Жульєтто, постався серйозно до того, що я скажу. Тер-Айказун зробить усе, щоб розлучити нас якомога швидше. Турецька влада в таких випадках не створює перешкод. Тоді ти вільна. Перестанеш бути вірменкою, не будеш ділити зі мною страшну долю, яка з моєї вини тобі загрожує. Ми поїдемо в Алеппо. Ти попросиш притулок у якомусь консульстві американському, швейцарському, байдуже якому. Тоді ти опинишся у безпеці, що б тут або деінде не трапилося. Стефан поїде з тобою. Вам дозволять виїхати з Туреччини. Мої прибутки і статки, певна річ, я перепишу на ваше імя
Чоловік промовляв рвучко і швидко, боячись, що Жульєтта його зупинить. Обличчя дружини було зараз від нього зовсім близько.
І цю нісенітницю ти кажеш серйозно?
Коли все скінчиться і я залишуся живий, то буду знову з вами.
Вчора ще ми так спокійно обговорили, що буде, коли тебе заберуть
Вчора? Вчора все було помилкою. Світ став іншим.
Іншим? А що змінилося? Те, що у нас відібрали паспорти? Отримаємо нові. Ти ж сам кажеш, що нічого поганого в Антіохії не дізнався.
Хоч я там дізнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змінилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор із пустелі. Це чують у мені мої предки, ці безіменні мученики. Це відчуває в мені кожна клітина. Ні, тобі, Жульєтто, цього не збагнути. Той, хто ніколи не випробовував на собі расової ненависті, збагнути цього не може.
Розділ четвертий
Перша «подія»
Напад слабкості та відчаю минувся так само швидко, як і зявився. І все ж після незабутньої поїздки в Антіохію Ґабріель став уже не той. Раніше він годинами працював у себе в кімнаті, тепер часто повертався додому тільки ночувати. Приходив дуже втомлений і спав як убитий. Про те, що їм загрожує і що минулої недільної ночі настільки глибоко його вразило, Багратян не згадував більше жодним словом. Уникала згадувати про це і Жульєтта. Вона була впевнена, що серйозних підстав для занепокоєння немає. За час заміжжя їй разів три-чотири довелося спостерігати у Ґабріеля душевну кризу: тижнями тривала важка, безпричинна туга, дні гнітючої німоти, яку неможливо здолати і розвіяти ні ласкою, ні добрим словом. Це було їй знайоме. У такі дні між ними виростала стіна, виникало відчуження, безвихідь, і тоді Жульєтта жахалася: з якою ж дитячою сміливістю вона вирішила повязати життя з таким важким чоловіком! Правда, в Парижі все було інакше. За нею стояв її світ, а Ґабріель там був чужинцем. Це давало жінці перевагу. Тут же, в Йогонолуку, вони помінялися ролями, і цілком зрозуміло, чому Жульєтта намагалася, всупереч власній іронічності, пройнятися добрими почуттями до «цих напівдикунів».
Ґабріеля краще залишити в спокої. У тій болісній нічній розмові жінка бачила тільки прояв іпохондрії, напади якої їй були знайомі. Для француженки, котра виросла в умовах цілковитої безпеки, те, що Ґабріель називав «вихором пустелі», було просто неймовірним. Європа стала театром воєнних дій. Це означало, що люди в Парижі змушені проводити ночі в підвалах, рятуючись від нальотів ворожої авіації. А вона живе тут у цьому весняному раю. Чудово може потерпіти ще кілька місяців. Рано чи пізно вони все одно повернуться додому, на авеню Клебер. А тут у Жульєтти справ під саму завязку, і вони якнайкраще заповнюють день. Нíколи навіть замислитися. У жінці прокинулося самолюбство господині великого обійстя, поміщиці. Й отже, за її уявленнями, слід було «долучити прислугу до цивілізації».
Ось коли Жульєтта навчилася цінувати стихійну обдарованість вірменського народу: кухар Ованес мало не за кілька тижнів став справжнім французьким кулінаром; слуга Мисак виявився настільки багатогранно талановитим, що Жульєтта мізкувала, чи не взяти його з собою до Франції; обидві дівчини, котрі були у неї на побігеньках, могли стати зразковими камеристками. Сама вілла була в задовільному стані. Але гостре жіноче око помічало подекуди ознаки занедбаності та старіння.
У будинок покликали робітників. Поважний майстер на прізвище Товмасян керував усіма столярськими роботами. Але боронь Боже звернутися до нього як до простого ремісника. Сам він називав себе будівельним підрядником, носив усе життя на масивному золотому ланцюжку медальйон із портретом покійної дружини, намальованим, між іншим, учителем Восканяном, і не пропускав жодної нагоди згадати, що його діти син і донька здобули освіту в Женеві. Був він набридливо розважливою людиною і змушував Жульєтту ретельно обмірковувати різні деталі робіт. Зате теслі вдалося за короткий термін не тільки усунути всі вади старої будівлі, але й обладнати її відповідно до звичок європейців. Майстри працювали вправно і на подив безшумно.
На початок квітня Жульєтта могла вже з повним правом сказати, що на відрізаному від світу Сирійському узбережжі має будинок, який за впорядкованістю, якщо не брати до уваги примітивне освітлення та водопостачання, не поступається будь-якому курортному куточку в Європі.
Але найулюбленішою справою був для неї догляд за фруктовим садом і розарієм. Очевидно, і в цій жінці озвалася кров пращурів хіба в силу спадковості кожен француз не садівник? Але і вірмени природжені садівники, особливо жителі Муса-Дага. Майстром у цій справі був Христофор, керуючий маєтком. Жульєтта і не підозрювала, які можливості таяться в такому плодовому саду. Урожай у ньому збирали мало не весь рік. Той, кому не доводилося скуштувати вірменських абрикосів, й уявити собі не може, до чого вони солодкі та соковиті. Навіть тут, по інший бік вододілу Тавра, вони зберігали всю свіжість, притаманну їм на батьківщині, на півночі, біля багатого садами озера Ван. У своєму садочку Жульєтта раз по раз дізнавалася про такі види фруктів, ярини та квітів, про які раніше й не чула.
Але більшу частину часу вона гаяла на плантації троянд, бриль на голові, величезні садові ножиці Христофора в руках. Для такої шанувальниці троянд це було справжньою пристрастю. Гігантська клумба, що була засаджена трояндами, але не на західний манір, рядами, а впереміш, строкатий сумбур барв і ароматів на темно-зелених хвилях. Близько був Дамаск, неподалік була і Персія. Тут росли нащадки тисяч видів троянд із тієї та іншої їхньої вітчизни. Коли Жульєтта вузькою садовою доріжкою перетинала це море квітів, вона безперервно всотувала в себе поглядом і подихом усі відтінки трояндового царства. Аптекар Грікор пообіцяв, що якщо вона надасть йому потрібну кількість кошиків свіжих троянд сорту Moschata damascena, він вичавить із них крихітний флакончик тієї олійки, виготовлення якої освячене віковим звичаєм.
Фармацевт розповів пані Багратян про старовинне повіря: у цієї олійки дивовижно стійкий запах, якщо капнути у волосся небіжчика одну краплю цих пахощів, але тільки свіжих, він буде так пахнути на Страшному суді, що приверне до себе всіх янголів.
Жульєтта зі Стефаном іноді обїжджали верхи околиці Муса-Дага. Аветіс Багратян залишив їм у спадок чотирьох коней. Одну з них, маленьку сумирну конячку, подарували хлопчикові. Під час цих верхових прогулянок або в степ Суедії, або на інший бік, через Азіру та Бітіас в Кебусію, їх супроводжував стайничий, для котрого за ескізом Жульєтти пошили мальовничий костюм. Її потяг до краси, до декоративної пишноти проявлявся не тільки стосовно до своєї особи, але й до всього свого оточення. І коли кінь плавно виносив її на церковний майдан або головну вулицю, а за нею слідували Стефан і пишно вдягнений форналь, жінка почувалася володаркою цього казкового світу. Часом вона згадувала про матір і сестер у Парижі. І тоді її власнє життя здавалося і справді гідним заздрощів. Де б Жульєтта не зявлялася, її зустрічали з пошаною, навіть у мусульманських селах, які вона проїжджала під час далеких прогулянок. Отже, зрозуміло: у бідного Ґабріеля знову проблеми з нервами. А ось вона, пані Багратян, переконана, що світ анітрохи не змінився.
Вранці Ґабріель виходив із домівки. Але тепер це були не просто прогулянки Муса-Дагом, він блукав навколишніми селами. Потребу воскресити й осягнути картини дитинства змінило зріліше почуття: прагнення пізнати цей світ якнайдостовірніше, збагнути його людей із їхнім життєвим укладом, запитами, побачити самому їхнє життя-буття.
Водночас він написав листа у Стамбул своїм вірменським друзям із «Дашнакцутюна» і цьому він надавав особливого значення колишнім друзям із «молодих турків». Правда, чоловік передбачав, що цензура каймакама Антіохії ускладнить доправлення цих листів, але вони якось таки дістануться до адресата. Від відповіді залежало майбутнє Багратянів. Якщо в столиці все, як і раніше, якщо мова йде про заходи суто військового призначення, він, незважаючи на застереження аги Ріфата Берекета, покине рідну домівку та ризикне поїхати в Стамбул без обовязкового посвідчення особи. Якщо ж у листі-відповіді буде щось недобре або відповіді не буде зовсім, отже, побоювання старого турка виправдалися, пастка затраснулася, і шлях до відступу відрізаний. Тоді залишається тільки сподіватися, що котрийсь добродій, наприклад валі Джелал-бей, не допустить ніяких «пригод» у своєму вілаєті і що такий сільський район, як округа Муса-Даг, залишиться в стороні від репресій, які зазвичай відбуваються у великих містах. У цьому випадку будинок у Йогонолуку може і справді виявитися ідеальним, як висловився ага, притулком. Що ж стосується відсутності ладу з викликом у полк, то Багратяну здавалося, що він розуміє наміри оттоманського генералітету: вірменські частини повертають із фронту і роззброюють. Чому? Та тому, що турки бояться, аби така сильна національна меншина, як вірмени, озброєна найсучаснішою зброєю, не надумала, в разі поразки, силою вирвати у панівної нації свої права. Особливо небезпечні вірмени-офіцери, позаяк вони в зручну хвилину можуть захопити в свої руки командування.