І з властивою йому різкістю додав:
Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.
Багратян озирнувся на двері.
Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?
Терпимо? лікар ніби смакував це слово. Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.
Але Ґабріель повторив:
Що ми за народ?
Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав
Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.
Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:
А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.
У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.
Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом річ неможлива
Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:
Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!
Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.
А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.
Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:
А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?
З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих імовірно, за дорученням Жульєтти підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.
Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?
Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони і непоказний священик, і дужий мухтар поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.
Найпомітнішими серед них були двоє вчителів. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кілька тижнів у Лозанні і вивіз звідти бездоганну, як він вважав, французьку вимову і не забув тепер скористатися приємною можливістю продемонструвати свої знання. Другий учитель, Ґрант Восканян, був присадкуватий здоровань із чорною кучмою волосся, що починалося мало не від брів. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна він протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна річ розвязна поверховість, а інша суто людські цінні якості. Втім, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Ґабріель увійшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своєю вимовою:
О, мадам, як ми вдячні вам за те, що ви принесли світло культури в нашу пустелю!
Цього дня Жульєтті довелося пережити певну внутрішню боротьбу. Їй захотілось одягти для своїх нових земляків вечірню сукню. Раніше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвідченими напівдикунами» не гідно і ні до чого. Однак минулого разу жінка помітила, що її чари, під які підпадають гості, так би мовити, рикошетом повертаються до неї самої. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканішу сукню. «Ах, вона пошита минулої весни, бідкалася жінка, оглядаючи плаття. Вдома я б не наважилася в ній зявитися». Після нетривалих сумнівів одягла й коштовності такий блискучий вечірній туалет без них немислимий. Ефект цього цілком навмисного рішення, хоч жінка трохи його соромилася, вразив і саму Жульєтту. Бути вродливою серед красунь приємно, але це почуття тішить недовго. Адже ти тільки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах і ресторанах такого далекого західного світу, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною іконою серед химерного натовпу віруючих, чарівним паладіумом, кумиром для цих соромязливих волооких вірменів, єдиною і незрівнянною золотоволосою володаркою сердець це ж неабика доля, це воістину подія у вашому житті, від цього по-дівочому пашіють щоки, червоніють губи і полискують очі.
Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сімї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і повязувала, і віддаляла, невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?
І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:
Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.
І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.
Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.
Звісно, годі було й думати, що адміністративні заходи, вжиті сьогодні вранці турками, не залишили сліду в головах і душах мусадагців. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недільний день, до того ж час літургії, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок і прояв ворожнечі. Правда, криваві події 1896-го і 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такі люди, як Кебусян і маленький священик із Бітіаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному підозрілому звуці гострити вуха. День цей вони провели в тривозі. Правда, вечір у Багратянів і чарівність Жульєтти дещо розсіяли зневіру, що заволоділа всіма. Коли ж Багратян, памятаючи свою обіцянку, дану Ріфату Берекету, повторив сказане мюдіром, ніби вжито лише звичайного в умовах війни заходу, смуток поступився місцем найсвітлішому оптимізму.