Професор Берковський йшов пішки до свого хутора, а Степан з бричкою їхав слідом.
Степан. Сідайте, молю вас Господом, бо мене пан лаятимуть. Ну, сідайте
Професор Берковський ішов пішки, бричка їхала слідом, ґедзі вилися над кіньми і над професором римського права
А наші бородачі теж були вже далеко-далеко: Михайло вів їх до Псла, поволі і ми з Кобилянською за ними простували. Я мала нагоду ближче придивитись до цієї непересічної особи. Була вона струнка, висока, смаглого лиця, брюнетка з незвичайно живими огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду, брав у полон ніжний, тихий тон у бесіді та й якийсь затаєний смуток, що в хвилі радості зустрічі й на знак якоїсь вищості грав легкою, ніби мимовільною, усмішкою.
Кобилянська. Павлик писав мені, що було б для мене дуже добре, якби я побувала в Лесі Українки, бо забула б трохи, може, «прокляту Німеччину». Він, певно, нехотя поранив мене трохи тим словом. Хіба він знає, чим ота «Німеччина» мені ставала в голоді і в холоді духовнім? Що він знає!.. Але я така рада
Леся. Панно Ольго, про вашу «Німеччину» я іншої гадки, ніж Павлик і всі галичани. Не згубила, а вирятувала Кобилянську «Німеччина», показала їй широкий європейський світ, навчила ідей, навчила стилю. Се просто бє в очі, коли порівняти ваші писання з більшістю галицьких (я тут не маю на меті, наприклад, Франка, бо він не належить до більшості); там, у галицьких писаннях, чути закуток, запічок, у вас гірську верховину, широкий горизонт Так що я Павликові тут не підмога. Та ще й збираюся вас прилучити до російської літератури, коли ви її з третіх рук знаєте, по-моєму, таки Тургенєва І. С. варто з перших рук брати. Що тоді про мене наші патріоти скажуть? Я ж співпрацюю у «Жизни». Там Чехов, Вересаєв і Горький, особливо останній. Вони ж так нищівно розвінчують дух рабства в людині! То що про мене, гадаєте, «патріоти» скажуть?
Кобилянська. Як на мою думку, то хай що завгодно кажуть! Аби тільки в нас на добро йшлося.
Леся. Дивіться, яка тут гарна околиця, які тут обрії широкі після камяного Берліна я вмію се шанувати.
Кобилянська. Не можу сказати, що мені вже тут подобається. Страшно широкі поля, степи безмежні. Почуваюсь якось мовби без опіки. Та на це не зважайте. Се, певно, тому що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По сих широких степах. І вона обгортає, здається, все і всіх і вас.
Леся. Та що ви, панно Ольго, я не буду суму наганяти на вас, бо я в житті більша оптимістка, ніж у своїх віршах. А що ми будемо тут робити з вами! Будемо човном плавати і просто руками, коли вмієте. Будемо читати, розмовляти. Я буду вам грати Шумана і Шопена, яких ви, здається, дуже любите, потім українських пісень масу у власній інтерпретації, вільних від контрапункту і всякої теорії. Покажу вам уже таку Вкраїну, що «українішої» й нема Київ же вам до вподоби?..
Кобилянська. У Києві мені сподобалось. Там кожен може переконатись, що українці були і що вони мають право бути і в майбутньому на кожному кроці стільки історії, дуже багато! Вид на Дніпро пречудний Лиш смутно мені було над ним. Заходять різні думки на душу все те вже ніколи нашим не буде.
Леся. Та що се ви, Ольго! «Най дявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» Я сама почала червоні капелюшки носити і вас привчу. Привчу «Царівну» до червоних капелюшків уся Буковина вогнем візьметься!
Потім ми сиділи на веранді двері порозчинювано.
Леся. Таж ви придивіться до нього!
Кобилянська. А чи не придумали ви собі лицаря з казки? Ми з вами, панно Лесю, вміємо придумувати лицарів. Потім їх, придуманих, забувати тяжче, ніж справжніх.
Я сиділа за піаніно і грала панні Ользі давно обіцяного Шумана. Відчувала, що і в неї пробивається тінь ледь уловимої неприязні до Тебе причину її ще важко було зрозуміти. Ти підійшов до нас із Михайлом та Кривинюком і запропонував.
Мержинський. Я хотів би, щоб ви почули, якого листа ми збираємось відіслати генералові Новицькому у вигляді прокламації.
Кобилянська. Що це за генерал?
Михайло. Це київський головний «архангел» шеф жандармів, панно Ольго.
Леся. І це має бути щось на кшталт листа запорожців турецькому султанові?
Мержинський. Що ви, панно Лесю! Хіба б ми насмілились! Абсолютно вірнопідданчий лист. Ось послухайте: «Ваше превосходительство, високошановний Василю Дементійовичу! До нас надійшла поголоска, що Ви, Ваше превосходительство, збираєтесь покинути цей пост, на якому Ви зі славою пробуваєте чверть століття. Ця звістка нас глибоко засмутила. Чверть століття стояли Ви на славному посту. Багато тисяч людей було Вами арештовано, багато сотень людей відправлено в більш чи менш віддалені місцевості При цьому у Вас була своя система. Лише у рідкісних випадках Ви шукали собі жертви в лавах тих чи інших революційних партій і систематично уникали чіпати нас членів комітету РСДРП. Наша нова друкарня безперервно працює Ви її не чіпаєте. Навпаки, шрифт уже встиг стертися, а Ви, хоча вже обшнарили тисячі квартир, завжди вибирали саме такі квартири, де нас не було і не могло бути, велика Вам шана.
Мержинський. Що ви, панно Лесю! Хіба б ми насмілились! Абсолютно вірнопідданчий лист. Ось послухайте: «Ваше превосходительство, високошановний Василю Дементійовичу! До нас надійшла поголоска, що Ви, Ваше превосходительство, збираєтесь покинути цей пост, на якому Ви зі славою пробуваєте чверть століття. Ця звістка нас глибоко засмутила. Чверть століття стояли Ви на славному посту. Багато тисяч людей було Вами арештовано, багато сотень людей відправлено в більш чи менш віддалені місцевості При цьому у Вас була своя система. Лише у рідкісних випадках Ви шукали собі жертви в лавах тих чи інших революційних партій і систематично уникали чіпати нас членів комітету РСДРП. Наша нова друкарня безперервно працює Ви її не чіпаєте. Навпаки, шрифт уже встиг стертися, а Ви, хоча вже обшнарили тисячі квартир, завжди вибирали саме такі квартири, де нас не було і не могло бути, велика Вам шана.
Ліберали і київські мішухи говорять про Вас із жахом і ненавистю, з ненавистю і злорадством вони повторюють чутки про Ваше покровительство таємним притонам розбещеності Ми ж, соціал-демократи, не маємо причини ні ненавидіти Вас, ні боятись, навпаки, саме Ви, завдяки щойно згадуваним Вашим рисам, Ваше превосходительство, допомогли нам стати на ноги і розвинути нашу діяльність з усією її нинішньою широчінню. Тому просимо Вас, Ваше превосходительство, не залишати своєї посади.
Щиро вдячні київські соціал-демократи».
Панна Ольга дивилась на мене трохи моторошно, але якось аж просіяла. Питала в Тебе.
Кобилянська. І як це ви пошлете?
Мержинський. Надрукуємо, панно Ольго, і в сотнях примірників роздамо по всьому Києву.
Кобилянська. Але це ж їх тільки дратуватиме.
Мержинський. Кого дратуватиме, а кому дасть відчути нашу силу і неушкодженість навіть після недавніх арештів.
Ти підсів до мене, ми грали в чотири руки, вечір спадав на землю, а мій брат Михайло, щось упереджено вчуваючи в запитаннях панни Ольги до Тебе, переконував її палко.
Михайло. Це лицарі наших часів. Справді, людей із такою силою волі і в давнину, і тепер мало. Колись такого могли б сколесувати, а він би й не скривився, а ниньки доля їм душі колесує. Взагалі, мені здається, несправедливо дорікати, що в наше століття, в останні часи героїзм, сила волі й характеру перевелися. Вони єсть, але в інших формах.
Кобилянська. Пане Михайле, ви мене трохи не так зрозуміли. Тут про Лесю йдеться.
Михайло. Розумієте, вони інакше виявляються, а люди, що звикли їх бачити нарядженими в героїчні костюми, не бачать героїзму під звичайною одежею сучасної людини. Минуть віки, і потомки бачитимуть у девятнадцятому столітті героїзм, а в свої часи не добачатимуть його. Nemo est profeta tu patria sue. (Немає пророка у своїй вітчизні лат.) Чи не так, панно Ольго?
Кобилянська. Псевдопророки це теж неминуча пошесть. Та тут не йдеться про Мержинського. Він мені якраз до вподоби, але ж Леся Може б, їй не варто так уже політикуватись, вона вже ось-ось займеться, і попелу не лишиться.
Тебе все-таки вперта Ольга не збиралася лишити в спокої і насілася з німецьким педантизмом, уже в гамаках погойдуючись. Ти не опирався.
Кобилянська. Я можу не раз великий тягар носити, лиш мені не треба батога ніколи, ліпше добре слово. Кожне з нас потребує такого. Мій близький друг каже: «Мені треба пестощів з великими добрими очима і білих рук. Я би тогди сказав людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не казав іще».
Мержинський. А вам треба свіжого повітря і тихого ніжного шепоту смерек. Степи вас дратують, бачу.
Кобилянська. Не так степи, як степові натури. Дайте слово! Тверде мужчинське слово! Ви з Лесею приїдете до мене. Обовязково приїздіть. Вас наші гори на ноги поставлять, кашель із вас виженуть. З Лесею ми так гарно тримаємось. При ній я заглянула ближче в акції розвою українізму, пізнала більше українського світу і поглядів. Вона така освічена, і я їй дуже вірю. Поезії ціню високо і кажу, що її поезії годні розуміти лиш справжні інтелігенти. Звичайна пересічна публіка не доросла ще до того. Як ви гадаєте, пане Мержинський?
Мержинський. Багато правди у ваших словах, але я читав її вірші робітникам у корабельних майстернях і вірші мали відгук, панно Ольго.
Кобилянська. Бачила чимало, але такої Ви ж придивіться, пане Мержинський, ця жінка просто спалюється, як свічка. Тихо дихайте коло неї! Обороняйте її! Вона ж хоче за вас усіх сама перегоріти. Ви маєте відповідати за цю свічку, чуєте мене, пане Мержинський! Боже ж мій, оці великі, завжди палаючі зіниці таж будьте коло неї, як коло свічки