Невже ти гадаєш, Араме Товмасян, що ми спокійно поставимося до долі нашого закладу? Останнє слово ще не сказано. А ти, мій хлопчику, стоїш у нас на дорозі. Як зейтунський священик ти скомпрометований, затямив? Отже, я офіційно усуваю тебе з посади директора сиротинця.
Арам усвідомлював, що, якби в нього залишилися сили стояти на своєму ще кілька хвилин, Вудлі більше не протестував би проти його волі і благословив священика на християнський подвиг. Але Арам промовчав і піддався аргументам свого духовного батька. Він вважав, що зробив це заради Овсанни й Іскуї. І тим не менше щоразу, як приходив до тями від своїх неспокійних і строкатих снів, його глибоко мучила свідомість, що це поразка, що пастир зрадив свій обовязок. І його охоплював сором за свою слабкість.
Наступного ранку преподобний Вудлі в супроводі консульського агента США подався до мутесаріфа і виклопотав пропуск до Йогонолука для Іскуї та подружжя Товмасянів. Пропуск був дійсний тільки чотирнадцять днів і зобовязував за цей час доїхати до місця призначення. Довелося на третій день виїхати, незважаючи на важкий стан Іскуї. Існував коротший шлях, через Багче, найближчу станцію анатолійської залізниці. Але Товмасянам наполегливо не радили ним скористатися, позаяк шлях на Тавр був перевантажений солдатськими ешелонами, що прямують у Четверту армію Джемаль-паші. Заради обережності, особливо жінкам, краще уникати зустрічей із військовими. Пастор Арам, в усьому довірившись місіонерам, не заперечував і проти запропонованого ними маршруту.
Замість того щоб їхати потягом, їм належало відбути багатоденний виснажливий шлях спочатку через перевал в Айнтаб, потім звивистою стежиною через Тавр униз, в Алеппо.
Батьки-місіонери дали Араму екіпаж із двома кіньми й одним запасним, на якому можна було їхати й верхи. Водночас вони телеграфом просили своїх представників в Айнтабі тримати напоготові свіжих коней.
Не встигли Товмасяни виїхати за околицю Мараша, як почули за собою волаючі голоси та благальні зойки, які заглушав цокіт копит. Навздогін за екіпажем бігли, жалібно голосячи, Сато, дівчинка із сиротинця, і двірник Геворк. На щастя, був ранній ранок, вулиці були порожні і сцену цю ніхто не бачив. Священику нічого не залишалося, як прийняти неочікуваних попутників, хоча приємного в цьому для нього було мало. Обидвоє були не цілком нормальні. Маленька, квола Сато, хрест зейтунського притулку, була дитиною, важкою у вихованні. Кожні три-чотири місяці Сато оволодівала пристрасть до швендяння. Вона пропадала на кілька днів, потім поверталася здичавіла, брудна, вошива, але принишкла. Коли на Сато находило таке, впоратися з нею було неможливо. Дитина втрачала мову й інші, з трудом прищеплені їй навички. Тримати дівчинку під замком було безглуздо: Сато, як привид, проходила крізь стіни. Якщо ж їй не вдавалося втекти, вона ставала справжнім бісеням, наводила жах на весь будинок своїми геніальними за винахідливістю злісними витівками та збоченою жорстокістю. Помякшувала цю хвору душу одна лиш Іскуя, можливо, навіть зцілювала, причому зовсім не вдаючись до якихось виняткових методів виховання. У педагогіці Іскуя тямила дуже мало. Просто дівчинка перейнялася до неї всепоглинаючою любовю. Іноді це почуття затуманювало хворий мозок Сато, у неї бували спалахи важких ревнощів і, що найнебезпечніше, почуття самознищення. Зараз вона бігла за екіпажем у своєму широкому халатику, що розвівався на вітрі, і безперервно кричала на бігу:
Кючук-ханум, маленька панночко! Сато одну не кидати, не кидай, будь ласка!
Це жалюгідне людське дитинча, ця дрібнота дивилася на них розширеними від смертельного жаху і все ж нахабними очиськами, випромінюючи таку рішучість і силу, що встояти перед потворкою було неможливо.
Іскуя й Овсанна ніколи не могли здолати в собі якусь огиду до Сато, а часом і страх. Навіть чисто вимита та зачесана, вона була їм фізично гидка. Й ось, хоч і обтяжливий був це додаток, дівчинку примостили на задньому сидінні екіпажа. Двірник Геворк сіл на передок із кучером.
Підлітком, під час однієї з численних «пригод», Геворк отримав удар прикладом по голові. З того часу він став тихим дебілом і затинався. Коли ж у ньому прокидалася пристрасть до танцю, як у Сато пристрасть до мандрів, з ним також нічого не можна було вдіяти. Це урочисте безумство, за яке він і отримав прізвисько «танцюрист», було тихою, цілком нешкідливою манією. Проявлялася вона рідко, переважно в миті збентеження. У звичний час Геворк сумлінно виконував обовязки опалювача, водоноса, дроворуба, садівника і з мовчазною ретельністю працював за двох.
«Скільки повноцінних дітей і дорослих можна було б врятувати, а Бог посилає мені малолітню злочинницю та недоумка», подумав Арам. Він побачив у цьому багатозначну відповідь, кару за його байдужість, відступництво перед зейтунцями.
У візку Сато бурхливо та недоречно веселилася, штовхала своїми гострими колінами Іскую, реготала, без угаву торохтіла, немов день вигнання був радісним, святковим днем. Дівчинці, вочевидь, ніколи не траплялося їздити на конях. Висунувши худеньку ручку з потворними широкими нігтями за край візка, вона з насолодою занурювала її в струмінь повітря, як занурюють кінцівку в прохолодні струмені води за кормою. Супутників дратувала ця її життєрадісність, що бє через край. Іскуя відсунулася від сусідки. Священик, котрий їхав верхи біля екіпажа, пригрозив Сато викинути її геть або звязати дівчинці руки, якщо вона не вгамується.
Важка дорога до Айнтаба (довелося двічі ночувати у кепських сільських халупах) протікала без надзвичайних подій. В Айнтабі вони залишалися три дні. Місцеві вірмени, отримавши телеграму від преподобного Вудлі, приготували новий транспорт для Товмасянів.
Але після того як напередодні в місто прибув перший зейтунський етап і айнтабські вірмени побачили на власні очі нещасних вигнанців, вони впали у відчай і стали чекати свого кінця. Майже ніхто не виходив із дому. Ширилися страхітливі чутки. Подейкували, що уряд має намір вчинити над Айнтабом коротку розправу: вірменський квартал просто випалять, а жителів перестріляють.
І все ж громада поставилася до священика та його сімї з небуденною увагою. Здавалося, в порятунку постраждалих вони сподівалися знайти і власне спасіння. Арам спробував було прилаштувати Сато в місті, але та з таким жахом вчепилася в Іскую, що священик знову посадив дикунку на заднє сидіння екіпажа.
До Алеппо все йшло добре, незважаючи на те, що вони чотири дні таємно перебиралися через перевали Тавра, з великими труднощами діставали на станціях коней і двічі ночували в порожніх коморах. Але велике місто з його величезним ринком, забрукованими вулицями, безліччю палаців, адміністративних і військових будівель, прекрасними садами, розкішними іноземними місіями, готелями, заїздами стало відпочинком для занепалих духом і виснажених вигнанців. Незважаючи на суворий обшук, який вчинили заптії на заставі, після кількох тривожних хвилин (Сато та Геворка Товмасянам вдалося провести із собою, видавши їх за слуг) вигляд вулиці і байдужого людського потоку, що пливе нею, створював у цих невільних людей відчуття уявної свободи.
Однак прийом місіонерів і керівників вірменської громади сильно відрізнявся від зустрічі, наданій у Мараші й Айнтабі. Тутешні місіонери були настільки обтяжені справами, обовязками та турботами, все відбувалося у них так бюрократично, що Арам не захотів вдатися до їхньої допомоги. Він тільки випросив для себе і своєї сімї дві скромні кімнатки.
Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.
Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень «іншалла!» й «алла Білір!»[40] виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.
Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.
Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.