Годі!
У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не памятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси байдуже куди.
Підемо, Стефане, погуляємо трохи, вирішив батько.
Ґабріель боявся залишитися наодинці, його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.
Авакян поніс зброю в будинок.
Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно в десяти хвилинах пішки. Ґабріель відчув себе раптом немічним дідуганом, і власне тіло виявилося такою важкою ношею, що довелося спертися на Стефана.
Не доходячи до церковного майдану, вони почули гомін голосів. На відміну від арабів та інших східних людей, неабияк галасливих, вірмени поводяться в громадських місцях тихо й стримано. Сам стародавній фатум наказує їм не втручатися в гучні збіговиська, так само як і влаштовувати їх. Але сьогодні тут зібралося близько трьохсот селян, вони півколом огорнули церкву. Дехто з цих чоловіків і жінок, селян і ремісників голосно вигукували лайку, прокльони та погрожували пястуками. Лайка призначалася заптіям їхні потерті смушкові шапки тут і там миготіли над натовпом. Правоохоронці, вочевидь, намагалися відтіснити натовп від церкви, звільнити прохід на сходи і в арку. Ґабріель узяв Стефана за руку і став разом із ним пробиратися крізь гущу щільної юрби.
Першим кинувся у вічі довготелесий обірванець зі сплетеним із соломи вінком навколо високої чорної шапки. У руці він тримав соняшник на короткому стеблі, яким він час від часу розмахував. Прибулець із серйозним виглядом виробляв па якогось танцю, втомлено тупцяючи ногами, ніби підкоряючись якомусь внутрішньому ритму. Однак його рухи зовсім не були схожі на пяне тупотіння. Це відразу було видно. І все ж натовп дивився не на танцюриста із соняшником. Погляди людей були прикуті до іншого видовища.
На ґанку сиділо четверо. Чоловік, дві молоді жінки і дівчинка років дванадцяти. Кожен був такою заціпенілою грудкою людського горя, якого Ґабріель ніколи ще не бачив: мертвий дух у живому тілі. У такій позі знаходять на розкопках тіла людей, котрі збереглися в двотисячолітній лаві після виверження вулкана:
«Як живі». Всі четверо безмовно дивилися перед собою. Байдужий погляд широко вирячених очей, в яких нічого не відбивалося: ні схвильований натовп, ні будинок аптекаря, що стояв навпроти. (Що таке, по суті, людський погляд? Ледве помітна зміна зіниці: він трохи світлішає або темніє. І в той же час окрилена істота, янгол, із яким людина посилає світові звістку. Але тут янголи-провісники пролітали повз, прикривши свій лик крилом.)
Чоловік із худим, зарослим щетиною обличчям був у довгому сірому люстриновому костюмі, які зазвичай носять тутешні протестантські священики. Його мякий соломяний бриль скотився на сходи. Краї дуже пошарпаних штанів звисали френзлями. Подерті черевики, товстий шар пилу на обличчі й одязі свідчили про те, що чоловікові довелося багато днів іти пішки. Жінки також були в європейських сукнях і, можна було здогадатися, колись навіть витончених. Та, що сиділа, притулившись до священика, без сумніву, його дружина не в змозі, мабуть, подолати нудоту або серцевий напад, раптово відкинулася назад і вдарилася б потилицею об сходи, якби чоловік не підхопив її. (Так ця група прибульців уперше вийшла із заціпеніння.) Друга жінка ще зовсім юна не втратила своєї привабливості навіть у цьому стані. Очі її на безкровному схудлому личку палали гарячковим блиском, напіввідкритий рот жадібно хапав повітря. Її, либонь, мучив біль чи то від рани, чи від перелому, бо ліва рука дівчини безсило звисала на бандажі. І нарешті, дівчинка субтильне, схоже на горобця створіння в смугастому халаті, в яких ходять діти в сиротинцях. Вона гидливо підбирала босі ноги, боячись ними чогось торкнутися. «Так підбирає лапи хворий звір», подумав Ґабріель. Бідні дитячі ноги спухли, були в чорно-синіх синцях, у відкритих ранах. Цілий і неушкоджений і в повному здоровї був, мабуть, лише танцюрист із соняшником.
Через майдан до церкви біг літній чоловік. Його, либонь, викликали з роботи, бо він навіть не встиг зняти синій робочий фартух. Стефан упізнав майстра Товмасяна, котрий керував ремонтними роботами на їхній віллі. З цікавості хлопчик часто навідувався до майстрів на роботі, і тоді Товмасян із гордістю розповідав йому про свого сина Арама, видатного чоловіка в Зейтуні, тамтешнього священика і директора притулку для сиріт. «Той, хто на сходах, мабуть, і є його син», здогадався Багратян-молодший.
Старий Товмасян із безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрівників. Пастор Арам насилу відвів порожній погляд від якоїсь невидимої далечіні, з удаваною легкістю зістрибнув і спробував бадьоро усміхнутися, ніби нічого особливого й не сталося. Встали зі своїх місць і жінки, їм також це коштувало великих зусиль. Молодшій заважала зламана рука, а дружина священика була вагітна. І тільки дівчинка в смугастому халаті залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.
Навіть Ґабріель, приїжджий парижанин, громадянин світу, що давно вже здолав у собі владу роду, навіть він ледве впорався з чимось, від чого перехоплювало подих. Ґабріель непомітно зиркнув на сина. З обличчя чемпіона зі стрільби зникли всі барви. Жульєтта злякалася б, але не тільки блідості та виразу здивованого жаху на обличчі хлопчика. Вона злякалася б і того, що Стефан став таким схожим на вірменина.
Незабаром на церковному майдані зявилися один за одним доктор Алтуні з дружиною Антарам, обидва вчителі, за котрими послали в школу, і нарешті Тер-Айказун, що повернувся з Бітіаса, куди їздив верхи на своєму віслючку. Вардапет гукнув турецькою заптію Алі Назіфу, щоб той нікого не впускав до церкви. Потім парох завів родину Товмасянів і сирітку в храм. Лікар із дружиною, вчителі та мухтар пішли за ними слідом. Увійшли в церкву і Багратяни. Іззовні, під спекотним полуденним сонцем, залишилася юрба і танцюрист із соняшником, котрий заснув у знемозі на сходинках під церквою.
Тер-Айказун завів потомлених людей до ризниці просторої, світлої кімнати, де стояло кілька лавок і тапчан. Паламаря послали за вином і гарячою водою. Доктор Алтуні й Антарам негайно взялися за справу. Перш за все надали допомогу дівчині з хворою рукою Іскуї Товмасян, сестрі священика. Потім перевязали рани Сато, дівчиська зі сирітського притулку, котру священик взяв із собою з Зейтуна.
Як особа стороння, або наразі ще стороння, Ґабріель стояв віддалік, тримаючи сина за руку, і прислухався до сумбурного діалогу: безладні запитання перебивалися безладними відповідями. Так, поступово, якою б хаотичною та непослідовною була розповідь, Багратян дізнався про сумну історію міста Зейтуна, а також історію пастора Арама та його близьких.
Зейтун це стародавнє гірське селище, що тягнеться далеко вгору західним схилом Кілікії Тавра. Населяли його, як і села Муса-Дага, з давніх-давен вірмени. Це був достатньо великий населений пункт із тридцятьма тисячами жителів, тому турецький уряд тримав там велику кількість жандармерії та війська, офіцерів і чиновників із сімями, як відбувалося всюди, де треба було встановити чисельну перевагу і контроль над нетурецьким населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно панує над національними меншинами. У Туреччині таке чинилося особливо брутально, бо османи, хизуючись своїм «шляхетним походженням», не мали навіть чисельної переваги над іншими націями міллетами. Тільки такі люди, як Багратян, котрі жили в Парижі або в інших європейських столицях, могли в своєму ідеалізмі сподіватися до весни цього року, що можна примирити суперечності, знищити расову ворожнечу, домогтися справедливості під молодотурецьким прапором. Ґабріель знав чимало адвокатів і журналістів, котрі зайняли високі посади після революції. Коли готувалася змова, він у монмартрських кафе проводив із ними в суперечках цілі ночі. Присяги вічної вірності чергувалися з взаємними зізнаннями в месіанській ролі турецького та вірменського народів. В імя оновленої вітчизни (з якою він мав дуже мало спільного) Багратян, тоді вже одружений чоловік, вступив до Військової академії та пішов на війну, що здогадалися зробити лише зовсім небагато турецьких патріотів у Парижі. А зараз? Він подумки бачив перед собою їхні обличчя, і спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Мої старі друзі відтепер мої смертельні вороги?»