Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа Господи, чого ти громом не побєш їх, іродів
Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.
Мержинський. І як ви можете цим захоплюватись?! Чим глибша віра, тим вона страшніша. Глибинну ілюзію важче викорінювати в людині. Доки люди віритимуть, ми будемо пропадати в темряві. Я можу ще зрозуміти Ларису Петрівну, вона поетеса, але вас Віро Григорівно?!
Крижанівська заспокоїла Тебе легким кокетливо-материнським усміхом. А на старого заглядались старці і прочани, монахи й молоді курсистки. Був він земним Саваофом, якому не міг догодити Саваоф небесний
Поїзд вирвався на рівнину. Пробивався світанок. Матовою жовтизною світилися болота. Деревяні церковці підіймалися над хатами, з ґонти капотів дощ. Де дітися моєму голосу, який уже висох від туги, сльозами пропечений:
Мій друже, мій друже, нащо Твої листи так пахнуть, як зівялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук Твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами вянуть білі троянди!
Візьми мене з собою
Це було в Зеленому Гаю під Гадячем. Я потерпала за Кобилянську вона залишилась позаду з професором, а вже його здібності були мені відомі.
Мама не могла нахвалитись буковинською гостею:
Ти бачиш, Лесю, Кобилянська всіх уміє очаровувати що то значить європейськи відома письменниця, не те що ми з тобою провінціали. Ведемо господарство, рахуємо, платимо, будуємо, а як ніч дозволить, то й за вірші беремося.
Мама нарікала на свою долю. Та я знала, що в Кобилянської не ліпша. Просто підійшла, притулилась до мами, лице до лиця.
А тут і панна Ольга з професором надійшли.
Кобилянська. Ви знаєте, панно Лесю, а ваш знайомий професор Берковський справляє дуже пристойне враження.
Вони приїхали разом професор Берковський добирався з панною од Гадяча, де має літню віллу. За кілька годин їзди панна Ольга вже була очарована.
Леся. Як же ви з ним порозумілися? Ви ж по-російськи не знаєте?
Кобилянська. Пан професор зволили розмовляти по-німецьки. Ми з ним ще в Києві познайомились на зїзді.
Візити пана Берковського для нашої родини завжди були прикрими. Що ж принесло його сьогодні? Адже Ти був на хуторі вже кілька тижнів, і навіть мама зауважила, що за нами постійно наглядають. Та щось на звичайне філерство тут не скидалось надто поважною особою був особливий приятель губернатора Драгоманова. Сиділи всі коло столу. Мама з Лілею бігали коло гостей, Михайло скоса позирав то на Берковського, то на Тебе якась повна несумісність присутності двох таких різних людей дратувала його, як і мене.
Кобилянська. Один дуже симпатичний директор імператорського музею в Москві, якого ми застали в професора Антоновича, говорив, це я чула на свої вуха, що їм, ученим-росіянам, встидно за вчинки російського уряду проти українців.
Леся. Всі ми, панно Ольго, живемо під павутиною. Я думаю, під дамокловим мечем краще, ніж під павутиною, бо там людина себе величніше почуває, а тут, у цьому царстві, часом собі злиденною мухою здаєшся.
Берковський, вправно орудуючи ножем і виделкою, граційно ворушив жовнами і говорив докладно і терпеливо.
Берковський. Бачите он, Ларисо Петрівно Коли словенці, лужичани, морави, навіть усілякі «штокавці» і «чакавці» могли користуватися своєю рідною мовою під час засідань зїзду, як можна було позбавляти цього елементарного права наших найближчих закарпатських братів? Це було, звичайно, національною нетактовністю, грубою образою. Бо ж галичани просто не володіють російською літературною мовою, чи не так, вельмишановна Ольго Юліанівно?
Мержинський. Шановний професоре, ви мусите знати, що буковинці не галичани, галичани не закарпатці. Та й не об тім річ за галичан, як кажете, ще б ви поратували, щоб перед світом порядним виглядати, а де ж ваш голос за мову того народу, серед якого ви живете і хліб, з рук якого, їсте?..
Папа вже невдоволено захмикав, Ліля наливала, подавала, припрошувала, а тут Тобі на виручку прийшла мама.
Мама. Ви знаєте, професоре, пан Мержинський завжди зарізкий. А тут він ще й за даму заступається
Берковський. Я вас намагаюсь зрозуміти. Але давайте-но подивимось на речі обєктивно. Для галичан малоруська мова не тільки рідна, але й офіційно визнана мова, це мова літератури, науки і школи. Наші «вчені» своєрідно поставились до неї, і їхня «наукова совість» дала архіцікаву відповідь на це питання питань: «малорусский язык совсем не язык и даже не наречие, а какая-то мова (с ироническими кавычками)». Тому її неможливо допускати на засідання вченого зїзду.
Я уважно приглядалась до пана Берковського, і сьогоднішнє українофільство професора мені не подобалось цей криводушний початок віщував щось смердюче. Я стала плести свого кінця.
Леся. Чесно кажучи, обстоювати мову цього ще так мало! Але ж мова це сама душа народу! І кому ж обставати за неї, як не отій малочисельній групі українських інтелігентів, яких ще не встигли зацькувати. Нестерпно боляче за безязикий народ! У тому й уся біда, що дехто думає достатньо говорити по-українськи, щоб мати право називатись патріотом. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От ви казали, що N дурень і тупиця, а він же так чудово по-нашому!» А послухати часом, що він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи
Берковський. Тішу себе надією, що не про мене йдеться.
Леся. Та що ви, пане професоре! Просто наслухавшись таких милих розмов між людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями. Отаким способом не загнав у баранячу кошару
По обіді професор з папою усамітнились. Вони довго ходили алеєю коло порічок, потім посідали обидва в гамаки і погойдувались та мило розмовляли. Професор наступав, папа́ ліниво оборонявся, доки йому не набридло
Берковський. Слухайте, так уже ставитись до українофільства, як наш губернатор! Він же добився того, щоб солдати співали українських пісень, він же виклопотав друк української белетристики в «Киевской старине» і страшенно обурюється, що уряд душить український культурний рух, але все має межу: ваше превосходительство, як юрист, дуже добре це розуміє.
Косач. Слухайте, Леопольде Веніаміновичу, чому саме я зобовязаний, що ви проголошуєте таку оду нашому губернаторові батькові українських солдатських пісень?
Берковський. Ви оджартовуєтесь, ваше превосходительство, і я мушу бути прямим: ці ваші бородаті молодики це вже щось інше, тут уже пахне Женевою, і мені прикро
Косач. Леопольде Веніаміновичу, один з них мій син, два інші друзі нашої сімї, і я ніколи не дозволив би
Берковський. Петре Антоновичу, а я ж виконую особисте прохання його високопревосходительства. Йдеться про те, будем прямо казати, чи сумісне перебування на державній службі члена Київського губернського в селянських справах присутствія, дійсного статського радника Петра Антоновича Косача, дочка якого Лариса, іменуючи себе українською поетесою, друкується в Австро-Угорщині, в Галичині, тримає безперервний контакт із галицькими сепаратистами-мазепинцями, плекає думку про відокремлення від Російської імперії її невідємної частини Малоросії, перетворення її в Українську державу. Крім того, часті перебування у вашій родині людей злочинного штибу, так званих соціал-демократів, таких як Мержинський і Кривинюк, теж плямують вашу репутацію. Це чисто приватне попередження його високопревосходительства
Професор Берковський погойдувався в гамаку, вигідно лежав собі, заклавши ногу за ногу.
Папа обривав аґрус і жменями підносив його до рота. Це була розмова двох добрих знайомих, ніщо не віщувало змін. Спекота стояла вповні. Раптом папа шпурнув жменю аґрусу в картоплю і, не звертаючи уваги на оторопілого професора, крикнув, обернувшись до конюшні.
Косач. Степане! Степане!
Вискочив Степан, наш кучер.
Косач. Степане, бричку панові Берковському! Чуєш мені, щоб у два щоти
Професор Берковський намагався догнати папу, але той, за звичкою заклавши руки назад, швидко пішов до левади. Зайшла мама і побачила мене з книжкою в руках на веранді.
Мама. Ти чого не з гостями?
Леся. Іду, мамочко!
Мама. Пане Берковський, пане Берковський, ви чого до Псла не йдете, там у нас човни?..