Франц Верфель
40 днів Муса-Дага
© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2016
© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017
The translation of this book was supported by the austrian Federal Chancellery (Division for arts and Culture)
Це видання було здійснено за підтримки Австрійської федеральної канцелярії (Відділ культури і містецтв)
The book is published with the support of the state Commission on Coordination of the events for the commemoration of the 100th anniversary of the armenian genocide
Також книга видана за підтримки Державної комісії Вірменії з координації заходів з відзначення 100-ї річниці Геноциду вірмен
Книга перша
Прийдешнє
Аж доки, Володарю святий та істинний, не судитимеш, і не чиниш помсти тим, хто живуть на землі, за кров нашу?
Одкровення святого Івана Богослова. 6, 10[1]Розділ перший
Тескере
Як я тут опинився?
Ці слова Ґабріель Багратян вимовляє вголос, сам того не усвідомлюючи. Так у них не чується запитання, а щось незрозуміле, якесь урочисте здивування, що переповнює його до країв. Навіяла це, либонь, пронизана світлом рань березневої неділі та сирійська весна, що жене вниз схилами Муса-Дага, аж до горбистої рівнини Антіохії, навалу гігантських червоних анемонів. Усюди на полонинах буяє з землі їхній чудовий румянець, витісняючи цнотливу білизну високих нарцисів, яким також уже час цвісти. Муса-Даг немов оповита незримим золотистим гулом. Чи то роїться незліченна кількість бджіл, які залишили вулики Кебусії, чи в цю бездоганно доступну для вух та очей годину долинає здалеку прибій Середземного моря, що підточує голий хребет гори?
Вибоїста дорога вється вгору між обвалених стін. Там, де руїни змінює хаотичний розсип каміння, дорога звужується, переходить у стежку вівчарів. Передгіря пройдено.
Багратян озирається. Довготелесий, у вільного крою костюмі з мякої домотканої вовни, він стоїть випрямившись і вслухається. Трохи збочена феска на вологому чолі. Очі у нього широко розставлені, такі ж великі, як у природного вірменина, але світліші.
Тепер Ґабріелеві видно, звідки він прийшов: у просвіті між евкаліптами, що ростуть у парку, його погляду відкрився будинок із яскравими стінами та пласким дахом. Осяяні вранішнім сонцем стайні та господарські прибудови. До садиби більше півгодини ходу, але здається, що будинок зовсім близько, ніби слідував за господарем по пятах.
Але ж церква села Йогонолук, що стоїть унизу, в долині, явно вітає його, киває великим своїм куполом із гостроверхою бічною башточкою. Цей солідний похмурий храм і садиба Багратянів невіддільні одне від одного. Їх збудував півстоліття тому дід Ґабріеля, легендарний благодійник і добродій тутешніх місць.
У вірменських селян і ремісників є звичка повертатися після поневірянь у пошуках заробітку на чужині навіть із самої Америки додому в рідне гніздо. Інакше приходять новоявлені багатії буржуа. Вони будують розкішні вілли на Лазурному березі неподалік Канна, в садах Геліополіса або скромніші на схилах Ліванських гір, в околицях Бейрута. Дід Ґабріеля, Аветіс Багратян, разюче відрізнявся від цих парвеню. Він, засновник всесвітньо відомої фірми в Стамбулі з філіями в Парижі, Лондоні та Нью-Йорку, з року в рік, коли дозволяли справи, жив у своєму маєтку неподалік від Йогонолука, на схилі Муса-Дага. Не тільки Йогонолук, а й інші шість вірменських сіл навкруги він також наділив своєю царської щедрістю. Крім побудованих дідом церков і заснованих ним шкіл, із учителями, котрі здобули освіту в американських місіонерів, достатньо назвати й один дар, память про який усупереч усім подальшим подіям і досі зберегли місцеві жителі. Це пароплав, зафрахтований під швейні машинки Зінґера, які Аветіс Багратян після особливо прибуткового року велів розподілити між пятдесятьма найбіднішими сімями навколишніх сіл.
Ґабріель його сторожкий погляд ще був спрямований на рідну домівку знав дідуся. Адже він народився в цьому будинку і в дитинстві провів тут багато часу. У дванадцять років хлопця вивезли звідси. Тепер це минуле життя, яке колись було його життям, зачіпає до неймовірного болю. Це як спогад про передбуття, від нього стає моторошно та саднить душу. Памятав чоловік діда насправді чи тільки читав про нього в дитячих книжках, або лише бачив його портрети?
Низенький дідок із сивою еспаньйолкою, в довгому шовковому халаті в жовту та чорну смужки. Пенсне в золотій оправі, ланцюжок звисає на груди. Він ступає червоними мештами по садовій траві. Всі зустрічні низько йому вклоняються. Пещені старечі пальці торкаються щоки підлітка. Було це насправді чи тільки здається? Дід пробуджує в ньому такі ж почуття, як і гора Муса.
Коли кілька тижнів тому Ґабріель уперше після повернення побачив гору свого дитинства, гребінь, що поступово темніє на тлі вечірнього неба, його переповнило невимовне почуття солодке та страшне. Чоловік одразу ж притлумив це почуття. Що це було, перше, ще неясне передчуття чи промовляли останні двадцять три роки? Двадцять три роки в Європі, в Парижі! Двадцять три роки повної асиміляції! А пережито стільки, що вистачило б на вдвічі або втричі більше часу Ці роки погасили все минуле Після смерті дідуся, Аветіса Багратяна, сімя, звільнившись від навязаного їй главою родини місцевого патріотизму, залишає цей східний шматочок землі. Резиденцією фірми, як і раніше, залишається Стамбул. Але батьки Ґабріеля живуть тепер разом із обома синами в Парижі. Правда, брат Ґабріеля він старший на пятнадцять років і, як і дід, носить імя Аветіс незабаром зникає, ставши співвласником фірми з імпорту, повертається до Туреччини. Імя діда брат носить по праву його нітрохи не тягне в Європу. Він дивак і відлюдник. Після багаторічного запустіння садиба в Йогонолуку завдяки Аветісові-молодшому знову в повазі. Єдина його пристрасть полювання, чоловік раз по раз влаштовує мисливські вилазки в гори Тавра та Гаурава. Про брата Ґабріель має смутну уяву, сам він, скінчивши в Парижі гімназію, слухає лекції в Сорбонні. Ніхто не примушує чоловіка займатися комерцією фахом, до якого він зовсім непридатний і становить дивовижний у їхній родині виняток.
Йому дали можливість вести життя вченого й естета, займатися археологією, історією мистецтва, філософією, до того ж молодик отримує щорічну ренту, яка дозволяє йому бути незалежною, навіть заможною людиною. З Жульєттою він одружується дуже рано. Цей шлюб знаменує собою глибоку зміну в житті Ґабріеля. Француженка залучає чоловіка у своє середовище. Тепер Багратян майже зовсім француз. Вірменин він, так би мовити, лише теоретично. Але й не зовсім відрікся від себе, час від часу друкує у вірменських журналах свої наукові праці. А для свого десятирічного сина Стефана запрошує домашнього вчителя-вірменина, щоб навчити хлопчика мови пращурів. Жульєтта вважає це абсолютно зайвою та навіть шкідливою витівкою. Але молодий Самвел Авакян її приваблює, тому після кількох арєргардних боїв вона капітулює.
В основі розбіжностей між подружжям Багратянів лежить одне постійне протиріччя. Як би не намагався Ґабріель укоренитися в чужій країні, він мимоволі втягується в політичну боротьбу свого народу. Має славетне імя, Ґабріеля Багратяна охоче відвідують, буваючи наїздом у Парижі, вірменські політичні діячі. Йому навіть пропонують вступити в «Дашнакцутюн», від чого той із жахом відмовляється. Правда, 1907 року чоловік бере участь у відомому конгресі, на якому «молоді турки» обєднуються з вірменською національної партією[2]. Йдеться про створення нової держави, де всі народи будуть жити мирно, пліч-о-пліч, без дискримінації. Така програма надихне навіть людину, відірвану від батьківщини. У ці дні турки розсипаються в барвистих компліментах, запевняють вірменів у своїй полумяній любові.
До клятви вірності Багратян ставиться серйозніше, ніж інші, така вже його натура. Ось чому Ґабріель, ледь вибухнула Балканська війна, добровільно вступає до лав турецької армії. У Стамбулі він проходить прискорену підготовку в школі офіцерів запасу, але після її закінчення встигає взяти участь тільки в битві під Булаїром як командир гаубичної батареї. Ця єдина довга розлука з близькими триває більше півроку, і він дуже страждає. Може, боїться втратити Жульєтту? Відчуває в її ставленні до нього якусь зміну, втім, реального приводу так думати у нього немає. Після повернення в Париж Багратян уникає всього, що не має прямого стосунку до її внутрішнього світу. Він мислитель, людина, для котрої духовність понад усе, людина як така. Що йому до справ турків, і хто йому, врешті, вірмени? Ґабріель подумує про те, щоб прийняти французьке громадянство. Жульєтта була б щаслива. Але його весь час стримує якесь почуття внутрішнього гальмування. Багратян пішов добровольцем на фронт. Нехай навіть не живе у своїй вітчизні, але не може ж її зректися! Адже це батьківщина його батьків. Вони зазнали там нечуваних страждань і все ж її не покинули. Самому Ґабріелю страждати не довелося. Про масові вбивства та погроми він знає тільки з книжок і балачок. Чи не все одно, якій владі кориться людина, для котрої духовність понад усе? І Ґабріель залишається турецьким підданим.