Скло залізло, матері твоїй! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба розскочишся у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.
Кривуляючи, Дідух випряг коня, повів до воза, забалакав уже до сонця:
Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полуднє, старий не має чим ходити
Дід Іван витяг з торби хліб, солонину та пляшку, вимивав рану горілкою, відірвав шмат рукава, завив ногу і завязав мотузом від міха.
Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.
Пив горілку, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:
Це хліб? Зуби здригаються від цього макуха, пиймо, Іване, горілку, вона гладко йде.
Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю. Потім задивився на жайворонка, що високо тягнув свою співучу нитку.
Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов і кому взявся співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху зі співом, бо як він такий моцний, най мене в Канаду не засилає. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайся.
І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.
Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Насип студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палиться від того вогню.
Старий Дідух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.
Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.
Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.
Заходяче сонце застало Івана наверху і несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:
Ото-с мене, небоже, зібгав у дугу! Але доки мене ноги носєт, то мусиш робити хліб!
III
Як дід Іван бабині чоботи латав
Старий Іван латає бабині чоботи. Не латає, а зчіплює докупи. Гріх давати таке дрантя до шевця, та й за крейцар скупо. А баба ж боса-босісінька, води до хати внести ні в чім, як задощить. Сидів коло лави проти вікна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву і бісився, як пес.
Іван: Бігме, кину в піч, шпурну у вогонь, та й збувся! Шкіра здривіла, нитки не проткнеш, бо порветься викинь на гній та й плюнь та й вже!
Приговорюючи до чобіт, старий Дідух все-таки з великою старанністю їх латав. Що провів нитку через шкіру, то все неспокійно оглядав, чи не порвалася. Через те робота йшла поволі Іван сердився.
Іван: Залізо не шкіра, та й та зшуровується, що то говорити. Вже штири роки як куплені. Та ще мусять служити, хоть би там не знати що.
На печі лежала баба стара Іваниха. Дрібка жінки завбільшки десятилітньої дитини. Кашляла, не переставала.
Іваниха: Божечку, Божечку, найди мені смерть, най я так гіренько не валяюся. Вже-м, відай, спокутувала усі гріхи, що нагрішила. Десь умирають такі, що лиш би їм бути, покидають добро і маєтки, а я як отой твердий камінь, що го ніхто не годен роздавити
Розпукалася від кашлю. Коло баби сидить Андрійко. Як баба заходиться від кашлю і синіє, то він дивиться на неї цікавими очима, показує пальцями на бабу.
Андрійко: Аді, аді, баба вже умирають.
Баба відкашлюється, гладить його по голівці.
Іваниха: Де, де, дитино, моя смерть забула за мене, гей, забула.
Але старому Іванові вже остогидло борикатись із здривілими чобітьми. Шпурнув під лаву та й почав сваритися.
Іван: Коби-м вам на смерть лагодив, то би мені легше було. Ані вбути, ані вгорнути, ані нагодувати таки нічо не мож настарчити. Ходіть трохи босі, та, може, вас борше повихаплює.
Іваниха ще дужче закашлялась.
Іван: Чекаєш тої смерті, як кінь дощу, все своє: «Божечку, Божечку, найди мені смерть», а то все на мою голову. Або ліпше погадай собі, чим я тебе буду ховати Бігме, оглохну. Підняв чобіт з-під лави, кинув ним на бабу. Врешті натягнув на себе кожушину, щоб вийти з хати. Сказав уже на порозі.
Іван: Та на цю хату птах не сів би. Аби я не діждав вертатися до неї.
Баба з печі кинула йому навздогін чобіт, а з чоботом бабське слово.
Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаєш, що я піду на старість десь на край світа?..
Іван: Та на цю хату птах не сів би. Аби я не діждав вертатися до неї.
Баба з печі кинула йому навздогін чобіт, а з чоботом бабське слово.
Іваниха: Йди, йди, слухай за Канаду, гадаєш, що я піду на старість десь на край світа?..
IV
Як малий Андрійко діда Івана підписа вчив
Вечір. Сидить старий Іван Дідух на лаві, на колінах внука держить. Вогонь палахтить у печі, освітлює хату червоним світлом. Стара Іваниха сидить перед піччю та варить вечерю.
Іваниха: Ти зійшов, старигане, на діточий розум. Лиши дитину в спокої, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, сюди.
Іван: А ти чий, дідів чи бабин?
Андрійко: Дідів.
Іван: А кого битимеш?
Андрійко: Бабу.
Іваниха: А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене битимеш! Доста тобі з дідом, йди сюди та на ось пінку з молока збирай.
Стара витягла горщик з печі. Андрійко опинився коло баби і збирає пінку.
Іваниха: Мо, Андрій, а що ти купиш бабі?
Андрійко: Червоні чоботи.
Іваниха: А дідові?
Андрійко: Дідові нічого не хочу.
Тоді дід Іван знову перехопив онука собі на коліна, патлав своєю чорною шорсткою долонею в мякому пухові дитячого волосся. Допитувався, як екзаменував.
Іван: Ти як називаєшся?
Андрійко: Андрій Дідух.
Іван: А хто ти є?
Андрійко: Луский радикал.
Іван: Добре. А куди ти поїдеш?
Андрійко: До Канади.
Іван: На чім поїдеш?
Андрійко: На такі шафі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть
Іван: А діда озьмеш з собою?
Андрійко: Візьму діда та бабу, та маму, та й Івана вуйного, та й геть поїдемо
Стара Іваниха не витерпіла, розігнала товариство.
Іваниха: Йди, йди, не муштруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечері.
Іван (гордився): Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає! І Канаду знає
Малий Андрійко ходив лавою поза плечі діда, що писав коло довгого стола. Писав зі взору. Грубими руками отой писар обходив з кожного боку, відки би йому найліпше почати. Грудьми притискував так до стола, що той аж скрипів. Наука йшла тихенько, лише чути було мляскання губів, як ґазда мочив олівець у роті. Андрійко заглядав, чи дід добре пише.
Іван: Андрійку, а подивися, як воно виглядає?
Андрійко: Ще чепірнате таке, як нечесане повісмо, ще пишіть. Дід має підписатися, як горб спродасть, тато казали.
Іван: Вже єго чешу другий вечір, аж мені груди болєт. Ану читай, що я написав.
Андрійко: Іван Дідух.
Іван: Акурат я. Так воно там стоїть, що кождий пізнаєт.
Андрійко: Хто вчений, то й кождий.
І старий Дідух почервонів з утіхи і оглядав карточку з усіх боків.
Іван: Ану ж но я ще раз єго випишу. І нахилився, і слинив олівця. Ще раз випишу, аж груди мені потріскають, зате пан нотар не обдурить ґрунти спродам, і в Канаду аж гой. А то каже мені: «Хлоп усе дурний, гниє цілу зиму та й би не навчився навіть своє порикло на письмі покласти».
Старий старався, аж стіл рипів. Малий Андрійко ходив лавкою поза плечі діда.
V
Як дід Іван злодія зловив
Від хати до копиці сіна побігла чоловіча постать. Засапалась. Притулилась до змокрілого сіна. З-за рогу хати вилетіли вила-трійчата і з усього розгону всадилися в мокре сіно коло засапаних волохатих грудей чоловіка. Він віддихав, подивився на зірне небо і навчіпочках витягнув вила-трійчата з копиці. Один зубець вил пробив край змокрілої сорочки. Чоловік заправив сорочку і з усієї сили пустив вила в той бік, звідки вони вилетіли. Коло хати хтось тяжко айкнув, застогнав.
Чоловік коло копиці сторожко озирнувся і з усього ходу надав до хвіртки, перестрибуючи через поліна, упряж і борони. І коли він, послизнувшись, упав, вила-трійчата вдарили його в литку.
Посеред хати стоять два дужих чоловіки. Сорочки на них подерті, лиця закривавлені.
Говорить дід Іван до злодія:
Не май, чоловіче, тої гадки, аби я тебе з рук пустив.
Злодій присідав, хапався за литку. Господар сопів, помучений, і ловив у груди повітря.
Коло постелі сперлася стара Іваниха, застрашена і заспана. Вона ніяк не могла попасти рукою в накинутий на одне плече піджак, стояла оторопіла, хрестилась.