Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі:
Я зовсім щиро признаю, що я дуже-таки винна, що я завдаю всім стільки турбот, та я інакше не можу, не можу, і все, вже й так я досить «проклята» тією Мойрою, чи як там вона зветься, тая «Лесина богиня».
Я їду до Тебе, Сергію! Я вже їду!..
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть
То було б щастя, мій згублений світе!
По перону бігали люди з мішками, проходили пани з панями, підїздили візники. Коли вже я сідала, коли прозвучали удари станційного дзвона, очі зафіксували людину, яка вперто стежила за мною. Так, я й не сподівалась, що поїду без «хвоста», але не гадала собі, що це так буде просто й недвозначно. Здається, й молоденький тип навіть ніяковіє трохи.
Просвистів обер-кондуктор, відповів йому паротяг. Зелені, жовті, сині рушили з Києва.
Їду до Тебе, Сергію.
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
І за дорогу все промайне перед очима: і перша зустріч у Ялті, і нічне палаюче море, і моя перша сповідь перед Тобою сповідь з першої зустрічі. Зашумить дубовим шумом Зелений Гай під Гадячем, і спогадається моє берлінське лікування з невсипущою думою про Тебе. Вагонні ритми так навівають спомини. І всі ці спомини будуть у якомусь тумані, в якомусь дощі, в якійсь мряці несусвітній. То цілком зрозумілі, то уривчасті. Вони принесуть мені Тебе, якого знала досі, а не Тебе, до якого їду.
І що мені до того, коли в моїй дорозі до Тебе завжди супроводжуючі, завжди «архангели» охранка турбується про нас, як мати рідна.
Іду до Тебе! Виручати Тебе з рук Смерті й віддавати в лапи охранки?! Чи з охранки віддавати в невблаганні руки Костомахи?!
Зявися мені таким, яким уже не будеш
У саду було тісно. Ятки, побудовані навмисне для лотереї і добродійного базару, звужували і без того не дуже широкі алеї люди ходили парами і гуртами, штовхаючи мимохіть одні одних.
Музика вдарила, юрба стрепенулась, та не розійшлась, а тільки загойдалася швидше, паперова січка замигтіла барвистою метелицею, колеса з лотерейними білетами закружляли, як млинки. Гамір людських голосів змагався з музикою. Стало ще тісніше, якось паморочно Я сіла на перше місце, яке трапилось. Коло мене сиділа якась дама в жовтогарячому вбранні, що голосно розмовляла зі своїм кавалером по-французьки грубим контральто, з вульгарним, але чисто французьким акцентом.
І тут на вільне місце поруч зі мною сів Ти, трохи віддаля, але все ж якось приурочено, ніби змовницьки усміхнувся до мене. Букет білих квітів Ти поклав поряд. Я спершу знітилась, надто схоже це було на неоковирні зальоти якогось столичного панича, але усмішка Твоя відразу роззброїла мене. А тут і голос Твій, чистий, але з сухотним хрипом, вивів мене із чистісінького замішання.
Аж нарешті я вас піймав. Уклін вам від Павла Лукича Тучапського.
Десь Тебе я ніби бачила, але де і коли годі було тоді думати.
Рада познайомитись. Лариса Косач.
Сергій Мержинський. Вас я давно знаю: я приятель вашого брата Михайла, колись ми гуртом були у вашім домі. Михайло вічно вас розхвалює.
Бачите, то неправда, що не можна бути пророком у рідному краю, можна ним бути навіть в очах рідного брата.
Брат ваш, сам того не примічаючи, звик вимірювати людей математикою: коли часом хоче назвати кого нестелепою чи дурнем, то каже: «Він математики ні в зуб не знає».
Увійде в хату й патетично кричить: «Чудова річ диференціали».
От бачите, так і познайомились ми без етикети. І я маю свою «математику»: все Сибіром міряю, отак придивляюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, коли годна ото людина!
І Ти знову посміхнувся, але вже вибачливо, бо така гроза кашлю стала тіпати Тебе, аж мені моторошно зробилось. Це вже тоді було.
Я бачу, Ви маєте он свій Сибір у грудях.
Ет, то пусте! Знаєте що, давайте-но я вам щось покажу! Чого нам тут чапіти?
Пара за парою проминали нас, із подібними жестами, з подібним сміхом Часто сміх той перебивався кашлем, а очі світились, і обличчя палали може, від веселощів, може, від задухи, а може, від сухот? Се ж була курортна публіка. Вона прибула сюди, щоб залишити морю і горам свої болі, щоб визволитись від своїх недуг. Чи визволиться ж? І що визволить її?
Ти найняв човен з вітрилом.
Куди ж правити? запитав.
Просто так І я показала рукою на обрій.
Вітрило напнулось, хвиля загомоніла і човен помчав прудко, мов чайка морська; перелетів затоку, поминув мол і загойдався широкими розмахами.
Се ми виїхали на чисте, як кажуть моряки. А знаєте, Ларисо Петрівно, мені сьогодні так задушно було, так дихати було нічим, а тут, коло вас, якось полегшало від вас вільнішим духом віє, правду каже Тучапський.
Саме на ці його слова вітер доніс мідяний гук військового оркестру, потім уривок солдатської пісні з лівадійських казарм десь од царської резиденції.
Ви кажете, що від мене вільнішим духом віє, може! Дай-то Боже! Але якщо правда, то мені коло вас ну, у вашім колі, товаристві друзів Тучапського ну, знаєте, так, як я була колись на чужині й це почувала щось схожого зараз вам скажу.
Править не треба було вітер і хвиля гнали самі. Човен то здіймався високо, то спускався низько, мяко і лагідно перебираючись з хвилі на хвилю, а я сповідалась. Сповідалась людині, з якою щойно познайомилась, але щось було в цій стрічі сильніше від мене, щось владніше за мою волю, за мій не дуже-то відвертий характер. Я сповідалась, десь у глибині душі відчуваючи, що такого зі мною не бувало, щоб так якось раптово, наче зненацька.
Там так, от хоча б у Відні, там я почувалась якось вільніше. Ніколи й ніде я не почувала, як тяжко носити кайдани і як дуже ярмо намулило мені шию. Не знаю, чи коли вдома, тут, були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як там, у вільнішому краю. Знаєте, мені не раз видавалось, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, натерті кайданами та ярмом неволі, що всі бачать тії сліди, і мені соромно за себе перед вільним чужим народом. Бачте, чого сором, того сором, що у мене руки в кайданах, але серце і думка вільні, може, вільніші, ніж у тих людей. Тим-то мені так гірко, і тяжко, і сором.
Ми довго зоставались на морі. Вже й смеркання згасло і темна ніч розкинула своє шатро над морем.
Темна ніч зараз море горітиме, сказав Ти.
І справді, за стерном затремтіла блакитна фосфорична смуга, весла кресали вогонь. Ти мені дарував сьогодні відомий феномен фосфоресценції моря. Моя душа горіла так само я вже свідомо прагнула невідворотності.
Я набрала рукою води, підкинула вгору і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море. Берега не було видно в темряві, тільки далеко горіла громадка огнів, мов стожар.
Ви мені море, а я вам гори, сказала вранці. Найняли візника і поїхали на Ай-Петрі. Спочатку минули місто. Море вже не було вчорашнім, воно вже не світилось, не грало, не переливалось. Розгнівана хвиля викидала на берег лушпиння, затички, старі черевики й усякі злидні людські вчорашня гармонія палаючого моря розбилась.
Сергій. Я не сиджу в тюрмі, як вони, мені не розбито голову прикладом, не розпорото живіт штиком, не прострелено груди кулею, мене навіть у солдати взяти не можуть, я сухотник.
Леся. Ну що се ви справді! Що за самобичування?! Без самогризіння і самоїдства: вже і життя немає, чи як? Я ж знаю: вас просто сховали сюди.
Я помітила, що візник більше слухав нас, аніж співав. Прикусила язик.
«Баришні з татарами» зустрічались нам раз по раз. Наш візник-татарин насмішкувато щось говорив до своїх одноплемінників, ті одбувались одним-двома словами. Татари-провідники в Ялті відомі як люди дуже легких звичаїв, і дами, які звуться «Червоні шапочки», або ж «Баришні з татарами», що їздять з ними сам на сам у гори, мають не найліпшу славу.
Сергій. Неврастенія. Авжеж, неврастенія. Я навіть чую типовий біль у потилиці, шиї та межи плечима, а в тімя мов щось пече.
Леся. Се ж і є перевтома, звичайна перевтома від думок, від монотонності ялтинського життя і від нервовості. Звідси і різні псевдогалюцинації. Ну от Сниться мені якось, що йде моя «Блакитна троянда» на сцені і головну роль граю я сама (хай мене Бог боронить). Акт перший. Антракт. Другий. Третій. Четвертий. Публіки не чути. Врешті фінал. На сцені чогось темніє, завіси не спускають. Я врешті, хоч се мені по ролі не полагається, питаю: «Чому не спускають завіси?» Хтось відповідає саркастичним тоном: «Бо нема перед ким!» Я дивлюсь: у партері Аравійська пустеля, порожні ложі чорно позіхають, на галерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилася з дзвінким мовчанням!.. І я в розпачі кричу: «Свисток, усе царство за свисток!» Розумієте, Сергію Костянтиновичу, уже не оплески, а хоч свисток!.. Але і сей мій розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустелі