Ваri irikun добрий вечір!
Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.
Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis[24], відвідував лекції філософа Бергсона[25], сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.
У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.
Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.
Чоловік увійшов у просторий передпокій. Старовинний, кованого заліза, ліхтар, що звисав зі стелі, потішив його своїм мяким світлом. За незбагненною примхою свідомості ця висяча лампа асоціювалася у нього з образом матері. Не тієї літньої пані, котра зустрічала його поцілунком у знеособленій паризькій квартирі, коли підліток приходив із гімназії, а тихої втіхи тих днів, більше нереальних тепер, ніж світ сновидінь.
Hokud matagh, kes kurban.
Чи промовляла вона насправді ці слова на сон майбутній, схиляючись над його дитячим ліжечком?
«За тебе, душа моя, хрест прийму».
Залишилася ще лампадка перед Богоматірю в сходовій ніші. Все інше мало відбиток епохи Аветіса-молодшого. А це, якщо судити по передпокою, була епоха полювання і воєн. На стінах висіли мисливські трофеї та зброя ціла колекція допотопних бедуїнських рушниць із неймовірно довгими люфами. Однак про те, що їхній дивакуватий власник не був схильний до брутальних пристрастей, свідчили чудові полотна, світильники, старовинні шафи, килими, які він привозив зі своїх мандрівок і якими тепер захоплювалася Жульєтта.
Поки Ґабріель у стані повної відчуженості підіймався на другий поверх, до нього майже не добігав гул голосів знизу. Тим часом відомі люди Йогонолука вже зібралися у вітальні.
Прибулець довго стояв біля відчиненого вікна у своїй кімнаті, не зводячи очей із чорного силуету Дамладжка, який у цей час виглядав особливо переконливо.
Хвилин через десять Багратян викликав дзвоником слугу Мисака: після смерті Аветіса-молодшого Мисак разом із управителем Христофором, кухарем Ованесом та іншою прислугою перейшов на службу до Ґабріеля.
Багратян помився з ніг до голови, змінив одяг. Потім зайшов до кімнати Стефана. Хлопчик уже спав міцним дитячим сном, його не розбудив навіть колючий промінь кишенькового ліхтарика. Вікна були відчинені навстіж, у загадковій дрімоті повільно гойдалися крони платанів. Чорний лик Муса-Дага було видно і звідси. Але за лінією гребеня розливалося рівне сяйво, немов за гірським хребтом ховалося не звичайнісіньке море, а море матерії, що світиться.
Багратян сів на ослінчик біля ліжка. І, як уранці син підслуховував, що сниться батькові, так зараз татусь підслуховував сни малого. Але йому це було дозволено.
Чоло Стефана в точності його, Ґабріеля сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс гостренький, тонкий не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті пястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.
Чоло Стефана в точності його, Ґабріеля сяяло прозорою білизною. А під чолом тіні заплющені очі, немов два листочки, занесені вітром. І які ці очі великі, було видно навіть зараз, коли їх ховав сон. А ось ніс гостренький, тонкий не батьківський, чужий. Хлопчик успадкував його від Жульєтти. Стефан переривчасто дихав. За стіною його снів ховалося бурхливе життя. Підліток міцно притискав до тіла стиснуті пястуки, ніби натягував повіддя, намагаючись стримати сни, що гарцювали щодуху.
Син спав неспокійно. Батько не ворушився. Він був цілком поглинений спогляданням свого хлопчика. Боявся за Стефана чи хотів відновити єдність, що колись була закладена Богом?
Нічого він не знав. Жодних думок не спадало на гадку. Нарешті відвідувач встав і, почуваючись украй розбитим, несамохіть застогнав. Невпевнено, навпомацки рухаючись кімнатою, наткнувся на стіл. Нічне відлуння посилило цей легкий шум. Ґабріель завмер, злякавшись, що розбудив Стефана. Сонний дитячий голос пробелькотів у темряві:
Хто тут?.. Це ти, тату?..
Й одразу ж почулося рівне дихання. Багратян, котрий поспішив згасити ліхтарик, за мить запалив його знову. Промінчик висвітлив стіл і креслярські аркуші. Он воно що! Син почав уже роботу, зробив для батька незграбну поки що мапу Муса-Дага. Рисунок майорів численними червоними поправками Авакяна. Ґабріель не відразу згадав, що він сам подав цю ідею хлопчикові під час їхньої ранкової прогулянки. І розчулився від того, як пристрасно син шукав близькості з батьком і прагнув висловити свої почуття. Покреслена схема стала символом їхньої єдності.
Перед великою вітальнею була простора кімната, що примикала до передпокою. Вона була порожня і служила лише прохідною. Дід Аветіс, будуючи свою резиденцію, розраховував на численне потомство, але самотній дивак, брат Ґабріеля, і сам Ґабріель зі своєю маленькою сімєю користувалися тільки частиною будинку.
У порожній кімнаті горіла висяча гасова лампа. Багратян постояв, прислухався до голосів, що лунали зовсім близько. Він почув сміх Жульєтти. Отже, їй приємно подобатися цим простакуватим вірменам. Що ж, це, мабуть, прогрес.
Двері розчинилися, звідти вийшов старий лікар Петрос Алтуні, намагаючись непомітно зникнути. Він запалив свічку в своєму ліхтарі та простягнув руку за шкіряною торбою, яку поклали на крісло. Алтуні розгледів господаря будинку, тільки коли той тихо його покликав:
Hairik Pertos! Татку Петросе!
Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім[26] допоміг йому зявитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любовю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.
Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, памятало ще роки навчання у Віденському університеті.
Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?
Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.
Нічого особливого, недбало відповів він.
Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.
Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться