Вони з Конні були прихильні одне до одного, але у новітній, відчужений спосіб. Він тамував надто великий біль усередині, шок від свого каліцтва і не міг раптом стати жвавим і невимушеним. Він був скривдженим створінням. І тому Конні линула до нього з усією пристрастю співчуття.
Але вона не могла не відчувати, який слабкий звязок з людьми він мав насправді. Шахтарі були, в певному розумінні, його власністю; але він дивився на них як на знаряддя праці, а не як на людей, вони були для нього швидше частиною шахти, а не часткою життя, грубою сировиною, а не подібними до нього людськими істотами. Він цурався їх, не терпів їхніх поглядів, відтоді як став калікою. їхнє чудне, дике життя здавалося йому так само неприродним, як життя хижаків. Він цікавився ними на відстані, але тільки як людина, що дивиться у мікроскоп або, радше, у телескоп. Він не хотів стикатися з ними. Він не хотів стикатись ні з чим, за винятком Рагбі внаслідок традиції, і ні з ким, окрім Емми внаслідок тісних сімейних звязків, що обіцяли йому захист. Конні відчувала, що і з нею він не повязаний по-справжньому, так, як повинно бути; але це не свідчило ні про що, окрім цілковитого неприйняття будь-яких людських стосунків.
І все ж він повністю залежав від неї, він бажав, щоб вона завжди була поруч. Великий і сильний, він був водночас зовсім безпорадним. Він міг їздити у кріслі на колесах, у нього було крісло з мотором, в якому він повільно розїжджав парком. Але на самоті він був ніби покинутий напризволяще. Він потребував присутності Конні, щоб переконатись насамперед у власному існуванні.
Кліффорд усе ще залишався честолюбцем. Він узявся писати оповідання, трохи дивні, дуже особисті оповіді про людей, яких знав, розумні, навіть дошкульні, але водночас якось по-дивному безглузді. Його спостереження були влучні й оригінальні, але не мали ні з чим жодного реального звязку. Весь сюжет розгортався ніби у вакуумі. І, оскільки сьогодення справді нагадує штучно освітлену театральну сцену, ці оповідання з несподіваною точністю відбивали сучасне життя й сучасну психологію.
Кліффорд аж надто вболівав за свої твори. Він хотів, щоб усі вважали їх не просто гарними, а кращими з кращих, ne plus ultra[13]. Вони зявилися в більшості сучасних часописів і, як ведеться, зазнали й похвали, і критики. Але для Кліффорда критика означала тортури, ніби його різали по живому. Так, неначе весь він перевтілився у свої оповіді.
Конні допомагала йому, як тільки могла. Спочатку це її зворушило. Він все обговорював з нею монотонно, ґрунтовно, настирливо, а вона мала відгукуватись усією душею. Здавалося, ніби вся вона і душа, і тіло повинна здійнятись у захваті і перенестись у ці його оповіді. Це її хвилювало й захоплювало.
Матеріальне життя торкалося їх дуже незначною мірою. їй доводилося управляти будинком. Адже управитель служив багато років ще серові Джефрі, а висхла, зморщена, гнітюче-бездоганна особа, що прислуговувала за столом, її навряд чи можна було назвати покоївкою, ба навіть просто жінкою, жила в будинку сорок років. Навіть слуги, й ті вже були немолоді. Це було жахливо! Та що можна вдіяти з таким місцем, крім одного облишити його у спокої? Всі ці нескінченні кімнати, що ніким не використовуються, і одноманітна повсякденність Мідленду, ця механічна чистота і механічний порядок! Кліффорд узяв нову куховарку досвідчену жінку, що служила в його лондонському домі. У всьому панував неухильний порядок, строга чистота, сувора пунктуальність навіть, можна сказати, сувора доброчинність. І все ж для Конні тут був механічний безлад. Все це не було обєднане теплотою затишку. Будинок виглядав похмурим, як нежила вулиця.
Що ж вона могла ще зробити, як не облишити його у спокої? Тож вона так і вчинила.
Міс Чаттерлі іноді приїздила сюди, і її шляхетне тонке обличчя набувало тріумфуючого виразу, коли вона бачила, що нічого так і не змінюється. Вона ніколи не пробачила Конні за те, що та розірвала її стосунки з братом. Саме вона, Емма, мала б надихати його на створення цих оповідань, цих книг, цих творів Чаттерлі того нового, що вони, Чаттерлі, можуть дати світові. Ніякого звязку з тими думками і способами їхнього висловлення, що існували досі. Новими в цьому світі мають стати лише книги Чаттерлі і винятково його особистість.
Батько Конні, ненадовго приїхавши до Рагбі, сказав доньці віч-на-віч: Кліффордова писанина це непогано, але в ній нема нічого особливого. Це не вічне!.. Конні глянула на дужого шотландського лицаря, що так добре давав собі раду все своє життя, і її очі, великі, ніби завжди чимось здивовані очі, потьмяніли. Нічого особливого! Що він має на увазі під «нічого особливого»? Якщо критики оцінили ці твори, і Кліффордове імя стало майже знаменитим, якщо його творчість до того ж приносить гроші що ж батько має на увазі, кажучи, що в цьому немає нічого особливого? А що ще має бути?
Міс Чаттерлі іноді приїздила сюди, і її шляхетне тонке обличчя набувало тріумфуючого виразу, коли вона бачила, що нічого так і не змінюється. Вона ніколи не пробачила Конні за те, що та розірвала її стосунки з братом. Саме вона, Емма, мала б надихати його на створення цих оповідань, цих книг, цих творів Чаттерлі того нового, що вони, Чаттерлі, можуть дати світові. Ніякого звязку з тими думками і способами їхнього висловлення, що існували досі. Новими в цьому світі мають стати лише книги Чаттерлі і винятково його особистість.
Батько Конні, ненадовго приїхавши до Рагбі, сказав доньці віч-на-віч: Кліффордова писанина це непогано, але в ній нема нічого особливого. Це не вічне!.. Конні глянула на дужого шотландського лицаря, що так добре давав собі раду все своє життя, і її очі, великі, ніби завжди чимось здивовані очі, потьмяніли. Нічого особливого! Що він має на увазі під «нічого особливого»? Якщо критики оцінили ці твори, і Кліффордове імя стало майже знаменитим, якщо його творчість до того ж приносить гроші що ж батько має на увазі, кажучи, що в цьому немає нічого особливого? А що ще має бути?
Конні була притаманна точка зору молодих: треба жити даної миті. Бо потім ця мить зникне, поступаючись іншій, і зовсім не обовязково буде залежати від неї.
Йшла її друга зима в Рагбі, коли батько сказав їй:
Сподіваюсь, Конні, ти не дозволиш обставинам перетворити тебе на demi-vierge.[14]
Demi-vierge? замислено перепитала Конні. Чому? А чому б і ні?
Ну якщо тобі це подобається, то звісно! обірвав він розмову. Але Кліффордові повторив те саме, тільки-но чоловіки залишилися сам на сам:
Я не думаю, що Конні так вже пасує залишатись demi-vierge.
Напівнезайманою, уточнив Кліффорд, для певності переклавши це слово.
Він розмірковував якусь хвилю, потім густо зашарівся. Він був розлючений і скривджений.
У якому розумінні це їй не пасує? сухо спитав він.
Вона худне стає сухорлявою. Це не її стиль. Вона ж не з отих дівчаток, що схожі на засушену рибину. Як на те, вона свіженька шотландська форель.
Без цяток, звичайно, додав Кліффорд.
Він сам ще раніше хотів сказати Конні дещо про її стан demi-vierge, про її напівцнотливе існування. Але не зміг змусити себе до цього. Він був близьким до неї й водночас не досить близьким. Він був з нею немов одне ціле, коли мова йшла про їхні думки, але тілесно вони не існували один для одного, і обоє були не здатні копирсатися в corpus delicti[15] цього злочину. Вони були такі близькі й абсолютно нічим не зєднані.
Конні, однак, припускала, що батько сказав щось Кліффордові і що це «щось» тепер сиділо у того в свідомості. Вона знала, що він ніколи не замислювався над тим, demi-vierge вона чи demi-monde[16], бо не міг цього знати точно і не мав можливості взнати. А те, чого не бачиш і не знаєш, для тебе просто не існує.
Конні й Кліффорд уже прожили в Рагбі майже два роки цим примарним життям Кліффорда і його творів. Щодо роботи їх інтереси ніколи не розбігалися. Вони говорили й сперечались в муках творчості, і виникало відчуття, ніби щось відбувається, щось сталося насправді у цій правдивій порожнечі.
Тому так і проходило їхнє життя в порожнечі. Для інших воно не існувало. Був Рагбі, були слуги, але все ніби уявне, реально не існуюче. Конні ходила на прогулянки до парку, до лісу, що межував з ним, і насолоджувалася самотою та таємничістю, шаруділа опалим листям, зривала перші проліски. Але все це було примарою або, швидше, грою в реальність. Дубове листя скидалося на власний відбиток у дзеркалі, а сама вона була ніби персонажем із книги, яку читає хтось інший, просто дійовою особою, що збирає квіти або їхні тіні, спогади чи слова. Нічого істотного, ніякого живого доторку, ніяких звязків! Тільки оце життя з Кліффордом, ця нескінченна плутанина слів, що переривається хвилинами раптового прозріння, і ці твори, про які сер Малкольм сказав, ніби в них нема нічого особливого і що це не вічне. Що ж у них має бути, чому вони мають бути вічними? Сьогоднішнє благо згодом може обернутися злом. Але сьогоднішнє благо це те, що має подобу реальності.
У Кліффорда було досить багато друзів чи просто знайомих, і він запрошував їх до Рагбі. Він запрошував різних людей критиків, письменників, всіх, хто міг цінувати його твори. І вони їх цінували, бо їм лестило запрошення до Рагбі. Конні усвідомлювала те надто добре. Та чом би й ні? Ще один легкий відбиток у дзеркалі що в цьому поганого?