На ваші плечі лягає чималий тягар. Уявляю собі, як вам.
Тер-Айказун цього не заперечував:
Найбільше сил і часу забирають далекі відстані. Я в такому ж становищі, як і доктор Алтуні. Адже наші співвітчизники в Ель-Ескелі і в горах, в Арзусі, також вимагають опіки.
Так, така далечінь, дещо неуважно відзначив Ґабріель, ну, тоді я цілком можу уявити собі, що у вас немає ні часу, ні бажання бувати в товаристві.
Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, ніби його неправильно зрозуміли.
Ні, ні! Я ціную надану честь і прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення
Він не закінчив уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».
Те, що ви збираєте у себе наших людей, гідне всілякої похвали. Вони багато чого тут позбавлені.
Ґабріель спробував перехопити погляд вардапета.
А ви не думаєте, святий отче, що зараз не дуже слушний час для світських розваг?
Швидкий, дуже уважний погляд.
Навпаки, ефенді! Саме зараз час бувати людям разом.
Ґабріель не одразу відповів на ці дивно багатозначні слова. Минула добра хвилина, поки він не зауважив, начебто мимоволі:
Інколи просто дивуєшся тому, як безтурботно тече тут життя і як ніхто, либонь, ні про що не тривожиться.
Вардапет знову опустив очі, готовий, здавалося, терпляче вислухати будь-який осуд.
Кілька днів тому, повільно продовжував Ґабріель, починаючи своє зізнання, я був в Антіохії і дещо там дізнався.
Мерзлякуваті руки Тер-Айказуна визирнули з рукавів ризи. Він склав їх, міцно сплів пальці.
Люди в наших селах рідко бувають в Антіохії, і це на краще. Вони живуть, не перетинаючи меж власного існування, і мало знають про те, що діється на білому світі.
Скільки ж їм ще жити в цих межах, Тер-Айказуне? А якщо, наприклад, в Стамбулі заарештують усіх наших керівників і знатних людей?
Їх уже заарештували, тихо, майже нечутно сказав вардапет. Вони вже три дні сидять у стамбульських казематах. І їх багато, дуже багато.
Це був вирок долі шлях до Стамбула відрізаний. І все ж в цю мить сама значущість того, що сталося, справила на Ґабріеля менше враження, ніж спокій Тер-Айказуна. Він не сумнівався в достовірності сказаного. Духовенство, незважаючи на наявність ліберального «Дашнакцутюна», як і раніше, було найбільшою силою і єдиною справжньою організацією вірменського народу. Сільські громади жили в місцинах, віддалених одна від одної далекими відстанями, і про хід світових подій найчастіше дізнавалися, лише коли вже були затягнуті в їхній вир. Священик же отримував відомості задовго до того, як зі столиці прибували газети. Найшвидшими та таємними каналами йому першому ставало відомо про кожну подію, що загрожує небезпекою. І все ж Ґабріелю хотілося переконатися, що він правильно зрозумів повідомлення.
Справді заарештовані? І хто? Це правдива інформація?
Тер-Айказун поклав мляву руку з великим перснем на папери, що лежали на столі.
Щонайправдивіша.
І ви, духовний наставник семи великих громад, кажете про це так спокійно?
Від того, що я буду не спокійний, мені легше не стане, а моїм парафіянам одна шкода.
Чи є серед заарештованих священики?
Тер-Айказун похмуро кивнув.
Поки що семеро. Серед них архієпископ Амаяк і троє високопоставлених владик.
Якою б нищівною не була ця новина, Багратян знемагав від бажання курити. Він витягув цигарку і сірники.
Я мав би раніше прийти до вас, Тер-Айказуне. Ви навіть гадки не маєте, як болісно мені було мовчати.
Ви зробили добро тим, що мовчали. Ми і далі маємо мовчати.
А чи не доцільніше підготувати людей до майбутнього?
Немов відлите з воску обличчя Тер-Айказуна було байдужим.
Майбутнє мені не відоме. Але мені відомо, якими небезпеками можуть загрожувати моїм парафіянам страх і паніка.
Християнський священик промовляв майже такими ж словами, що і правовірний мусульманин Ріфат. Але перед Ґабріелем раптом постало бачення, сон наяву. Величезний пес, із тих бездомних тварин, які тримають в страху всю Туреччину. На його шляху старий, він завмер від страху перед собакою, переминається з ноги на ногу, потім раптом рвучко обертається, кидається навтьоки Але лютий звір уже наздогнав його, впявся зубами в спину
Багратян провів рукою по чолі.
Страх, сказав він, найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?
Страх, сказав він, найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?
Здавалося, Тер-Айказун прислухається до чогось далекого.
Часописам заборонено писати про все це не хочуть розголосу за кордоном. До того ж навесні багато роботи, часу у людей обмаль, наші селяни і поготів рідко кудись виїжджають Тому з Божою поміччю страху ми на якийсь час позбавлені Але колись це станеться. Рано чи пізно.
Що станеться? Як ви собі це уявляєте?
Це неможливо уявити. Наші солдати роззброєні, наші вчителі заарештовані!
Так само незворушно Тер-Айказун продовжував перелік злочинів, буцімто йому потай було приємно робити боляче собі та гостю:
Серед заарештованих Вардгес, близький товариш Талаата й Енвера. Частину вязнів вислали. Можливо, їх уже немає в живих. Уся вірменська преса заборонена, всі вірменські підприємства та крамниці зачинені. І поки ми тут із вами бесідуємо, на майдані перед сераскеріатом[35] стоять шибениці з повішеними ні в чому не винними вірменами, пятнадцять шибениць
Ґабріель рвучко схопився, перекинувши очеретяне крісло.
Що за божевілля! Як це зрозуміти?
Я розумію це тільки так, що уряд готує нашому народу такий удар, якого не посмів би завдати навіть сам Абдул-Гамід.
Ґабріель звернувся до Тер-Айказуна з такою злістю, немов перед ним був ворог, іттіхатист:
І ми що, зовсім безсилі? Справді маємо, навіть не пискнувши, сунути голову в зашморг?
Безсилі. Повинні пхати голову в зашморг. Кричати, сподіваюся, наразі дозволяється.
«Нехай буде проклятий Схід зі своїм кисметом[36], його пасивністю», майнуло в свідомості Багратяна. Й одразу ж у памяті вигулькнула ціла купа імен, звязків і можливостей. Політики, дипломати, з котрими він був знайомий, французи, англійці, німці, скандинави! Треба сколихнути світ! Але як? Пастка зачинилися. Туман знову згустився. Багратян ледь чутно зронив:
Європа цього не допустить.
Не дивіться на нас чужими очима, нестерпною була це безпристрасність Тер-Айказуна. Зараз є дві Європи. Німці потребують турецького уряду більше, ніж турецький уряд німців. А інші нам допомогти не можуть.
Ґабріель втупився у вардапета. Ніщо не могло спотворити тривогою це розумне, схоже на камею обличчя.
Ви духовний пастир багатьох тисяч душ, голос Багратяна звучав майже по-командирськи, і весь ваш вплив надається лише для того, щоб приховувати від людей правду, як приховують нещастя від дітей і людей похилого віку, щоб уберегти їх від страждань. І це все, що ви робите для вашої пастви. Що ще ви робите?
Цього разу докір Ґабріеля глибоко зачепив вардапета. Руки його, що лежали на столі, повільно стислися в пястуки. Голова схилилася на груди.
Молюся пошепки відповів парох, наче йому було соромно відкрити іншому, яку духовну боротьбу веде він удень і вночі з Богом за порятунок своєї пастви.
А якщо онук Аветіса Багратяна вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.
Моліться, Тер-Айказуне!
І тим же командирським тоном:
Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!
Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В пятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.
Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгірї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.
Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з пяти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, весь цей військовий ритуал приваблює і пянить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою: