Якось хлопці відїздили з дому. Левко, зігнувшись у три погибелі, маленький, смутний, підпилий, сидів серед своїх широкоплечих синів на передній підводі. Так він і не погодився взутися, його босі ноги звісилися серед жіночих у модельних туфельках, серед чоловічих у красивих блискучих черевиках.
Село висипало з хат і ломило тини.
Оксана проводжала гостей у машині, а за ними їхали сини з батьком. І коли вони виїхали на греблю, Петро знову не міг стриматись, угледівши по боках збільшені фотографії колгоспних маяків серед них із портрета усміхався знайомий нам чоловік з повнісінькою обоймою зубів, а внизу заплітався каліграфічний напис: «Знатний вшивальник колгоспу Левко Сидорович Сердюк».
Тату, а ви босий фотографувалися?
Левко сплюнув під колесо, не глянувши на пришелепуватого сина.
Тьху, безстидник, зразу ж примирливо мовила Наталка.
Кричали щось веселе дідові два маляри з даху млина, а запорошений борошном мірошник став во фрунт перед посмутнілим Левком.
Виринула з-за рогу млина, спеціально підготувавшись до урочистості цього моменту, всюдисуща баба Маройка: далекий шлях здолали її ноги заради такої оказії.
Значить, Сердюки, вже розповзаєтесь? А добра б вам не було! Щоб не мали де присісти, де прилягти і ноги поставити! На один день поткнули носа в село, панство нещасне, і розлітаєтесь, як сороки, як мушва, як та сраля, прости Господи. А де ж ви там, у городах своїх, знайдете такого батька, такого робітника, такого вшивальничка, такого золотого чоловіка, як ваш Левко? Таж він наш Левко, а не ваш! У нього руки, що за руки ціни їм не складеш! І розбитний же він у нас і до плуга, і до рала, і до молодиць гала-драла, а ви, значить, розлітаєтесь
І тільки рибалки не спускали очей з поплавців: баба бабою, а риба рибою, та Левкова родина поволі ховалась за горою.
Довго стоїть перед очима далека, зрошена нічним дощем степова дорога, по якій вони відїздили, ніби набивала собі ціну й хотіла здатися дорогою вічності
Епілог
Корінці яблук не витримують ваги плодів гучно ковтає їх криниця, лякаючи метких ластівят. І коли коловорот одягається в ланцюг, обмотуючись виток за витком, і коли відро, повнісіньке по вінця, стане на свіжовстругані цямрини, там мокро спалахне одне, двоє, троє яблук. Це вони легенько погойдуються в розсохлих діжках, що стоять обіч криниці, це їх несуть із водою на вигнутих коромислах.
І біжать сюди стежки то витерті щодень босими ногами, то майже зарослі.
Гурт молоденьких дівчат щебече біля криниці.
Порипує коловорот, дівчата миються, одставивши стрункі загорілі ноги, танцюють на мокрій траві, регочуть, обливаючи одна одну; Левко сидить угорі на самому вершку яблуні й пасеться очима на їхніх струнких засмаглих тілах. Дівчата й гадки не мають, як назирає за ними старий. І ввірвався терпець у діда цілий яблуневий дощ бризнув на землю, в діжки з водою, в порожні відра, в криницю, на метких реготух дівчата з повними фартухами яблук не встигають одбігти.
І знову тихо, лише батько завмер на вершку яблуні, над ним серпневе небо, посмуговане білими стрічками вихлопних газів. І видно дідові Левкові, як на призьбі гріється на сонці Соломія, склавши руки на повному животі, як ганяє навколо хати сіроокий онук у матросці вербовий пропелер захлинається вітром
Вона вічна, ця криниця безодня,
Тече вода та й ізо дна холодна
Камінний хрест Івана Дідуха, по прізвиську Переломаний
Літературний сценарій за новелами Василя Стефаника
Діють:
Іван Дідух, по прізвиську Переломаний, або Мнєкий.
Іваниха баба Катерина Дідушка.
Два сини, вже канадійці.
Внучок Андрійко грамотний.
Кум Михайло, по прізвиську Твердий.
Сусід Петро.
Сусід Гьоргій.
Сусід Андрей.
Молодий ґазда Яків.
Кума Тимофіїха.
Злодій зі світа.
Мати-небіжка.
Дівчатка з сухими квітками.
Діти з труною.
Односельці Івана Дідуха.
Кінь Івана Дідуха.
Жайворонок.
Сонце.
Горб.
Камінний хрест.
Смерть біла плахта.
І
Як дід Іван, по прізвиську Переломаний, на свій родовий маєток на Піщаний горб їхав
Ранній ранок. Досхід сонця. Їде Іван Дідух, зібганий у поясі, по прізвиську Переломаний, у поле їде пільною доріжкою.
Ранній ранок. Досхід сонця. Їде Іван Дідух, зібганий у поясі, по прізвиську Переломаний, у поле їде пільною доріжкою.
Один кінь. Малий візок із дубовим дишлем. Ґазда. Кінь запряжений у підруку, дід Іван у борону, на коні ремінна шлея і нашильник, на дідові Іванові накладена мала мотузяна шлея. Нашильника не потребуває, бо лівою рукою спирає ліпше, як нашильником.
Тягнуть гній на горб. Піщаний горб то Іванів маєток. Як прийшов з війська додому, то не застав ні тата, ні мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маєтку лишив йому тато горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. Горб зіяв ярами та печерами під небеса, як страшний велетень, лякав білими ямами, з яких баби пісок вибирали. Ніхто не орав і не сіяв на горбі, крім діда Івана, і межі ніякої на нім не було.
Однаково і на коневі, і на дідові жили повиступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землі. Догори кінь лізе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолі тріснув така велика жила напухає йому на чолі. І кінь, і Іван міцно тримаються, бо обидва відпочили за ніч.
Біжать вдолину, лишають за собою сліди коліс, копит і широчезних пят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдається, вихолітується на всі боки за возом і скидає росу на ті сліди. Згори кінь виглядає, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивається сіттю жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Раптом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починає налягати на ногу і спирати коня.
Випрягається. Грозить кулаком коневі і накульгує вбік. Сідає коло дороги, бере ногу в руки і слинить, аби найти те місце, де будяк забився.
Говорить спересердя:
Та цю ногу сапою шкребчи, не ти її слиною промивай.
Односелець Івана, молодий ґазда, звязує борони одна до другої, підсміхається з діда:
Діду Іване, а батогом того борозного, най біжить, коли овес поїдає
Іван, що здавна привик до таких сміхованців, спокійно витягує будяка далі. Будяк не піддається. Дід Іван кулаком заганяє його в ногу і, встаючи, каже:
Не бійся, вигниєш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися
Обидва, дід з конем, довозять гній під горб. Потім дід випрягається, кінь спочиває, а Іван набирає гній у мішок і несе його наверх.
Сходить сонце кидає Іванову тінь з мішком далеко на польові гони. На долішні ниви з горба спадає голосний дідів крик розсердився на мішка:
Е-ех, мой, як тобою грєну, та й по нитці розлетишся, який же-с тєжкий!
Але не гримає, бо шкодує міха, поволі спускає із плечей на землю. Бє палі, бє кілля, обкладає гноєм свою частку довкола, аби дощі не сполікували гною, не зносили його в яруги.
Починається робота.
II
Як дід Іван говорив з полем, з конем, з сонцем, з жайворонком і Господом Богом
Старий сидить на горбі, поклав граблі коло себе, закурив люльку. Говорить сам до себе на четверо гонів заголосно:
Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та зараз запіворить: «Тату, не сидіть»
Вітер грався сивим волоссям дідовим.
Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема
Дід вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кінця горба на другий, то вниз, то вгору, затулені курявою, а борони кусали землю, гуркотіли, роздрапували її, аби зерну вчинити мяке ложе.
Іван уже говорив не до себе, до коня:
Ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав.
Кінь тягнув, Іван старався збоку.
Не сіпай хоть ти мене, бо так мене житє насіпало, що ледве на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вирвав і пустив під ноги в гній.
Іван дав пужалком, кінь ошкірився, піддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.
Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрій, то, бігме, подарував би тебе, але з ним ти ішов змії розбивати: робити землю ти нездатен, у тобі спокою нема.
Він слинив пальці, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Іванові ноги чули під собою мякість, ту мякість, яка дуже рідко гостить у душі мужика. Дідух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.