40 днів Муса-Дага - Франц Верфель 16 стр.


Хоч яким переконливим було це пояснення, Ґабріель ні на мить не знаходив собі спокою. Але тепер його занепокоєння не було нервозністю, воно перетворилося на енергію, плідну та цілеспрямовану. Ґабріель проявляв педантичність, яку раніше помічав за собою тільки в науковій роботі. Тепер при вивченні реальних умов людського існування ця педантичність була дуже доречною. Він не ставив питання, із якою метою бере на себе таку працю і кому планує допомогти. Бозна, скільки місяців їм ще жити в цій долині. Чоловік хотів знати все про ці вірменські селища, про цих людей. Бо усвідомлював свою братерську відповідальність перед ними.

Багратян подався це була його перша розвідка до війта Йогонолука. Це найбільше село відало загальними справами й усіх інших сіл. Мухтара Товмаса Кебусяна не було на місці. Сільський писар зустрів Ґабріеля незліченними поклонами відвідини глави легендарного роду Багратянів сприймалися як особлива честь.

Чи є у старости списки місцевих жителів? Писар величним жестом вказав на запилену етажерку біля стіни. Звісно ж такі списки є. І не тільки в належних церковних книгах ведеться подушний запис. Адже ми не якісь курди і кочівники, ми християни. Кілька років тому тодішні мухтари провели на власну руку перепис населення. Якраз 1909 року, після реакції на «молодих турків» і після великого погрому в Адані[33], прибув наказ від вірменських депутатів провести перепис у семи селах. За приблизними підрахунками, в їх-ній окрузі набралося шість тисяч християн. Але якщо ефенді бажає, він може за кілька днів отримати точніше число. Ґабріель підтвердив, що бажає. Потім спитав, як справи з військовозобовязаною молоддю. Це виявилося вже делікатнішим сюжетом. Писар навіть став косити оком, як його начальник, мухтар. Згідно з наказом про мобілізацію, сказав він, військовозобовязаними визнаються всі чоловіки від двадцяти до тридцяти років, хоча за законом граничним призовним віком вважається двадцять сім років. У всій сільській окрузі під мобілізацію підпало близько двохсот чоловіків. З них рівно сто пятдесят внесли в скарбницю бедел відкуп, у сумі, встановленій законом, а саме пятдесят фунтів з особи. Ефенді, правда, знає, що тутешні люди дуже ощадливі. Зазвичай батько родини починає збирати гроші на викуп синів від солдатчини з дня їхнього народження. Щоразу, як починається новий призов до армії, мухтар Йогонолука в супроводі місцевого жандарма збирає військовий податок і особисто відвозить його в антіохійський хюкюмет.

 Як же це, однак, виходить,  продовжував свій допит Ґабріель,  що з шести тисяч душ тільки двісті чоловіків придатні до військової служби?

Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.

Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:

 Отже, пятдесят хлопців вирушили на огляд в Антакю. Що з ними сталося?

 Сорок взяли до війська.

 І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?

Це щось незбагненне. Сімї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.

 А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» солдатами військово-будівельних батальйонів?

 Багато про що пліткують у селах,  ухильно зауважив писар.

Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:

 А як щодо дезертирів?

Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:

 Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? Пятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма[34]. Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!

Це щось незбагненне. Сімї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.

 А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» солдатами військово-будівельних батальйонів?

 Багато про що пліткують у селах,  ухильно зауважив писар.

Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:

 А як щодо дезертирів?

Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив:

 Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? Пятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма[34]. Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!

Гостре обличчя моргаючого чоловічка освітилося раптом виразом хитрого та дикого вдоволення:

 Сміхота, пане! Бо наші хлопці свою гору ще й як добре знають!

Будинок священика, в якому жив Тер-Айказун, був поряд із будинком мухтара та школою, найпомітнішою будівлею на церковному майдані Йогонолука. Одноповерховий, із пласким дахом і пятивіконним фасадом, він міг би стояти в якомусь маленькому південно-італійському містечку. Будинок священика належав до тутешньої церкви. Обидві ці споруди одночасно побудував у сімдесятих роках Аветіс-старший.

Тер-Айказун був очільником григоріанської церкви всієї округи. У його віданні були також селища зі змішаним населенням і маленькі вірменські громади в турецьких торгових селах Суедії й Ель-Ескеля. Він був висвячений в сан вардапета цієї єпархії й оголошений самим патріархом у Константинополі главою окремих вірменських церков та їхніх одружених священиків. Тер-Айказун навчався в семінарії в Ечміадзині під керівництвом католікоса, котрого християнський світ Вірменії шанує як свого верховного главу, тому Тер-Айказун і був у всіх сенсах визнаним аторитетом у своїй парафії.

А пастор Арутюн Нохудян? Звідки взялися раптом протестантські священики в цьому азійському закутку? Так ось: в Анатолії та Сирії жило чимало протестантів. Євангельська церква зобовязана цими прозелітами німецьким та американським місіонерам, котрі з такою готовністю взяли на себе турботу про вірменських жертв погромів і сиріт. Преподобний Нохудян сам був одним із тих осиротілих хлопчиків, котрого милосердні батьки послали вчитися богословя у Дерпт. Однак і він підпорядковувався в усіх справах, що не стосувалися безпосередньо турбот про спасіння душ, авторитету Тер-Айказуна. Догматичні відмінності у віросповіданні не відігравали якоїсь реальної ролі, бо народ постійно перебував у загрозливому становищі і головне місце духовного наставника а Тер-Айказун був ним у повному розумінні цього слова не викликало ні критики, ні нарікань.

Старий паламар припровадив Ґабріеля в кабінет вардапета. Порожня кімната, підлога встелена великим килимом. І тільки біля вікна маленький письмовий столик, поруч, для відвідувача, очеретяне крісло з просидженим сидінням.

Тер-Айказун устав з-за письмового столу і ступив назустріч Багратяну. Йому було сорок вісім років максимум, але в бороді чоловіка двома широкими білими пасмами вже проступала сивина. Великі очі владики (очі у вірменів майже завжди великі, розширені від жаху очі на обличчях із печаттю тисячолітньої скорботи) відображали дві суперечливі властивості: відчуженість від світу і рішучість людини, котра пізнала світ. Вардапет був у чорній рясі, в насунутому на чоло гострому клобуці. Він раз по раз ховав руки в широкі рукави одежі, немов його морозило від холоду цього теплого весняного дня. Гість обережно сів у ненадійне очеретяне кріселко.

 Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливості вітати вас у своїй оселі.

Вардапет опустив очі та розвів руками:

 Шкодую про це ще більше, пане Багратян. Але недільний вечір єдиний вільний вечір, який ми можемо мати у своєму розпорядженні.

Ґабріель оглянув кімнату. Він думав, що побачить у цій церковній канцелярії теки та фоліанти. Нічого схожого. Лише на письмовому столі лежало кілька папірців.

Назад Дальше