Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кавярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.
Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?
Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась памятна дата, повязана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз мить! і велика вивіска летить на землю.
Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:
А що це все означає?
У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:
Цього разу вони розгромили свого союзника. Це німецька фірма.
Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, міркує Лепсіус, тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.
Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.
Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він предявляє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже любязний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.
Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він предявити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:
Пастор Лепсіус?
Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.
Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч Наполеон, ліворуч Фрідріх Великий, посередині збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.
В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.
Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із мякої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.
Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.
Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.
У Берліні, перед своїм відїздом, Лепсіус попросив описати зовнішність Енвера-паші, і все ж він вражений, побачивши, що турецький Марс, один із семи чи девяти володарів світу, від котрих залежить життя і смерть, куций на зріст і настільки непоказний. Лепсіусові стає ясно, чому тут висять портрети Наполеона та Фрідріха. Це герої зростом метр шістдесят. Геніальні честолюбці, котрі досягли висот слави, хоч і не вдалися статурою. Лепсіус готовий посперечатися, що Енвер-паша носить чоботи на високих підборах. У будь-якому разі, каракулева шапка, яку він не знімає, набагато вища за формені головні убори. Шитий золотом мундир (чи то маршальський, чи то власного фасону) дивовижного крою, зшитий по талії, сидить як улитий і в поєднанні з двома рядами блискучих орденів надає Енверу легковажно-молодечого й елегантно-завзятого вигляду.
«Циганський барон», думає Лепсіус, і хоч розтривожене серце калатає, в памяті виникає бравурний вальс далекої юності:
Я циганський барон,
Маю багато дружин
Однак текст арії, яку Лепсіус згадав, споглядаючи блискучий мундир, зовсім не відповідає характеру молодого полководця. Судячи з обличчя, Енвер-паша чи то соромязливий, чи то боязкий, він по-дівочому закочує очі. Вузькі стегна, пологі плечі, рухається легко, навіть витончено. Лепсіус почувається незграбою поруч із ним. Перша атака, до якої вдається Енвер-паша, базується на особистій чарівності, на вмінні полонити відвідувача своєю балетною пластичністю. Привітавшись, полководець не веде Лепсіуса в незатишний кабінет, а просить залишитися тут, присуває крісло до столика біля вікна і сідає, нехтуючи невигідним для себе освітленням.
Лепсіус, як і запланував у своїй програмі бойових дій, починає розмову з того, що передає генералові уклін від німецької шанувальниці. Енвер-паша відповідає посміхаючись, із властивою йому чарівною скромністю. У нього приємний тенор, звук якого цілком гармоніює із зовнішністю вояки. Відповідає чистою німецькою мовою:
Я глибоко поважаю німців. Це, безперечно, вражаючий народ, немає йому рівних у світі. Досягнення німців у цій війні неперевершені. Я особисто завжди радий вітати у себе німця.
Пастор Лепсіус чудово знає, що в Молодотурецькому комітеті Енвер-паша репрезентував французьку партію, а можливо, і зараз таємно її представляє. Енвер довго опирався вступу Туреччини у війну на боці Німеччини, а не Антанти. Але зараз це вже не суттєво, тому Лепсіус продовжує обмін любязностями, зондує ґрунт.
У Німеччині у вашої ясновельможності є безліч вірних шанувальників. Від вас чекають подвигів всесвітнього значення.
Енвер здіймає очі догори, відмахується, ніби даючи зрозуміти, що втомився боронитися від домагань, які ховаються за такими лестощами.
Пауза. Сенс її приблизно такий: «Давай, голубе, спробуй мене розговорити!»
Лепсіус прислухається до звуків за вікном: звідти долинають тільки тихий посвист і дзвоники транспорту на Босфорі.
Я помітив, що народ у Стамбулі налаштований піднесено. Сьогодні в місті панує особливе пожвавлення.
Генерал вирішує висловитися в стилі основоположних патріотичних декларацій. Милозвучний голос зараз безпристрасний:
Війна важка. Але наш народ усвідомлює свій обовязок.
Перший випад німця:
Й усередині країни також, ваша ясновельможносте?
Генерал задивився кудись удалечінь.
Певна річ, усередині країни відбуваються великі події.
Ваша ясновельможносте, ці великі події мені добре відомі.
Постать військового міністра висловлює нерозуміння, він навіть трохи здивований. Колір обличчя в глави гігантської імперії рідкісно свіжий, юнацький.
Становище на Кавказькому фронті з кожним днем поліпшується. Правда, ще не час судити про справи південної армії Джемаля і вашого співвітчизника Кресса.
Дуже втішно чути, ваша ясновельможносте. Але, згадавши про становище всередині країни, я мав на увазі не район військових дій, а мирні вілаєти.
Коли держава веде війну, всі області країни стають районами військових дій, більшою чи меншою мірою.
Генерал ледь помітно підкреслює ці слова, далі вони набувають особливого значення. Наразі ж авангардний бій закінчився несприятливо для священика. Він змушений вдатися до лобової атаки.