А які ж часописи читає мухтар, щоб отримувати правдиві звістки про стан справ?
Тільки «Танін», офіційну газету, орган уряду, відповідав Чауш. Що ж стосується правди, то ми живемо у часи такої нищівної світової війни, що правда зараз всюди стала забороненою зброєю.
Не знаючи вже, як зарадити справі, каймакам став просто чехвостити «Іттіхат». Це, мовляв, влада за лаштунками влади. Ймовірно, це навіть було сказано від щирого серця. Назарет Чауш перелякався:
Це великі люди, а великі люди бажають тільки добра.
Каймакам збагнув, що потрапив у халепу, і розлютився:
А Енвер-паша? Що ти думаєш про Енвера, мухтаре?
Енвер-паша найбільший полководець нашого часу. Та тільки я в цьому нічого не тямлю, ефенді.
Але каймакам не вгамовувався і мало не слізно благав Чауша:
Будь відвертий зі мною, мухтаре! Чи знаєш ти, що росіяни наступають?
Що ви таке кажете, ефенді? Я цьому не вірю. Преса про це не пише.
А я ось тобі кажу. Будь відвертішим зі мною, мухтаре. Хіба це не було б виходом
У розпачі Назарет обірвав співрозмовника:
Я маю тебе застерегти, ефенді! Така високопоставлена особа, як ти Заради Бога, не кажи більше нічого. Це було б державною зрадою. Але не бійся! Я могила.
Але там, де тонкий підступ безсилий, на зміну йому приходить груба сила.
Певна річ, у Зейтуні і його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася війна, то їх ставало більше. З марашських казарм тікали не лише вірмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджі слугував надійним притулком для дезертирів будь-якого штибу. До цих дезертирів приєдналося кілька відчайдухів, з десяток мисливців-мародерів, котрі або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе міське повітря шкідливим. Час від часу члени цієї темної спільноти зявлялися вночі в глухих закутках міста запастися їжею або побачитися з рідними. Крім двох-трьох крадіжок, за місцевими звичаями нешкідливих, вони нікому не чинили зла і навіть намагалися не давати приводу для невдоволення.
Але якось у горах хтось побив погонича ослів, турка, причому зовсім не було доведено, що винні в цьому дезертири. Дехто з невірних навіть стверджував, ніби цей халамидник за бакшиш від уряду сам себе так старанно віддубасив. Але жарти вбік, хлопець і справді лежав, добряче покалічений, у вуличній канаві. Й отже, бажаний привід зявився. Мюдіри та нижні чини ходили з непроникним виглядом, заптії тепер патрулювали по двоє, і Назарет Чауш цього разу отримав не запрошення від каймакама, а повістку з викликом.
Каймакам поскаржився, що підступи революціонерів набувають загрозливих розмірів. Його начальники, особливо мутесаріф Мараша, вимагають вжити рішучих заходів. Якщо він, каймакам, буде вагатися та зволікати, йому кінець. Тому чиновник твердо розраховує на допомогу свого приятеля Назарета Чауша, котрий має величезний вплив в окрузі.
Це ж для мухтара дрібна справа: в інтересах вірменського міллету видати владі кількох бунтівників і злочинців, із тих, хто ховається в околицях і мало не в самому місті.
І ось тут-то розумний чоловік і попався на гачок до дурня. Йому б сказати: «Ефенді! Я віддаю себе в повне розпорядження його ясновельможності мутесаріфа і твоє. Наказуй, що треба зробити». А він уперше схибив:
Мені нічого не відомо про злочинців і революціонерів, ефенді.
То ти не можеш мені назвати те місце, де ховається це бидло, що серед білого дня нападає на чесних людей, османських громадян?
Оскільки я не ручкаюся із набродом, то і не знаю його місцеперебування.
Шкода. Але найгірше, що ти в пятницю ввечері приймав у себе в будинку двох таких державних злочинців.
Назарет Чауш звів два понівечених подагрою пальці і присягнув, що це неправда. Але звучало це не дуже переконливо. І тут каймакама осінила думка, підказана не підступністю, а, скоріше, його інертною натурою:
Знаєш що, мухтаре? У мене є прохання до тебе. Мені ця метушня з вами починає набридати. Я мирний чоловік, а не поліційна нишпорка. Зніми з мене цей тягар. Прошу тебе, їдь у Мараш, поспілкуйся з мутесаріфом сам. Ти батько міста, він відповідальна особа. Мій рапорт про те, що трапилося, у нього під рукою. Удвох ви вже знайдете правильне рішення.
Це наказ, ефенді?
Я ж кажу тобі, це моє особисте прохання. Ти можеш його відхилити, але мене б це засмутило.
Каймакам вважав, що таким чином виграє подвійно: позбудеться Чауша, не муситиме запроторити його до вязниці особисто й одночасно передасть у руки мутесаріфа найзначнішу особу в місті.
Це наказ, ефенді?
Я ж кажу тобі, це моє особисте прохання. Ти можеш його відхилити, але мене б це засмутило.
Каймакам вважав, що таким чином виграє подвійно: позбудеться Чауша, не муситиме запроторити його до вязниці особисто й одночасно передасть у руки мутесаріфа найзначнішу особу в місті.
Назарет Чауш довго мізкував. Зморшки зорали його чоло. Гість устав, важко спираючись на костур. Він якось відразу осунувся.
Якщо я поїду в Мараш, біди не минути
Каймакам не забув його втішити:
Чому? На дорогах спокійно. Я дам тобі свій екіпаж і двох заптіїв у поводирі. Крім цього, ти отримаєш рекомендаційний лист до мутесаріфа, можеш його прочитати. І якщо у тебе є якісь побажання, я їх виконаю.
Помережане зморшками обличчя Чауша стало зовсім сірим. Він стояв раптом змарнілий, старий, як давня скеля, на якій стоїть Зейтун. У розпачі шукав війт зустрічні аргументи, щоб обґрунтувати свою відмову. Але губи його під обвислими вусами не ворухнулися. Якась невідома сила скувала волю чоловіка. Він тільки кивнув.
Наступного дня, не вдаючись у подробиці, війт попрощався з домашніми. Невелика ділова поїздка, він повернеться не пізніше, ніж за тиждень. Старший син проводив батька до екіпажа. Піднятися в нього Назарету було важко через хворі суглоби. Син підсадив вітця.
Занісши ногу на підніжку, Чауш сказав спокійно і тихо, щоб не почув кучер:
Сину мій, я не повернуся.
Він не помилився. Марашський мутесаріф із Назаретом Чаушем церемонитися не став. Незважаючи на теплий супровідний лист, до нього поставилися, як до особи, що підозрюється в якомусь, прихованому навіть від нього самого злочині. Війта піддали суворому перехресному допиту і кинули до вязниці Османія як державного злочинця й учасника змови, метою якої було повалення існуючого державного ладу. А позаяк і при подальшому розслідуванні Чауш не дав ніяких свідчень про таємну антидержавну вірменську організацію, та й про дезертирів у Зейтуні також, то було наказано застосувати до нього бастонаду[37] вищого розряду. Після чого кровоточиві ноги облили їдкою кислотою. Впоратися з цим тілу дідугана вже було несила. Він помер за годину в невимовних муках. Під вікнами каземату грав турецький військовий оркестр. Грав, щоб заглушити барабанним боєм і вереском зурни волання катованого.
Але навіть мученицька смерть Назарета Чауша не спричинила потрібних провокаторам наслідків. У Зейтуні, як і раніше, нічого не відбувалося. Лише скорбота і глухий відчай народу набули майже відчутних форм. У темному гірському гнізді людськими душами заволоділа безпросвітна темрява.
Настав березень. І нарешті два інциденти дали уряду можливість здійснити свій задум. Першим став постріл із вікна. Постовий жандарм, котрий проходив повз оселю убитого Назарета Чауша в дільниці Єні Дюнія, був обстріляний саме з цього будинку. Жандарм відбувся легким пораненням. Каймакам замість того, щоб провести розслідування, оголосив, що в Зейтуні його життю загрожує небезпека, і, розіславши в усі кінці країни телеграми, переніс свою резиденцію в розташовану за містом казарму. Цей учинок також випливав із властивостей його натури, в якій дурна хитрість поєднувалася з боягузливою потребою захистити власну персону від неспокою. Заодно каймакам звелів спорядити загони «громадянської міліції» для захисту мусульманського населення, або, просто кажучи, наспіх завербованим хуліганам роздали за зразком і подобою абдулгамідівських банд маузерівські гвинтівки і зелені повязки на руку. Обурення з приводу такого непроханого захисту насамперед висловили самі турки, котрі жили в Зейтуні. Як порядні люди вони прийшли до каймакама і зажадали негайно скасувати наказ про охорону. Не допомогло. Влада була непохитною в своєму батьківському «піклуванні» про безпеку турецького населення.
Нарешті «громадянська міліція» дала відповідний привід і для другого інциденту, який і призвів до вибуху.
Маленький сквер у новій частині міста, який називається Ескі-Бостон, був улюбленим місцем прогулянок вірменських жінок і дівчат у післяобідній час. У тіні старих платанів, біля гарного фонтана стояли лавки. Діти гралися біля фонтана. Жінки на лавках розмовляли, займалися рукоділлям. Продавець шербету попихав свій візок сквериком.
Раптом у садок увірвалися найзапекліші покидьки з нових частин «громадянської міліції», напали на жінок, стали їх душити, зривати з них одіж, бо не менш сильним, ніж жага вбивати чоловіків «проклятої раси», було шалене бажання пізнати їхніх жінок, ці тендітні створіння з чуттєвими губами та дивним поглядом.