Над струнким височезним стовбуром, зачепившись за залишки глиці, лопотить паперовий змій, розмахуючи хвостом.
Сини ходять по цвинтарю, як по лабіринту. Ніхто з них не знає, де ж могила матері. Вони блукають від однієї могили до іншої, та все дарма: ніякі прикмети не потрапляють на очі. Сини не дивляться один на одного, тільки Сидір кричить на Петрів виводок, що гасає по могилках ззаду за процесією. Нарешті один із синів, напевно, надумався запитати хлопчаків, що обламували клечання на рові, чи бабу Маройку, що стояла з велосипедом на стежці з пучком чебрецю, припнутого до багажника, але не наважився соромом спалахнуло його обличчя. Він зразу ж повернувся до процесії й першим поклав свого вінка на одну з могил. Вінок задзвенів бляшаним листям. За ним, майже не зупиняючись, поклали вінки всі інші, не дивлячись один на одного, попрямували між гробками до машини. Пилюка знялася між деревами в напрямку Левкової господи
Баба Маройка поклала велосипед на стежку, вирвала пучок чебрецю й пішла до могили Параски, яку так і не знайшли сини. Вона розклала чебрець по барвінку могила була зелена і чиста. Потім баба позбирала з чужого гробка щойно принесені синами вінки і теж поклала на могилу Параски, перехрестилась і лячно озирнулася на високу-височенну ялину, де гучно лопотів паперовий змій, розмахуючи хвостом над опустілим цвинтарем
Потім вони сиділи обоє поруч на лаві. Левко на очах ревнивих невісток приніс Соломії пухнасту японську подушечку, щоб мякше сиділось, і попросив її:
Навчи ж мене, доню.
І Соломія брала його жовтий, поїдений тютюном вказівний палець у свої тоненькі й натискувала ним на вмикач білого портативного магнітофона. В приймачі щось вищало, стукало, шелестіло, було чутно суперечку: «Вже готово? Тихше, вимкни приймач. Ну, з Богом! Пусти мене, що ти витворяєш? (І жіноче вищання з приймача невістка зашарілась.) Тату (і кашель, і рипіння крісла, і віддалений посвист літака), тату, ви ображаєтесь на мене, що рідко пишу, зате такого листа, говорящого, ви ще не отримували. Прийміть Соломію суворо, та не лякайте її своїми білими вусами. А я приїду трохи пізніше, слідом за нею, зараз випробування нової марки, не можу вирватись, та коли»
Левко слухав, скоцюрбившись грудкою, так було добре Левкові, ніби цвіркуну в суху зоряну ніч, він навіть дихати забув
Подумаєш, здивувала привезла коробку! обурювалась збоку Наталка, розповідаючи Насті про свої лиха. Ми тільки-но на курорт зібрались, а тут ця сумашедша телеграма. Приїхали і все даремно: живий, йому хоч би що
Забожись, що це сам Івась говорив, недовірливо запитує Левко невістку, коли та його ж жовтим пальцем натисла на інший шерехуватий клавіш і голос щез.
А спробуємо вас записати, тату, може, тоді повірите?
І вони бавилися магнітофоном, слухали дивну музику, а Левко кривився, Левко не знав, що говорити в мікрофон, і найкраще записався неждано настиглий його ядушливий кашель, а Наталка докірливо похитувала головою:
Що старе, що мале один розум
Всідається за столом родина, вся дюжина стільців заповнена, лише один стілець у центрі вільний для Левка.
А де ж тато?
Їй-богу, понесло його за водою.
Зараз він влаштує церемонію.
Оксана й невістки витягують із печі горшки, Сидір Левкович із Шуриком всілися на покуті. Артем виграє ложками, Настя крає домашній хліб, притискуючи буханку до грудей, і складає окрайці у велику білу миску Васильківського заводу.
Дивіться, сьогодні навіть коньяк «три гички» дістали.
Горпина ставить на стіл літрові бутлі самогону з кукурудзяними корками, відставляючи подалі коньяки, казенні кислі вина.
Петро виглядає у вікно, потім швиденько скидає туфлі і, напустивши шевелюру на обличчя, сідає на батьків стілець. Він повертає обличчя до повеселілої родини тим боком, де в Левка світяться всі зуби. Він імітує батьківські рухи, і в манері людини, якій достобіса набридли всякі застольні анекдоти, всякі дурнуваті реготи, намагається сказати те, що належить йому сказати по праву батька.
Сімя очікувала видовища, Оксана подивлялася у вікно не нахопився б зненацька дід.
А Петро віщав голосом старого:
От, люди добрі, дочекався я синів. Не всіх, правда, та хай йому скрутиться, хто не приїхав на батькову смерть. Тож як ви розлітаєтеся завтра, то позавтра й почнемо гостювання з доброго діла: разом, усією родиною виллємо криницю.
Тут один із Петрових хлопців потягся до миски, не дочекавшись патріаршого благословення глави сімейства. Петро так огрів його деревяною ложкою по лобі, як справжнісінький дід. Хлопченя захлипало, а Наталка насупилась:
Сказ тебе взяв би дитина без голови зостанеться.
Та Петро й далі копіював старого:
Коли з головою приїхала, з головою й відпровадимо. Цить ти! Не привчили вас до порядку. Так ось, цю криницю ми ще з вашим дідом викопали. У кожного із вас, любезні мої синочки, нарівні з материнським молоком ходить ця вода.
Ой Господи, і як же славно, зловила сльозу кулаком Оксана, як жалко, що дід Левко не почує.
Тільки декому пішла вода чиста як сльоза, а от, приміром, Петрові, Петро на хвилю знову став слухняним сином, щоб зразу ж перевтілитися в батька, Петрові, напевно, із жабуринням завжди тягнули, от і вийшов він тепер пришелемонений трохи, йолопуватий.
Тату, чого-то ви на мене нападаєтесь, я, може, до сусіда ходив воду пити, а вашої й не куштував, спробував одбутись жартом Петро-син.
І вже сам Левко, причесаний, делікатний, ніби вів далі почате сином у його ролі:
Так хто ж тепер полізе в криницю? Прийдеться, напевно, свої сімдесят літ опускати, а то в кожного персональна колька в боку, в того серце несправне, той худий на вітрі не встоїть, той безрукий, той безголовий. Сам полізу!
Старий перервав свою імпровізацію і повів оком у бік Оксани, що так і тяглася своєю юною статтю до зібраного нарешті родинного товариства, так і світилась, як свічка на каштані в травневе запаморочливе розмай-небо.
А ти що сплещеш, господине кирпата?
Мене опустите, дідуню, я ж тоненька.
Тебе ще треба заміж спершу видати, а потім уже опускати в оту холоднечу. Сам полізу, ще раз завершив підпилий Левко
Родина сиділа на призьбі, перекидалася жартами, відпочивала.
На вулиці тарахкотливим голосом заговорив мотоцикл, близько до штахет підкотив ІЖ. Із заднього сидіння легко зіскочила жінка, лишивши за кермом маленького чоловічка в темних окулярах, що зрісся ногами з машиною.
Жінка була висока і струнка, ступали легенькі літні черевички, як вилиті, лежали на ній чорні з іскорками штани, шурхотіла припорошена блакитна вельветова куртка. Довгі смагляві пальці правої руки вимахували вогнисто-фіолетовим букетом будяків, ліва рука нервувалась у кишені.
Вона роблено спокійно одчинила хвіртку і, закинувши назад красиво посаджену голову, мов скакова лошиця, напівзлою-напівсумною ходою пройшлась по подвірї.
Левкова родина завмерла од несподіванки.
Наталка злякано відкрила рот, Артемові заманулося поставити взуту ногу в миску з водою, а юна Оксана всією поставою потяглась до прибулої та легенько і розуміюче поплескала її по щоці.
Тьотя Марія! В голосі Оксани прорвалася така очікувана радість, що жінка машинально одірвалась од неї й дикувато огляділась.
Левкові невістки дивились на неї, як дивляться вимотані під хомутом коні на вигадуваного для скачок, облитого сонцем півторалітка. А Марія злісно помахувала трьома будяками вона вишукувала очима бодай непримітний слідочок того, ради якого поспішала сюди на мотоциклі.
Вона? з легким презирством і потаємними ревнощами оглянула зніяковілу Соломію, вибравши з-поміж інших невісток ту, котра могла б бути Івасевою, допитливо зміряла її всю від маленьких струнких ніжок до посипаного пилком вагітності лиця.
На порозі хати виріс підпилий Левко. І Марія відразу ж зломилась. Без єдиного слова, швидко пішла до хвіртки, потім побігла. Голова її схилилась, і лише яскрава дикувата квітка будяка горіла, дотлівала, а згодом і погасла.
Маленький Маріїн супутник вивів мотоцикл на дорогу, й вони поїхали. Левко, взявши Соломію за руку, кричав навздогінці:
Нема Івася! Нема і ніколи не буде для тебе, стерво! Ось вона моя невістка! Чуєш, дохторшо?..
Чоловіки мовчали, жінки, виведені з шокового стану, намагались виговоритись і звільнити себе від незручності.
Іч ти, як вирядилась!
Тепер, певно, жалкує, що покинула.
Це він її покинув.
Знайшла тепер лобуря з мотоциклом.
Чоловіки тікали од бабських теревенів, лише Петро знущався:
Мені б таку жінку, я б її не випустив з рук.
Ні слова про цю стерву! крикнув Левко домостроївським голосом, і жінки йому вдячно усміхнулися.
Соломія, напружуючи всю силу волі, намагалась не заплакати. Та коли Левко невпевнено і боязко поклав свою смагляву руку на золоту голівку, вона захлинулася слізьми.