Не зупинятися! Заборонено! Вперед, уперед!
Ні вмовляння Арама, ні журливі волання родини мерця не допомогли: начальник конвою відмовився взяти тіло з собою, не дозволив навіть хоча б нашвидкуруч закопати його. Родичі трохи підняли голову небіжчика та поклали по боках два великих камені: довелося цим вдовольнитися, скласти руки на грудях вони вже не встигли: відчайдушно лаючись, заптії з кийками накинулися на шеренгу, що гаялася. Колона збурилася і кинулася навтьоки, втеча припинилася, лише коли труп залишився далеко позаду. Над ним кружляли хижі птахи з вершин Тавра.
Ще не минувся жах від цієї першої людської жертви, як ешелон нагнав яйлі незграбний візок із двома кіньми. Вигнанці змушені були зійти з вузького путівця на заболочене поле. В яйлі сидів дебелий панок років двадцяти пяти, його пальці були внизані перснями. Вилискуюча камінцями рука простягнула начальнику конвою документ на гербовому папері. Посвідчення зі штампом і печаткою наголошувало, що предявникові цього дано право вибрати собі для домашньої обслуги одну або кількох вірменок. А позаяк транспорт зупинився в натовпі дітей-сиріт, то ласкаво-меланхолійний погляд вершника впав на Іскую. Він вказав на неї тростиною і, посміхаючись, поманив до себе. Цей розбещений панок не вважав себе мисливцем за жінками, навпаки, він вважав себе визволителем, адже був готовий позбавити сумної долі одне з цих злощасних створінь, оселити у себе, в зразковій родині, в міському будинку під належною охороною. І як же він здивувався, коли ощасливлена цим вибором красуня не кинулася в його рятівні обійми, а з гучним вереском «Арам!» утекла. Візок рушив за втікачкою.
Ймовірно, ніякі доводи, за допомогою яких священик намагався рятувати сестру, не допомогли б, до того ж він припустився помилки: став доводити, що Іскую не можна перетворювати на служницю, позаяк вона здобула європейську освіту. Цим він не остудив благодійника, а лише розпалив. І тільки рішуче втручання начальника конвою поклало край суперечкам. Не довго думаючи, він розірвав папірець завзятого шукача наречених, сказавши, що тільки він, відповідальний за етап начальник конвою, має право вирішувати долю вигнанців. І якщо ефенді негайно не забереться звідси, то буде заарештований разом зі своїм яйлі. Для більшої переконливості офіцер стьобнув батогом одного з його коней. Ображений у своїх найкращих почуттях, гладкий благодійник помчав геть.
Від цієї пригоди Іскуя швидко очуняла. Все, що сталося, здалося їй фарсом, який не має до неї жодного стосунку. Згадуючи кумедні подробиці, вона заливалася сміхом. Незабаром, однак, у неї зникло бажання сміятися. Біда прийшла в другій половині дня, коли у дітей стали кровоточити стерті до крові ніжки. Дивна річ: біль дійшла до свідомості дітей не поступово, а раптово, й у всіх одразу. Звідусіль, розриваючи серця жінок, лунали стогони, плач і схлипування малюків. Але добросердий начальник в одному пункті був невблаганний. Він не дозволяв зупинятися та затримуватися, крім належних на шляху привалів. Командир отримав наказ до вечора доправити ввірений йому етап у Мараш. І хоча в інших питаннях часто чинив на власний розсуд, саме цей пункт наказу прагнув виконати точно. Забрав він це собі до голови з честолюбства, тож годі було й думати про привал, під час якого можна було б змастити хворі дитячі ніжки оливковою олією або застосувати інші болезаспокійливі засоби.
Нічого не допоможе! Прийдете в Мараш, там і будете лікуватися. Вперед!
Доводилося нести декотрих дітей на руках. Робила це і слабенька Іскуя, поки її саму не спіткала важка біда. Брат неодноразово вмовляв сестру не залишатися весь час у кінці колони з дітьми. Це було найнебезпечніше місце, бо колону замикали конвоїри, котрі супроводжували етап, і будь-яка цікава голота, що збігалася із сіл. Але Іскуя вважала своїм обовязком ні на мить не залишати дітей, тим більше що вони з кожною миттю слабшали і ледве переставляли ноги. Інші вихователі часто відлучалися, тоді як Іскуя залишалася сама і, пускаючи в хід все своє мистецтво, намагалася змусити дітей, котрі плачуть, рухатися вперед.
Через ці постійні прикрі затримки в колоні раз по раз виникав досить великий розрив між її основною частиною й арєргардом. Одного разу в таку мить, коли Іскуя з дітьми відстала від своїх, її раптом хтось схопив ззаду за плечі. Панночка закричала і стала вириватися. Над нею виникло страшне, покрите щетиною обличчя з вибалушеними очима, з відкритим ротом, з якого виривалося хрипке, смердюче дихання. Дівчина ще раз пронизливо зойкнула, потім мовчки стала відбиватися від ґвалтівника, від слинявого рота, від брудних лаписьк, котрі зривали з неї плаття, оголювали груди. Юнка втрачала сили. Обличчя над нею росло, набувало розмірів гори, гігантського пекла, що невпинно змінюється. Її обволікало огидне дихання. Брунатні лаписька жбурнули дівчину додолу. На щастя, на відчайдушний зойк дітей прискакав начальник конвою. Гультяй кинувся навтьоки, але офіцер устиг ударити його по потилиці шаблею плазом.
Іскуя зібралася з силами. Плакати вона вже не могла. Спочатку панночка помітила тільки, що ліва рука у неї втратила чутливість, тому, ймовірно, що довелося відчайдушно відбиватися. «Немов оніміла», подумала дівчина. Але раптом руку пронизав обпікаючий, вражаючий біль. Пояснити братові, звідки взявся раптом цей біль, Іскуя не зуміла. Овсанна й Арам підтримували родичку всю дорогу. А та не зронила ні звуку. Всі почуття в ній згасли. Як юнка зуміла доволоктися до Мараша, залишилося загадкою навіть для неї самої.
Коли місто вже виднілося, Арам Товмасян у розпачі підійшов до офіцера та наважився звернутися з запитанням: скільки часу дозволено вигнаним пробути в Мараші. Офіцер відповів прямо, що це залежить тільки від мутесаріфа, але що на кілька днів вони, либонь, затримаються, позаяк більшість попередніх ешелонів ще в місті. Очевидно, має бути перерозподіл тих, кого висилають.
Арам став благати:
Ви ж бачите, в якому стані мої сестра та дружина. Дозволю собі звернутися з проханням: відпустіть нас сьогодні ввечері в американську місію!
Молодий офіцер довго вагався. Зрештою жалість до бідної Іскуї взяла гору над страхом перед начальством, і він тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.
Я не маю права відпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до відповідальності. Наказую щодня являтися сюди, до табору.
Батьки-місіонери прийняли трьох своїх вихованців і учнів із ніжністю та сумом. Вони присвятили все своє життя християнському народу Вірменії. І раптом вдарив грім, який, можливо, був тільки провісником масового винищення.
До Іскуї негайно викликали лікаря. Дуже молодого і, на жаль, недосвідченого. Він розгублено вертів руку дівчини, від цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кілька хвилин знепритомніла.
Перелому немає, заявив медик. Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся біда в тому, що, ймовірно, пошкоджене плече.
Лікар наклав велику тугу повязку та прописав болезаспокійливі ліки. Бажано, сказав він, аби плече хоча б тижнів зо три перебувало в стані повної нерухомості. Тієї ночі Іскуя не склепила повік. А Овсанна в тій же кімнаті, яку відвели їм обом, впала в сон, схожий на непритомність. Тим часом Арам Товмасян сидів за столом із місіонерами й обмірковував з ними, як бути далі.
Усі виступи звелися до одного, і ректор, преподобний Е. С. Вудлі, підсумував:
Хай діється воля Божа, але ти не можеш іти далі з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть раніше, ніж ви дійдете до Алеппо. Крім того, ти ж не постійний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.
Пастор Арам переживав найважчий у його житті поєдинок, двобій із совістю.
Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неї випробування?
Йому відповіли запитанням: скільки протестантів у ешелоні? Арам зізнався, що більшість тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовірменської, або до уніатської церкви. Але це не тішить.
За цих умов я не маю права діяти формально. Я їхній єдиний духівник.
Е. С. Вудлі намагався заспокоїти підопічного:
Ми пошлемо з ними іншого. А ти йди на батьківщину. Там ти будеш чекати, поки ми не призначимо тебе в іншу парафію.
А що буде з дітьми? зі стогоном вирвалось у Арама.
Від того, що ти підеш з ними на смерть, дітям не допоможеш. Зейтунський сиротинець був заснований нами. Ти виконав свій обовязок, доставивши сиріт у Мараш. Інше наша турбота. Тобі нема чого більше цим перейматися.
Але голос мучительки-совісті не вгавав.
Хіба я не маю обовязків, вищих за мій безпосередній?
Ректор Вудлі почав втрачати терпіння, хоча в душі порадів словам Арама.
Невже ти гадаєш, Араме Товмасян, що ми спокійно поставимося до долі нашого закладу? Останнє слово ще не сказано. А ти, мій хлопчику, стоїш у нас на дорозі. Як зейтунський священик ти скомпрометований, затямив? Отже, я офіційно усуваю тебе з посади директора сиротинця.
Арам усвідомлював, що, якби в нього залишилися сили стояти на своєму ще кілька хвилин, Вудлі більше не протестував би проти його волі і благословив священика на християнський подвиг. Але Арам промовчав і піддався аргументам свого духовного батька. Він вважав, що зробив це заради Овсанни й Іскуї. І тим не менше щоразу, як приходив до тями від своїх неспокійних і строкатих снів, його глибоко мучила свідомість, що це поразка, що пастир зрадив свій обовязок. І його охоплював сором за свою слабкість.