Хто посміє сказати, що зумів би виміряти ту навалу нещасть, яку винесли на собі зейтунці за тиждень, що минув між відправкою першого й останнього етапів?.. Арам Товмасян, молодий ще чоловік, був родом не із самого Зейтуна і тому міг на щось сподіватися, але й він за ці сім днів став схожим на тінь.
Преподобний Арам всі звали його по імені вже понад рік жив у Зейтуні, був там священиком при протестантській громаді і директором великого притулку для сиріт. Американські місіонери в Мараші вважали Арама своїм улюбленим учнем, покладали на нього великі надії. Цим і пояснюється те, чому йому довірили в тридцять років керувати таким великим закладом. Свого часу місіонери, давши стипендію, послали його на три роки в Женеву, той здобув там вищу освіту. Ось чому Арам вільно розмовляв французькою та пристойно німецькою й англійською.
Створення сиротинця в Зейтуні було одним із найпрекрасніших заходів, яким марашські місіонери увінчали півстоліття своєї культурної діяльності. У просторих залах цієї оселі знайшли притулок більше сотні дітей. При притулку працювала школа, яку відвідували і діти, котрі жили в місті. Крім цього, сирітський будинок мав невелике підсобне господарство, що постачало його вихованців козячим молоком, городиною, фруктами й іншими продуктами харчування. Таким чином, керівництво сиротинцем вимагало не тільки педагогічного хисту, але й діловитості та працьовитості.
Преподобному Араму, як і кожному молодому чоловікові, лестила можливість діяти незалежно та повновладно. Працював він із захопленням. Провів чудовий, діяльний рік і будував далекоглядні плани на майбутнє. Минулої весни, незадовго до вступу на посаду, він одружився.
Овсанна, давнє його кохання, була донькою священика, котрий належав до першого випуску Марашської семінарії. На відміну від більшості вірменок, котрі неудатні на зріст, тендітної статури, Овсанна була високою і навіть дещо повненькою дівчиною. Через властиву їй повільність і небалакучість іноді здавалося, що жінка байдужа до оточення. Правда, Іскуя якось сказала братові, що лагідність Овсанни час від часу стримується норовом і злопамятством. Але, мабуть, ця жартівлива характеристика виявилася невідповідною, бо яка ж справді примхлива жінка терпіла б у своєму будинку зовицю? Втім, із девятнадцятирічною Іскуєю все було по-особливому. Арам обожнював свою юну сестру. Тій ішов девятий рік, коли після смерті їхньої матері Арам відвіз Іскую з Йогонолука в Мараш і віддав у місіонерську школу. Пізніше відправив її до Лозанни, де та провела рік у пансіоні. Витрати, яких вимагало таке благородне братерське честолюбство, чоловік покривав, розумно урізаючи свої потреби. Він не уявляв собі життя без Іскуї. Овсанна це знала і сама запропонувала оселитися втрьох.
Іскуя отримала місце вчительки французької мови в сиротинці. У тому, що її любили всі, і до того ж не тільки братньою любовю, не було нічого дивного: вабили чудові очі й особливо рот, вишневі губи, гейби відливаючі вологим блиском усміхнені очі, тому часом здавалося, ніби губи у юнки зрячі.
Спосіб життя, який вела ця трійця, був дуже приємний, але зовсім не схожий на місцевий побут. Квартира священика належала сирітському будинку. Під руками Овсанни вона скоро втратила свій службовий вигляд. Овсанна виявляла здібності до прикладного мистецтва, у неї було тонке художнє чуття. Вона обходила місто і навколишні села, скуповуючи у місцевих мешканок чудові старовинні тканини, кустарні вироби з дерева й інші предмети побуту, якими прикрашала свої кімнати. Такими пошуками жінка часто займалася цілими тижнями.
Іскуя віддавала перевагу книгам. Арам, Овсанна й Іскуя жили відособленим життям. Сиротинець і школа були настільки замкнутим світом, що трійко цих добропорядних людей, либонь, не відчували передгроззя, що нависло над Зейтуном.
Недільні проповіді пастора Арама мали бадьорий, світлий характер аж до самого березня, що, ймовірно, було навіяно його власним щасливим і мирним життям і зовсім не свідчило про розуміння того, що відбувається навколо.
Удар був таким нищівним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловік було вхопився за соломинку порожньої надії уряд не посміє закрити притулок сиріт. Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тільки в такі миті знаходить свій вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Памятаючи цей заповіт, Арам Товмасян із надлюдською енергією виконував свій обовязок.
Недільні проповіді пастора Арама мали бадьорий, світлий характер аж до самого березня, що, ймовірно, було навіяно його власним щасливим і мирним життям і зовсім не свідчило про розуміння того, що відбувається навколо.
Удар був таким нищівним, що священик розгубився. На його очах гинула справа всього його життя. Чоловік було вхопився за соломинку порожньої надії уряд не посміє закрити притулок сиріт. Силу духу повернули йому слова Овсанни першого дня висилки: «Тільки в такі миті знаходить свій вищий сенс сан християнського пастиря». Так сказала донька священика. Памятаючи цей заповіт, Арам Товмасян із надлюдською енергією виконував свій обовязок.
День і ніч тримав він відкритою свою церкву, щоб будь-якої миті прийти на допомогу, надати духовну підтримку, висилати їх на хресну дорогу. Священик ходив від хати до хати своїх парафіян, від сімї до сімї, заспокоював тих, хто плакав, віддавав свої останні гроші нужденним, встановлював у колоні вигнанців якусь подобу ладу, розсилав листи із закликом про допомогу всім місіям, що містяться на шляху етапу, писав благальні листи всім турецьким чиновникам, котрих вважав доброзичливими людьми, видавав заяви та довідки, намагався домогтися для окремих осіб відтермінування, торгувався з власниками мулів, турками, щоб ті брали дешевше за перевезення, коротко кажучи, робив усе, що вдавалося в цьому жахливому становищі, а коли нічим не міг допомогти, коли вже не тішило євангельське слово про страсті Господні, священик мовчки сідав поруч зі скамянілими від горя людьми і, склепивши повіки, молитовно складав руки, молився подумки до Всевишнього.
Із кожним днем місто все більше нагадувало пустелю, а дорога на Мараш безперервно доповнювалася довгими шеренгами людей, котрі, здавалося, зовсім не просувалися вперед. Якби з висоти зейтунської цитаделі котрийсь спостерігач простежив би їхній шлях, то вжахнувся б безмовності цієї повзучої ходи смертників, безнадії, яка від реготу та вигуків охоронців ставала ще тихішою та моторошнішою.
Тим часом вимерлі вулиці Зейтуна поступово починали оживати, заповнюючись коршаками, що злетілися на попелище, випадкові грабіжники, професійні злодії, міські покидьки, голота з навколишніх сіл вселялися в покинуті будинки або як слід обирали їх.
Почалося жваве завантаження та перевезення розкраденого майна вірменів. Потяглися гарби та візки, крокували повільно віслюки. На вози і на вючних тварин неквапливо вантажили килими, одяг, купи білизни, ліжка, меблі, дзеркала. Влада не чинили перешкод. Навпаки, вона ніби негласно преміювала турецьку голоту за те, що та не завадила депортації вірменів. До того ж і це було схоже на якусь варварську казку згідно з наказом влади, з виселених вірменів по шестеро представників кожної професії мали залишитися в Султанії, наче команда на потопаючому кораблі побуту, щоб він не залишився без нагляду. Однак відбирало цих щасливців не начальство, вибір надавався громаді, і це було витонченими, додатковими тортурами, бо прирікало людей на нові моральні муки.
Настав пятий день, а преподобний Арам не отримав ще виклику. До нього лише зявився мусульманський мулла, не з місцевих, і зажадав ключі від церкви. Протестантський храм, ввічливо пояснив він Араму, до вечірньої молитви має бути переосвячений у мечеть. Але Арам усе ще сподівався, що притулок для сиріт не чіпатимуть. Він заборонив виходити з дому і показуватися на вулиці вчителям і дітям, велів удень тримати віконниці на вікнах зачиненими, не запалювати вночі світло та розмовляти упівголоса. В оселі, де колись буяло життя, зачаїлася мертва тиша. Все ніби вимерло.
Але не спокушай Бога, щоб не прогнівити долю. Наступного, шостого, дня посильний, із тих, хто, як янголи смерті, чигали містом, вручив священику повістку з вимогою негайно зявитися до коменданта.
Арам прийшов у священичому вбранні. Молитва його була почута. Він не принизив себе навіть тінню страху чи збентеження. Пастор стояв перед турецьким офіцером спокійний і прямий. На жаль, ця позиція виявилася хибною. Бінбаші[38] подобалося бачити перед собою плаксивих, принижених істот. Тоді він іноді був готовий навіть дати поблажку, бути добрим. Але впевнена постава Арама мала зворотну дію: доброзичливість турка зникла, адже джерелом її було усвідомлення власної величі перед благаючим, жалюгідним хробаком.
Ви протестантський священик Арам Товмасян, уродженець Йогонолука, що під Александреттою?