Повітря дзвеніло від жіночих зойків і дитячого плачу. Допомога прийшла миттєво. Виявляється, група чоловіків-вірменів, відчувши недобре, слідувала по пятах за «охоронцями порядку». Вірмени переважали турків числом і побили їх до напівсмерті, а потім, на свою біду, природно, відібрали у бандитів гвинтівки та багнети.
Відкритий бунт проти державної влади! Тепер, коли вірмени «роззброїли допоміжні поліційні загони», склад злочину був у наявності. Того же вечора каймакам опублікував список жителів, котрих муніципальна рада мала видати владі для взяття під варту. Всі зазначені, охоплені люттю й обуренням, урочисто присягнули не здаватися і замкнулися в старовинному текке покинутому монастирі дервішів, колишньому місці паломництва. До текке було півгодини пішки на схід від міста. Коли звістка про це поширилася, частина дезертирів спустилася з Ала-Каджі й інших вершин гірського хребта і приєдналася до втікачів. Загалом у маленькій фортеці засіло близько ста чоловіків.
Мутесаріф Мараша та вищі урядові інстанції в Стамбулі вважали, що їхня мета близька. Бунт, нарешті, дозрів. Тепер союзники та нейтральні консули більше не зможуть заплющувати очі на підступи вірменів.
Два дні по тому в Зейтун ввели військове підкріплення у складі двох піхотних рот. Юзбаші, котрий командував цими частинами, відразу ж узявся до облоги. Але коли він, чи справді з героїзму, чи здуру, підїхав на чолі свого підрозділу до текке, наївно розраховуючи взяти цю твердиню з льоту, його і ще шістьох солдатів влучними пострілами поклали на місці.
Це вже було навіть більше, ніж треба. Про геройську загибель майора одразу ж розтрубили по всій країні. «Іттіхат» докладав усіх зусиль, щоб спрямувати в потрібне русло хвилю обурення. Не минуло й тижня, як Зейтун перетворився на військовий табір. Проти купки людей, котрі зневірилися, і дезертирів виставили війська в складі чотирьох батальйонів і двох батарей. І це тоді, коли у Джемаль-паші в його Четвертій армії на рахунку були кожен солдат і кожна гармата. Незважаючи на всю цю потугу, до обложеного монастиря послали парламентера з вимогою, щоб заколотники, і без того вже приречені, здалися. Відповідь пролунала в дусі античних героїв:
Коли нам уже судилося померти, ми вважаємо за краще померти в бою.
Але найдивніше, що їм не судилося померти саме тоді.
Артилерійська батарея стрельнула чотири рази, та якось безглуздо, і раптом під впливом якихось таємничих сил обстріл обителі припинився. Чи можливо, що такий нелюдяний вчинок був здійснений заради кількох мусульман, котрі перебували серед обложених? Але як би там було, а після цього потужне військо, розташувавшись на зайнятих позиціях проти жменьки дезертирів і захисників жіночої честі, перебувало в бездіяльності, займалися ж доблесні вояки тим, чим зазвичай на дозвіллі займаються солдати: задовольнялися з солдатського казана, поїли коней, курили і грали в карти.
Жителі Зейтуна небезпідставно побачили в цій гнітючій бездіяльності війська ознаки витонченого підступу. Охоплені смертельним страхом, вони послали до каймакама делегацію, яка просила, щоб доблесні вояки якнайскоріше позбавили населення клятих бунтівників. Населення не має з ними нічого спільного. Якщо ж хто з лиходіїв надумає сховатися в місті, жителі без зволікання видадуть такого владі. Каймакам висловив глибокий жаль із приводу того, що городяни так пізно взялися за розум. Відтепер усе вирішує військове командування. Каймакам більше не керує.
Делегати канючили, чи не вважатиме в такому разі каймакам можливим просити про заступництво його ясновельможність Джелал-бея? Якщо хтось може в імя загального добра знайти вихід зі скрутного становища, то саме цей гідний і доброзичливий чоловік.
Каймакам скривився. Він може тільки порадити не згадувати імя Джелал-бея. У мутесаріфа є звязки зовсім в інших колах. А в тих колах його ясновельможність валі Алеппо людина, можна сказати, кінчена. Ось що буває, коли занадто поблажливо ставишся до вірменського міллету. Це каймакам знає і по собі.
Одного сонячного березневого ранку в місті поширилася страшна звістка: залишивши на місці двох померлих, котрих, однак, впізнати не вдалося, обложені вночі втекли і зуміли сховатися в горах. Ті із зейтунців, хто не вірив у дива, питали себе: як же це сотні обірванців, на диво помітним людям, вдалося пролізти крізь ланцюг чотирьох тисяч навчених солдатів і безслідно зникнути? Але хто ставив це запитання, либонь, знав і відповідь на нього.
І те, чого боялися, сталося опівдні того ж дня. Військовий комендант і каймакам поклали відповідальність за втечу заколотників на все населення міста. Зрадники-зейтунці якимось диявольським чином зуміли пробратися в текке і вивести обложених крізь кільце солодко сплячих солдатів і повз вартових.
Із Мараша у власному екіпажі негайно прибув сповіщений про цей злочин мутесаріф. Глашатаї та мюдіри з барабанним боєм обійшли все місто. За ними слідували численні курєри, скликаючи найстаріших і найіменитіших громадян Зейтуна на «нараду спільно з мутесаріфом і комендантом із приводу становища, що склалося».
Запрошені, пятдесят відомих у місті людей лікарі, вчителі, священики, підприємці, великі торговці не забарилися зявитися у вказане місце, більшість навіть у робочому одязі. Лише дехто завбачливіший прихопив із собою гроші.
«Нарада» полягала в тому, що цих поважних людей похилого віку зігнали в двір казарми, де їх, як худобу, перелічили брутальні унтер-офіцери. Час покласти край їхній діяльності, заявили старійшинам. Сьогодні ж, у звязку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенці» мовчки перезиралися, ніхто не схопився за серце, ніхто не заплакав. Усього півгодини тому це були представницькі, блискучі персони. Зараз вони відразу зблякли, кожен був, як грудка землі, неживий і безвольний. Новий війт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милість: в імя Бога милосердного не чіпати сімї, не висилати і їх із Зейтуна. Тоді вони покірно погодяться на свій жереб.
Не забарилася люта, знущальна відповідь. В жодному разі! Ми добре знаємо вірменів і нікому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батьків родин із улюбленими й укоханими їхніми рідними. Більше того: кожен із викликаних зобовязаний письмово сповістити своїх домашніх про те, щоб ті завтра, через дві години після сходу сонця, зявилися сюди з речами, готові до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки старі та малі. Розпорядження зі Стамбула вказує, що все вірменське населення поголовно підлягає висилці. Аж до грудних немовлят. Зейтун перестає існувати і відтепер буде називатися Султанією, щоб не залишилося навіть згадки про місто, яке посміло чинити опір героїчному османському народові.
Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однієї з найстрашніших трагедій, які в історичні часи випадали на долю народів землі.
Висланих супроводжував військовий конвой, і аж тут усім стало ясно, що могутнє військо, викликане для облоги втікачів, котрі ховалися в монастирі, мало ще й інше, буцімто другорядне, але не менш хитро підготовлене завдання. Щоранку тепер повторювалася одна і та ж несамовита вистава. Після пятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, і що нижчим було суспільне становище, що менший їхній достаток, то більшим був етап.
Звісно, у великих тилових областях поблизу європейських військових фронтів також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога в руки власної держави.
Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися звичного місця проживання, роботи, всього, що створювалося роками наполегливої праці! Стати жертвою ненависті, бути викинутим на азійські манівці, волочитися тисячі миль по пилюці і камінню, по болотах! Знати, що ніколи більше не знайдеш людського притулку для ночівлі, ніколи більше не будеш їсти та пити за столом, у людських умовах! Але це ще нічого. Адже вони не мали і тієї несвободи, яку має каторжник! Належали до знедолених, оголошених поза законом, котрих будь-хто з перехожих може безкарно вбити. Вони жили, втиснуті в ледь повзуче стадо нещасних людей, перебували в кочовому концтаборі, де без дозволу заборонено навіть відправити природну нужду.