Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо
Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.
Валі Джелал-бей, він уважно оглянув співрозмовників, безперечно, великий друг нашого народу. Він робив нам часом добро. При його правлінні можна було не боятися найгіршого. Але, на жаль, дружба з нами не пішла йому на користь
Тер-Айказун вийняв із широкого рукава своєї ризи складену газетну шпальту.
Сьогодні пятниця. Це «Танін» від вівторка. Повідомлення надруковано дрібним шрифтом у непомітному місці. Він прочитав, тримаючи часопис на далекій відстані від очей: «Як нам повідомляють із Міністерства внутрішніх справ, його ясновельможність валі Алеппо, Джелал-бей, звільнений безстроково у відставку». Це все.
Розділ пятий
Божественна інтермедія
Герої Гомера борються за Скейські ворота[41], і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою перемога чи поразка. Але битва героїв лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.
У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, підїжджає нарешті до великого мосту, що зєднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.
Який жах! голосно каже німецькою Лепсіус.
Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.
Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.
«На тому березі, міркує подумки Лепсіус, мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за пять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (пятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на девять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.
Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.
Що робити, ефенді, море входить у протоку, пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.
До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті його ще й заколисало Лепсіус перебирає в памяті все, що було.
Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обовязковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.
Уже минуло десять хвилин. Енвер-паша накаже в жодному разі не приймати цього німецького інтригана, а тепер справі швах. Ну, і нехай! Мій народ також бореться за своє життя. Над ним теж заніс копита кінь вороний із вершником, «котрий має владу в своїй руці». Врешті, яке мені діло до цих вірменів!
Йоганн Лепсіус відповідає на ці брехливі розради коротким сухим плачем. Ні, мені є діло до вірменів, вони мені любі, й якщо з усією суворістю спитати серце, воно відповість, що вірмени, як це не грішно і не протиприродно, дорожчі мені, либонь, за мій власний народ.
Із часів Абдула-Гаміда, після різанини 1896-го, після поїздки країною, з самого початку своєї місіонерської діяльності Йоганн Лепсіус відчуває, що він посланий Богом цим нещасним. Вони його земне призначення. І перед священиком постають ці обличчя. Витріщаються величезними очиськами. Такі є у тих, кому судилося випити свою чашу до дна. Мабуть, такі очі були й у Розпятого. Тому, можливо, Лепсіус так любить цей народ. Ще годину тому він дивився в очі патріарху, архіпастиреві вірменів у Туреччині, точніше, раз по раз відводив погляд від очей монсеньйора Завена, в яких проглядалася безнадія. Між іншим, через цей візит до патріарха він і запізнився. Так чи інак, чоловік учинив дурість: надумав потім повернутися в Пера, в готель «Токатлян», аби перевдягнутися. Так, до патріарха належиться зявитися в чорному, як личить протестантському пастору. Зате Енверу він не повинен нагадувати про своє звання: треба уникнути всього, що додало б цьому вирішальному побаченню хоча б тіні врочистості. Стиль панів іттіхатистів йому відомий. Буденний сірий костюм, недбалий тон, самовпевнені манери, часті натяки на сили, що стоять за ними, ось як треба поводитися з цими авантюристами. У кінцевому підсумку винен у всьому сірий костюм Лепсіуса.
Навіщо він так довго сидів у патріарха? Треба було попрощатися вже за кілька хвилин. На жаль, слуга Божий ніколи не вмів педантично та неухильно прагнути мети. Навіть організовуючи допомогу вірменам після абдулгамідівської різанини, він домігся успіху не тому, що дотримувався розумної політики, а тому, що несамовито гатив у всі двері. Стала в нагоді і юнацька слабкість священика, пристрасть до популярних словосполучень: «Танець смерті», «Вічний жид», «Джон Буль» тощо. Він імпровізатор, діє під впливом миттєвостей, так, він такий, сам це знає. Ось і сьогодні не зміг вчасно піти від цього зворушливого пастиря.
Через годину ви зустрінетеся з Енвером, по слабкому голосу монсеньйора Завена можна було здогадатися про низку безсонних ночей, про те, що той втрачав голос у міру того, як втрачав сили його народ. Ви зустрінетеся з цим чоловіком. Благослови вас, Боже, але і ви нічого не добєтеся.
Ваша святосте, я особисто не так безнадійно дивлюся на речі, спробував було втішити владику Лепсіус, але осікся.
Помах руки, в якому була і скорбота, і приреченість.
Сьогодні нам стало відомо, сказав патріарх, що слідом за Зейтуном, Айнтабом і Марашем депортація розповсюдиться на вілаєти Східної Анатолії. Таким чином, крім західної частини Малої Азії, не постраждали поки що тільки Алеппо та прибережна смуга біля Александретти. Кому, як не вам, знати, що депортація це особливо болісні, уповільнені та смертоносні тортури. Навряд чи хтось із зейтунців виживе.
Погляд патріарха не припускав заперечень.
Не прагніть недосяжного, зосередьте зусилля на досяжному. Пробі, вам вдасться. Я, правда, в це не вірю домогтися відтермінування для Алеппо та прибережної смуги. Кожен день зволікання це досягнення. Підкресліть роль німецької громадськості та преси, яких ви будете інформувати. І головне, не моралізуйте. У таких людей це викличе тільки сміх. Не виходьте з галузі реальної політики. Погрожуйте наслідками в економіці це діє найкраще. А тепер, сину мій, благословляю вас на вашу благородну місію! Бережи вас Христос!
Лепсіус схилився, і патріарх освятив широким хрестом голову та груди відвідувача.
Й ось сидить Лепсіус в незграбній барці, гойдаючись на хвилях Золотого Рогу, а безпристрасний перевізник задумливо загрібає веслами. Поки вони причалили, минуло більше двадцяти хвилин. Йоганн Лепсіус одразу ж помічає, що на стоянці немає жодного екіпажа. Він саркастично регоче: ні, за всією цією низкою витончено вигаданих перешкод ховається не проста випадковість! Вража сила тому весь час і плутається у нього під ногами, що він втрутився у вірменські справи, а їм визначено йти своїм плином.