Вона така гарна!
Мій син теж гарний! невдало потішав Левко невістку й поперхнувся од незручності
Під грушею, під липою, в хаті, де навстіж розчинені вікна й двері, де вологий нічний вітер вигулює так привітно і розмашисто, скрізь на ліжку, на тапчані, просто на свіжозмащеній глиною долівці, на запахущому сіні, абияк накритому ряднами, скрізь спочиває родина, вперше і востаннє в житті так одностайно зібрана на батьківській землі.
Левко смалить чорну продовгувату люльку, вона закінчується химерним не злим, фабричним, а добрим, сільським Мефістофелем з дивною, власної фантазії, інкрустацією.
І коли до нього, викликана маренням із того світу, підходить шістнадцятилітня Параска, красуня з ледь окресленими шнурками брів, у білій нічній сорочці, в поликах, боса, трохи соромлива майбутня мати його дванадцятьох дітей, така ж юна й лукава, якою була піввіку тому, і він, посипаний сивиною мужчина, веде її до своїх синів.
Невже це ти, Параско?! І яка ж ти молоденька, ніби вчора нас посватали.
Ще двоє з фронту не повернулось, а двоє просто нікудишні.
Артем електрозварник з дружиною зігнулися калачиками на широкій койці-розкладачці.
Цей мені миску привіз. Сім років тому як пообіцяв, а й досі не забув памятливий.
Сидір Левкович із Шуриком сплять на ліжку батько в зеленій смугастій піжамі з начальственим неспокоєм збив простирадло з ноги, те єдине простирадло в господі, котре йому, єдиному, простелила Оксана як заслуженому родичеві. Простирадло приберігається в цій господі для найбільш персонистих гостей, яким не дай боже намуляти боки на твердому рядні сільського виробу чи наштрикнути вночі випещене тіло об кляту кострицю, якої баба не вибила як слід об бительню.
А Сидір наш став тепер дуже хворобливий, раніше він сюди не приїздив часу не було, а як погнали його з партійної лінії на профспілкову, а звідти аж на досаафівську, тільки внески приймай та стріляй з малокаліберки, так він уперше за десять років і батька побачив. Дуже хворобливий, похмурий, надутий такий
Левко веде свою молоду дружину за руку, а вона його запитує, поправляючи фарбоване рядно на одному з синів:
А як же тобі ведеться?
Мені якось незвично серед них: тепер вони ніби за мене доросліші, всі посміюються надо мною, ніби я маленький.
А це хто? Онучок? запитує Параска, показуючи на наймолодшого циганчука, що зривається на ноги уві сні.
Ні, це наш мізинок, он родимка на щоці, хіба не бачиш. Цей дуже принциповий.
Дід закашлявся довго і протяжно, аж дехто скинувся спросоння.
Ти, Левку, каже дружина, коли в тебе ядуха, до дохторів не ходи всі вони коновали. Шукай багульник, шипшину пий.
На двох стареньких кожухах спочиває Петро з сімєю. Одне з онучат раптом стало хлипати, термосуючи матір. Проте ця товстуха Наталка тільки на другий бік повернулася.
Хіба ж це мати? Я б уже тричі прокинулась, ображено повела Параска і сама, взявши хлопченя на руки, своє незнане онуча, понесла його за хату. Дитя попісяло в найзвичайнісінький спосіб, і бабця знову поклала його до сплячої матері.
Левко приміряє один із синівських капелюхів, потім вішає його на суху галузину.
А ти знаєш, як я дізнався, що наш льотчик удруге оженився? Приїхав він додому, я принюхався до кашкета, чую не той жіночий запах, духи не ті. «Розвівся?» питаю. «Як ти знаєш?» він на мене скоса. Так я перед ним і не розкрився. Я, старенька, по кашкеті все зрозумів, дуже він якось чудно пахнув, не тою жінкою, що бувало.
А чого він розвівся?
Сьогодні була та, перша. Крепко гарна лікарка, та тільки вже зла дуже, та тільки дітей не родила. Нічого була пара, та тільки обоє були самі по собі.
Зривається вві сні Соломія, золоте волосся розсипалось по чорній оксамитовій подушечці. Параска вдивляється в її завіяне ластовинням лице, співчутливо шепоче:
Дісталося їй, бідній, з Івасем.
У Левковій труні сидить у місячному сяйві квочка і тихенько перемовляється зі своїм пухнастим потомством, маленькі грудочки злякано ворушаться, а сонна курка знову поринає в непамять, пригорнувши курчаток крильми.
Старому незручно, що Параска обдивляється його труну, та його рятує згасаюча над хатою зоря.
А звіздар образив мене. Коли б, каже, не син ваш у небі, ви б і на зірки ніколи не дивились.
Левко прочиняє дверці, всідається за кермо машини, а Параска придивляється до кирпатого борця, що саме розлігся обіч «Волги», дослухається до його дитячого прицмокування, і ані крихти уваги на діда-шофера.
Левко прочиняє дверці, всідається за кермо машини, а Параска придивляється до кирпатого борця, що саме розлігся обіч «Волги», дослухається до його дитячого прицмокування, і ані крихти уваги на діда-шофера.
А ти знаєш, ревниво нашіптує Левко дружині на вухо, це не його власна машина. Мені звіздар проговорився. Це він для форсу довго гроші збирав, а потім напрокат дістав, аби мені памороки забити. Ось, мовляв, батьку, до машини дожився Не розумію я їх, і як мені вмирати прийдеться, коли вони якісь невлаштовані кожен помочі потребує. І з кожним разом усе більше незнайомі мені, ніби і не з мого коріння одна видимість сердюківська.
Потім вони сиділи удвох над магнітофоном. Левко брав своїми жовтими, поїденими тютюном пальцями маленький холодний палець своєї дружини і натискував на клавіш.
Ось зараз почуєш голос Івася.
Та з приймача було чути лише здушливий кашель Левка, стрічка йшла в зворотному напрямку, старий не знав, як собі допомогти. Спочатку навіть зніяковів, а потім вони, притулившись одне до одного, спокійно слухали зрозумілий голос свого сина з якимись незрозумілими словами, хитаючи головами в такт мимовільних абракадабр, ніби дрімали над палахкотливим вогнем лежанки, ніби прослуховували магнітофонні записи все своє життя.
Тільки голос у нього простуджений, зауважила Параска, коли Левко натиснув її холодним пальчиком на інший клавіш, мабуть, і ця, вона кивнула на сонну Соломію, не дуже доглядає його.
Син
На чорній «Волзі», що стоїть серед подвіря, походжає ґалаґан у штанях. Він уже було звівся навшпиньки, щоб кукурікнути, коли його зігнав Андрій.
Ану, Петю, марш, дай старому поспати.
Чого тобі? повертається до брата опецькуватий завгосп. Він із Сидором досукує мотузки і випробовує їх на міцність. Артем же зняв хвіртку й вистукує на завісах, забиває цвяхи на місце поржавілих і випалих.
Тихше, Артеме, батько ще спить.
Коли збудимо, од нас не відстане.
От буде йому сюрприз прокинеться, а криницю вже вилили.
У чорній «Волзі», привільно розметавшись на задньому сидінні, лежить Левко; він за всім назирає в люстерко, все чує, та навіть оком не моргне, лише тверді пяти вовтузяться в ледь прочиненій кабіні.
Йде з гаками, з гумовими чобітьми, з куфайками, з відрами вся родина, що прокинулась заради такої оказії. Щебечуть діти, і ґалаґан, знову вибравшись на машину, будить Левка.
Сіроокий онук у блакитній матросці стукає у віконце машини, деревяний літак у руці.
Дідуню, а вас у сільраду кличуть.
І Левко поволі й неохоче залишає свою шкіряну постіль.
«Чого б то, я ж, здається, самообкладання вже заплатив»
Біжить попереду онук, гуркотить в хлопчика деревяний пропелер, нахваляється сіроокий:
І я буду льотчиком-випробувачем, як і дядько Івась.
І кружляє навколо діда, і стрибає на одній нозі.
Так прийшли вони до сільради.
Маленьке хлопча в блакитній матросці з усієї сили намагається зачерпнути склянкою хоча б з ковточок води, та підвіконня з привабливо холодним відром таке образливо високе, а хлопча таке дрібне, що ніяк не дістатися до того підвіконня, хоч простягнися.
У розчинені навстіж вікна сільради сипле пилюка, занесена суховієм, а кощавий Індрисов лає чорну телефонну трубку, не звертаючи уваги на маленького відвідувача.
Що ти мені одне й те ж торочиш! Хіба не можна було раніше подзвонити й порадитися? Зрозумій же ти, майорська твоя голова, це вже третій син його так розбився. Два льотчики на фронті, так. Зрозумій: не може ж він зараз похоронну отримувати. Що? Тільки прибадьорився старий, ввійшов у форму і раптом така смерть з пантелику. Коли похоронну відправив? А що ж мені тепер робити? От коли з призовом біда, тоді ви й про мене згадуєте
Індрисов вішає трубку. Сердито, нічого не тямлячи, дивиться на хлопчака з простягнутою до відра рукою, в якій затиснуто велику гранчасту склянку, й піднімає його над відром.
Зачерпнувши води та міцно тримаючи склянку обома руками, онук стрибає через поріг, через приступці, простягає воду Левкові.
Старий поволі зводиться, спираючись на спинку лави. Онук у блакитній матросці нерозуміюче дивиться то на Індрисова, який ніяк не очікував такого повороту подій, такого раннього приходу діда, то на зігнутого непосильним тягарем дідуня Левка він ніяк не може зрозуміти, де ж поставити склянку.
Левко поволі переставляє ноги, перебираючи руками посипані жовтим мохом тини.