Два щасливих роки в чарівній квартирці на авеню Клебер. Здавалося б, усі проблеми вирішено та віднайдено, нарешті, стійкість. Ґабріелю тридцять пять років, Жульєтті тридцять чотири. Стефану тринадцять. Життя плине без турбот, їх не обтяжує надмірне честолюбство, він зайнятий інтелектуальною працею, родина товаришує з приємними людьми. Щодо вибору друзів, то тут усе вирішує Жульєтта. Стається це перш за все тому, що Ґабріель майже не бачиться зі старими вірменськими знайомими. Батьки його давно померли. Жульєтта неухильно підтверджує свою національну домінанту, що не передбачає жодних поступок. Ось тільки очі сина не вдасться їй змінити. Ґабріель немов нічого не помічає.
Крутий поворот долі визначив несподіваний лист від Аветіса Багратяна. Старший брат викликав Ґабріеля в Стамбул. Він важко захворів і не в змозі більше очолювати підприємство. Кілька тижнів тому чоловік ужив усіх необхідних заходів, аби перетворити фірму на акціонерне товариство. Ґабріелю треба б там зявитися, щоб забезпечити власні інтереси. Жульєтта вона дуже пишається своєю життєвою мудрістю негайно виявляє бажання супроводжувати свого чоловіка і бути присутньою при ділових перемовинах. Гра видасться велика, а Ґабріель від природи непутящий, йому, вважає дружина, не під силу боротися з верткими вірменськими гендлярами.
Червень 1914-го. У світі зловісна тиша перед бурею.
Ґабріель вирішує взяти з собою не тільки Жульєтту, але і Стефана з домашнім учителем Авакяном. Навчальний рік все одно коту під хвіст. Справи можуть надовго затримати Ґабріеля, а яким буде перебіг світових подій, передбачити важко.
До середини липня сімя Багратянів приїжджає в Константинополь. Але брат Ґабріеля їх не дочекався. Аветіс відбув у Бейрут на італійському пароплаві. За ці липневі дні його легенева хвороба прогресувала з такою страхітливою швидкістю, що він уже не міг виримувати стамбульську задуху. (Цікаво, що брат європейця Ґабріеля їде вмирати не в Швейцарію, а в Сирію.)
Ґабріелю доводиться вести перемовини не з Аветісом, а з директорами, адвокатами та нотаріусами. При цьому йому відкривається, як непомітно і з якою ніжністю піклувався про нього його майже незнайомий брат. І чоловік уперше з повною ясністю усвідомлює, що хворий, старіючий Аветіс працював на нього, що це йому Ґабріель зобовязаний своїм добробутом. Яке безглуздя, що брати залишилися чужими! Ґабріель жахається, згадуючи, з якою зарозумілістю ставився до «махляра», до «цього східного чоловіка», й як не завжди вмів це приховати. Тепер молодший брат сповнений бажання спокутувати провину, поки не пізно. Його охоплює незрозуміла туга.
Спека в Стамбулі і справді нестерпна. Повертатися зараз на Захід, ачей, нерозумно. Треба перечекати грозу. Навіть від думки зробити невелику морську прогулянку відразу ніби повіяло свіжістю. Один із новітніх пароплавів «Кедівал-Мейл» дорогою до Александрії заходить у Бейрут. На західних схилах Лівану можна винайняти цілком сучасну віллу, що задовольнить навіть найвимогливішого наймача. Знавцям відомо, що немає на землі ландшафту, прекраснішого за цей. Ґабріелю, однак, нема потреби вдаватися до красномовства Жульєтта погоджується відразу ж. Їй давно дошкуляє таємна нетерплячка, вабить усіляка новизна.
Уже далеко від берега, у відкритому морі, наче гуркіт вибухів снарядів, їх наздоганяють моторошні звістки: одна за одною держави вступають у війну. Коли Багратяни вийшли на пристань Бейрута, в Бельгії, на Балканах і в Галичині вже йшли бої. Про повернення додому, у Францію, і думати було годі. Загрузли. Газети повідомляли, що Висока Порта має намір вступити в союз із центральними державами. Відтепер Париж столиця ворожої країни.
Головна мета поїздки не була досягнута. Брати знову розминулися. За кілька днів до приїзду Ґабріеля в Бейрут старший брат наважився пуститися у зворотний шлях через Алеппо й Антіохію в Йогонолук. Видно, для смерті Ліван йому не годився. Помирати, то вже на Муса-Дагу.
Лист, у якому старший брат сповіщав про свою близьку смерть, прийшов восени. Тим часом Багратяни оселилися в гарному будиночку, розташованому в горішніх кварталах міста. Жульєтта вважає життя в Бейруті задовільним. Тут є багато французів. У жінки бувають консули різних держав. Жульєтта і тут зуміла залучити в свій будинок людей, як, втім, і будь-де. Ґабріель щасливий, що вона не дуже важко страждає від вигнання. Нічого не вдієш! У Бейруті, порівняно з європейськими містами, хоча б жити безпечніше. І все ж Ґабріель не може не думати про садибу в Йогонолуку. У своєму листі Аветіс настійно благає його подбати про рідну домівку. Через пять днів після отримання листа приходить телеграма від доктора Петроса Алтуні з повідомленням про смерть Аветіса Багратяна.
Тепер Ґабріель невпинно згадує про дім свого дитинства. Однак тільки-но Жульєтта забажала якнайшвидше їхати в Йогонолук, щоб успадкувати будинок, про який чоловік їй стільки розповідав, він лякається і йде на поступки. Ґабріель подає безліч доказів проти поїздки, але Жульєтта наполягає на своєму. Сільська самота? Нічого іншого вона і не прагне. Відірваність від світу, брак комфорту? Вона сама здобуде все необхідне. Це їй навіть подобається. Колись у батьків дружини був заміський будинок, вона там виросла. Якщо вони з Ґабріелем матимуть власний будинок, якщо їй дозволять обставити його по-своєму і бути в ньому повноправною господинею, сповниться її заповітна мрія, і цілком байдуже, в якому кліматі це буде. Незважаючи на радісну готовність дружини, Ґабріель намагається її відмовити, лякає, що скоро почнуться дощі. Набагато розумніше було б будь-що домогтися дозволу відвезти родину до Швейцарії! Але Жульєтта пручається. В її словах звучить виклик. Ґабріель, однак, не в змозі придушити в собі дивну тривогу та щемливе відчуття туги
Був грудень, коли маленька сімя вирушила в дорогу, на батьківщину предків. Незважаючи на те, що потяги були переповнені військовими, мандрівка залізницею до Алеппо пройшла добре. В Алеппо Багратяни винайняли два автомобілі, вигляд яких був справді чарівним. Якимось дивом вони все ж дісталися брудною дорогою Антіохії. Там, біля мосту через Оронт, їх уже чекав керуючий маєтком Христофор із панською гарбою і двома возами для поклажі, запряженими биками. Не минуло й двох годин а пролетіли вони непомітно, як показався Йогонолук. «Загалом, не так усе це й лячно», вважає Жульєтта.
Як я тут опинився?
Суто зовнішній звязок подій не може слугувати вичерпною відповіддю на це запитання. І все ж урочисте здивування не полишає душу. Йому ледь чутно вторить внутрішня тривога. Початкові враження, стерті двадцятитрирічним життям у Парижі, мають відновити права громадянства. Ґабріель відводить застиглий погляд від свого будинку. Жульєтта і Стефан, звісно, ще сплять. Та й дзвони сільської церкви ще не закликають до недільної служби. Ґабріель оглядає долину. Там, трохи на північ, розташувалися вірменські села. Село шовківників Азіру звідси добре видно, а Кебусії, що подалі, вже не побачити. Азіру спить на темно-зеленому ложі з листя шовковиці. На маленькому горбочку, що притулився до Муса-Дага, височіють руїни монастиря. Цей скит заснував святий апостол Фома. Камені, якими всіяний невеликий майданчик перед зруйнованої садибою, поцятковані помітними написами. Багато з них сягають епохи Селевкидів[3] і для археолога були б рідкісною знахідкою. Багата колись Антіохія[4], цариця тодішнього світу, простягалася до самого моря. Старожитності валяються тут усюди на землі для загального огляду або відкриваються шукачеві скарбів при першому ж ударі заступом. На цьому тижні Ґабріель притягнув додому купу цінних трофеїв. Головне його заняття тут полювання за рідкісними артефактами. Однак якась боязкість заважає чоловікові піднятися на пагорб із руїнами скиту Фоми. (Адже його стережуть великі мідно-червоні змії в коронах. А у грішників, котрі тягають святе каміння, щоб збудувати собі з нього будинок, така ноша намертво приростає до спини, тож доводиться їм її з собою забирати в могилу.) Хто розповідав йому цю казку? Він пригадує: в маминій кімнаті, тій, що зараз Жульєттина, сиділи бабусі з якимись дивно розфарбованими обличчями. Чи це знову тільки уява? Можливо? Чи була йогонолукська мама і та, паризька мати, однією і тією ж жінкою?
Ґабріель давно вже сновигає лісом. Гірський схил розітнула крута широка тріщина, веде вона до вершини і називається Дубовою балкою. Багратян чимчикує стежиною вівчарів, ледве помітною серед хащів, і раптом йому стає незаперечно ясно: перехідна пора скінчилася, наближається розвязок.
Перехідна пора? Багратян служив у турецькій армії, він офіцер запасу, артилерист. Турецькі війська бються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказі проти росіян, в Месопотамській пустелі проти англійців та індусів. Австралійські дивізії висадилися на Галліполійський півострів, аби разом із союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армія в Сирії та Палестині готує новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всіх цих фронтах, потрібна надлюдська напруга. Під час відчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозної кавказької зими поклав два своїх армійських корпуси. Усюди бракує офіцерів. Боєприпасів недостатньо.