Іван та Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть в гості.
Як де підтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так кріпко, аж сустави хрупотіли, а як подибували дуже жалісливе місце, то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували.
Ой, з-за гори камяної
Голуби літають
Не зазнала розкошоньки,
Вже літа минають.
Запрягайте воли сірі,
Коні воронії,
Доганяйте літа мої,
Літа молодії.
Діди ловилися за шию, цілувалися, били кулаки в груди і в стіл і такої собі своїм заржавілим голосом туги завдавали, що врешті не могли жодного слова вимовити.
Ой Іванку, брате!
Ой Михайле, приятелю!
Пісня стелилася, аж чад в очах стояв.
Ой догнали літа мої
На терновім мості:
«Гей, вернітесь, літа мої,
До мене хоч в гості!»
«Не вернемось, не вернемось,
Не маєм до кого:
Та було б нас шанувати,
Як здоровля свого!»
XV
Як дід Іван з хатою прощався, з селом прощався і з камінним хрестом на горбі
Син торсав за рукав:
Дєдю, чуєте, то вже час виходити до колії, а ви розспівалися як за добро-миру.
Іван на нього так дивно витріщив очі.
Син побілів, подався назад.
Дід поклав голову в долоні і довго щось собі нагадував. Устав із-за стола, підійшов до жінки, взяв її за рукав.
Стара, гай, машір інц, цвай, драй! Ходи, уберемося по-панськи, та й підемо панувати.
Вийшли обоє з хати.
Ввійшли інші, убрані, ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом прорвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало такий був плач.
Жінки заломили руки і так сплетені держали над старою Іванихою, аби щось згори не впало і її на місці не роздавило.
Михайло взяв Івана за барки і шалено термосив ним, і верещав, як стеклий.
Мой, як єс ґазда, то фурни тото катране з себе, бо виполічкую тебе, як курву!
Іван не дивився в його бік.
Схопив стару за шию. Пустився з нею в танок.
Польки мені грай, по-панськи, маю гроші!
Люди задеревіли.
Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини, обох силоміць винесли з хати.
На подвірї Іван танцював далі якоїсь польки.
Іваниха обчепила руками поріг, приповідала:
Ото-сєм ті виходила, ото-сєм ті вигризла оцими ногами!
І все показувала в повітрі, як глибоко вона той поріг виходила
Коли вони вийшли з хати і проминули кілька кутків, дорогу перейшла на перехресті похоронна процесія.
Спереду обдертий хлопчик із обдертим коміром під шиєю. В руках держить чорний хрест і все дивиться на нього. За ним такі самі чотири хлопчики несуть маленьку труну. На її вічку білий тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах труни прибитий віночок із жовто-брудних квітів. З отих самих, що ростуть попри каміння. Такий віночок, як калачик бідного мужика, що дає в церкві за простибіг.
За труною плететься кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі погаслі свічки. Під пахвами несуть напівзівялі вазоники. То ті марні квіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясно-жовті.
Перша жінка: Лежав як рибка і все ротик роззявляв.
Друга жінка: Водиці йому треба було раз по раз.
Третя жінка: Пашіло од нього вогнем. Як би хто під ним вогонь розіклав, а його кісточки, як полінця накидав, аби горіли.
Йдуть всі помучені, зівялі, сіру мряку хрестом прорізують.
Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки. Хлопчики померзли. Баби ледве лізуть йдуть серединою вулиці, як подерті тіні.
А цвинтар буде, лиш його крізь сіру мряку не видко.
Малий Андрійко побіг за похороном. Його завернули
Не поїду, не своїм голосом закричала Іваниха, оторопівши од маленького похорону.
Її сини просто підхопили під руки і понесли.
Вона випручувалась. Пяні сини тримали маму залізно. Старий Дідух тільки за голову тяжко схопився руками.
Плоти попри дороги тріщали і падали всі люди випроваджували Івана, хто з ним прощався, хто на похорон дивився.
Дід Іван ішов зі старою, згорблений, в цайґовім сивім одінню, і щохвилі намагався танцювати польки.
На полі зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбі. Дід трохи прочуняв од польового вітру і показував старій хрест.
Дід Іван ішов зі старою, згорблений, в цайґовім сивім одінню, і щохвилі намагався танцювати польки.
На полі зупинились перед хрестом, що його Іван поклав на горбі. Дід трохи прочуняв од польового вітру і показував старій хрест.
Видиш, стара, наш хрест? Там є відбито і твоє намено. Не бійся, є моє і твоє
Малий Андрійко погнав до хреста.
Іду до Тебе
Майже документальна кіноісторія, відтворена за віршами і листами, поемами й оповіданнями Лесі Українки, за спогадами про неї та про її сучасників
Saxifraga ломикамінь
Станьте-но, прошу вас.
Зупиніться.
Я хочу вийти. Спасибі.
Що? Візник мене знає? Ще далеко додому? Так.
Я тільки-но хочу глянути. Що це? Невже марево?
Сергію! Сергію Костянтиновичу! До мене обертається бородатий незнайомий студент, здивовано дивиться не Твоїми очима й зникає в натовпі. Мені стає моторошно і холодно. Січе мжичка, постійна київська мжичка. Та гляньте-но, який величезний натовп. Що то діється? І то коло «Киевлянина».
Впізнаю в гурті Кривинюка.
Михайле Васильовичу що тут діється?
О панно Лесю, «Киевлянин» ювілействує, а студенти йому допомагають.
Михайло Васильович Кривинюк аж пломеніє од радості, хоч намагається вже при мені триматися стримано, трішечки стримано. Та все ж не втримується. Надто замашний камінь із розвернутої бруківки попався йому на око. Якраз до руки прийшовся. Інтелігентний Михайло Васильович з розвороту по вікнах «Киевлянина». І що вже туди не летить?! Де бідний Піхно тепер?
Ларисо Петрівно, Ларисо Петрівно, що тут тільки діється? Кривинюк мене питає. Це Він мене питає. Миготять студентські кашкети із синіми, блакитними околичками, робітничі кепки зявляються то тут, то там. Он кілька студентів і гімназистів урочисто роздирають номери «Киевлянина» і спалюють. Робітники перепинили кількох візників і чіпляють газети до заплетених хвостів гнідих. Зловили екстерєра і загортають його в газету. Сміх, гам, улюлюкання, регіт. Кидають каміння і пляшечки із сірчаним воднем у вікна редакції.
Геть продажну пресу! Геть продажних писак!
І раптом у новенькому трамваї, що курсує раз по раз перед нами, бачу її елегантну красиву жінку з виразним блідим обличчям, у чорному пальті й гарному витонченому капелюшку, оздобленому сірим тюлем. Так, це вона, вона, вже кілька разів їздить трамваєм, спостерігаючи демонстрацію. Її руки з тою чарівною, трошки сталевою грацією, як у тонкої іспанської шпаги. Вона раптом підводить голову ще вище, видно, стає навшпиньки і робить той рух рукою і станом, який добре по знаку всім Твоїм товаришам («королівський жест», жартував, було, Ти). Від того її руху маленька фігура раптом наче виросла вона махнула білою хустинкою і зразу ж сховала її в брунатній муфті «Пора кінчати!» напевно, говорив той жест.
З боку університету, з Володимирської, вже сунули козаки
А вдома, що вдома? Перед будинком сиділи на лавці два шпики й лузали насіння і це в дощ, у мжичку. Мені так було прикро, що в мами знову пробилося несправедливо напасливе ставлення до Тебе.
Та я їду до Тебе, їду!
У мами завжди був приємний холодний вираз у Твоїй присутності, одвертання погляду, відповіді крізь зуби, затуляння себе газетою або книжкою. Се вже, я бачу, почалася знову «ревность» материнська. Се прикро, і тяжко, і фатально, що жодна моя дружба, симпатія чи любов досі не обходились без цих отруйних ревнощів.
Мама. Ти себе занапастиш! Я проклинаю!..
Леся. Мамочко, мені тільки тяжко, що ти все когось винуватиш. Чи то від того легше? Ні, мамочко, ніхто не може нічого від мене одвернути. Я не така безхарактерна, як часом здаюсь і як звикли мене вважати, і в рішучі хвилини тільки я сама можу собі помогти або нашкодити і більше ніхто Ніхто, чуєш?
Мама. Адже він приречений Лесю, дитино моя!
Леся. А хто міг би мене, мамочко, одвернути, щоб я не була з Дорою при її дифтериті? Хто, питаю? Хто був би винен, якби я тоді заслабла? Я думаю, ніхто. Так і тепер. Коли вже хто буде винен, то я сама
Мама. Я проклинаю. Так, так, проклинаю
Леся. Ти візьмеш назад те страшне слово «проклинаю»?! Забери його назад. Таточку, нехай вона забере слово.
Не могла я вже стриматися більше. Внутрішнє ридання котилось у мені знавісніло. Я стиснула кулаки, вдарила ними об бильця крісла раз, удруге, втретє руки не боліли. Папа забрав маму, що захлиналась у риданні, а я казала вже сама собі: