симпатизувало Кліффорду й Конні тільки абстрактно. По суті, для обох сторін це означало «не чіпайте мене!»
Пастор, приємний чоловік років шістдесяти, був заклопотаний своїми обовязками й пригнічений цим мовчазним «не чіпайте мене!» усього селища. Майже всі шахтарські жінки були методистками[12]. Шахтарі ж не були взагалі ніким. Але навіть офіційного священицького вбрання було досить, щоб затьмарити його сутність як людини такої ж людини, як усі інші. Ні, він був «местером» Ешбі, таким собі автоматом для молитов і проповідей.
Вперта, підсвідома думка жінок: «Ми вважаємо себе не гіршими за тебе, хоч ти й будь собі леді Чаттерлі!» спочатку непокоїла і засмучувала Конні. Зачудовану, підозріливу фальшиву дружність, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби побалакати з ними, той дивний підтекст «Боже ж мій, та відтепер я не абихто, якщо сама леді Чаттерлі заговорила до мене! Але хай не думає, що вона чимось за мене краща!» який їй завжди вчувався у напівулесливому бурмотінні жінок, було неможливо витримати. Безнадійна, гнітюча непримиренність.
Кліффорд махнув на них рукою, і вона згодом навчилася того ж: просто проходила мимо, не дивлячись, а вони витріщалися на неї, немов на воскову фігуру, що раптом ожила. Коли ж доводилось мати з ними справу, Кліффорд вів себе зверхньо, навіть зневажливо. Він більше не міг дозволити собі дружнього ставлення до цих людей. Насправді він взагалі дивився спогорда на будь-кого, хто не належав до його класу. Він правив своєї без жодної спроби зробити крок назустріч. І тому він не подобався людям, хоча й не викликав у них неприязні: він був просто частиною існуючого порядку як шахта, як Рагбі.
Проте в глибині душі Кліффорд став надзвичайно боязким і невпевненим після каліцтва. Він ненавидів спілкуватися з будь-ким, окрім особистої прислуги. Адже тепер він змушений був сидіти в інвалідному кріслі на колесах або в кріслі з моторчиком. Одягався він так само ретельно, як завжди, у найдорожчих кравців, і, як і раніше, носив дбайливо підібрані краватки з Бонд-стрит, виглядав так само імпозантно й вишукано, як колись. Він ніколи не був схожим на сучасних жіночних молодиків в його широких плечах і румяному обличчі було щось патріархальне. Але його тихий, немовби сповнений вагання голос та його погляд, водночас зухвалий і зляканий, самовпевнений і несміливий, викривали його теперішню вдачу. Його манера поводитись часто була образливо-зверхньою, а потім він знову ставав скромним, стриманим, ледь не боязким.