У дверях чепурної вдовиної хати показується біла Левкова голова.
Келя так і липне до нього розчісує рукою своєю повною сиві вуса і сиві кучері. Дід, посміхаючись у бороду, ще востаннє цілує Келю в солодкі вдовині уста.
Добрий у тебе узвар, молодице!
Йдуть вони до складених на оборі дощок.
Келя ступає босою ногою по найкращій, вистукуючи пятою щось веселе і лукаве.
Вибирайте, яку хочете, мені не жалко.
Ось цю і візьму: без сучків, широка.
Дідуню, коли треба буде ще дощечку, приходьте, якось сторгуємось, і підморгнула так, що Левка мало судорога не вхопила за ногу.
Не змогла більше витримати внучка Левкова:
Тітко Килино, от побачите будуть ворота в дьогті! й почервоніла від своїх слів.
Дід Левко і Килина так і сторопіли. Дошка впала.
Така молода і така нахабна, дивувалася вдовичка і славно посміхалася, склавши руки на животі. Дід присідає, щоб завдати собі дошку на плечі. Так він і йде вранішнім селом до своєї господи з дошкою на спині, а за ним плентається Оксана.
Смішно Левкові, але він не відпускає чесно заробленої дошки і не оглядається на внучку
З вікон ясел діти дивляться, як дід силкується витягнути найширшу дошку з наваленої купи, як оглядається на всі боки, аж поки дошка нарешті не лежить біля його ніг.
Левко перекидає дошку через паркан, потім перелазить сам, показує дітям язик і щезає за верхоплутом. Тягне Левко широку ясеневу дошку. Піт градом котиться з чола, така вона довга і тяжка, ця проклята дошка.
Ідуть до ясел матері, вже вечоріє, йдуть, щоб забрати додому своїх дітей, і якраз тою стежкою, на якій так трудиться з частиною свого майбутнього гробу дід Левко. І хочеш не хочеш змушений він скинути дошку в рів, а сам, немовби по старечій необхідності, стати в кущах спиною до жінок. Щось перчисте кинули баби в дідову спину, тільки сміх розсипався та стихало шарудіння босих ніг у траві.
Береться за дошку старий Левко, тягне під пахвою. Дуже незручно, добре, що хоч темніє потроху, добре, що не бачать люди цього дідового сорому. Чути кроки і Левко ховається знову. Тепер по стежці з дробівкою на плечі проходить сторож Карачкун, щось наспівуючи під ніс, не примітивши діда Левка
Ріжуть дід з онукою суху вербу. Молочна тирса сиплеться з-під гострих зубів. Витирає дід рукавами розіпріле чоло.
Слухай, Оксанко, дістане мені твій Радіон дощок чи не дістане?
Який він там Радіон він Радій, або ж Радик.
Усе одно Радій чи Радіон, аби дощок розстарався.
Ось вербу повалимо, наріжете собі дощок скільки захочете.
Верба скоро трухлявіє, труха буде в очі сипатись.
А хіба вам не все одно? Очі ж у труні будуть заплющені.
А коли я розплющу
Стоять на колінах дід з онукою і потроху підпилюють стару вербу, що розрослася своїм пишним стовбуром на межі городів діда Левка і Дармидона, Левкового сусіда і ворога. А сам Дармидон походжає вдалині біля свого льоху та щоразу позирає на своїх недругів, що заходилися порядкувати біля верби
Дід Левко вміло і звично лізе на підпиляну вербу, привязує линву біля вершка, аби спрямувати падіння на свій лужок, і по-молодечому стрибає з розкаряки:
Отак буде добре!
Ходить пилка, летить тирса долі, попльовує Левко на свої старечі жилаві руки.
З хрускотом падає дерево на луг, ламаючи гілля, здригається поваленим стовбуром на землі.
Відскакують дід Левко й Оксана од подужаного велетня.
Тепер і полуднувати можна, вдоволено завершує Левко.
От спасибі тобі, сусіде, зробив за мене мою роботу, бо в мене на вербу і пилка не розведена, підсміюється Дармидон, що тихенько підійшов ззаду. Обличчя в нього перчисто-червоне, ніс бараболею. Він спирається на кісся і заливається реготом.
Чого вирегочуєшся? скинувся до нього Левко. Він сидить на стовбурі, поцюкує сокирою, незадоволено дивиться на свого одвічного ворога.
Та дякую тобі ж, що ти мою вербу зрізав.
Як то твою? Тобі мало того, що ти з колгоспу натягнеш, так ти ще сусідів грабуєш?
А що ж, колись ти стягав колгосп, а тепер я розтягую, а ти, старий дурню, так і здохнеш у полатаних штанях.
Дармидоне, не доводь до гріха. Верба моя і в мій бік упала.
Старого Левка вже термосує, як у пропасниці.
А нащо ж ти мотузком валив? Може, сільраду привести?
Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю не розступляться.
Стоять один навпроти одного, один із сокирою в руці, другий з косою, стялися з мертвою впертістю не розступляться.
Виграє на сонці широка сокира.
Блищить збуджено коса.
Плаче Оксана, затуливши очі кулачками.
Дідуню, а я вам хіба не казала? Я ж казала, що це на межі! І нащо вона вам здалася! А тепер сорому і тут не обберешся.
Як навіщо здалася? А труну я з чого буду робити? Де я дощок на смерть дістану? Вже до рідної верби не маю права, чи як?
Летить згарячу сокира з дідових рук.
Старий Дармидон відскочив убік, але Левкова сокира спересердя врізалася у вербовий лишайник.
Іде Дармидон на свій лужок, витягує з кишені мантачку, косою поблискує на сонці і єхидно промовляє:
Ну, вибач, сусіде, я ж, їй-богу, не знав, що це собі на труну в такий спосіб готуєш. Міг би вже і ворожнечу переступити та до мене навинутись дав би тобі дубових. Смерть вона ж одна в житті. Тепер переміна повна, верба вся од корінців до вершечка твоя, навіть пеньочок твій, я тільки й всього, що пожартував
Закипів старий Левко. Він голіруч кидається до Дармидона, зверхньо, гордовито на кісся обіпертого.
А, то це ти он який добрий! Коли мені верби для домовини треба, зразу ж і розохотився, став щедрий. Та пропади ти пропадом разом із нею! Я й зрізав її, щоб тобі, скотині, насолити, щоб у тебе в червоному носі засвербіло, он що
Дід з пасії починає трощити, топтати вербу босими ногами. Топтав доти, аж поки не загнав колючку в ступню
На оборі серед козенят, що бігають навколо, Левко струже дошки, метром вимірює свій зріст, записує.
Домовина поступово набуває своїх форм. Довга, свіжожовта, вона прикрита зеленим хворостом від людського ока.
Левко бере метр, сокиру й обценьки, йде до хати, знімає миску з хлібом, зриває білу скатертину відкривається стіл, збитий із трьох, уже давно почорнілих дубових дощок. Дід бє сокирою спіднизу дошка підіймається на цвяхах з одного боку, потім з другого й відривається. Левко стелить картон на місце відірваної дошки, знову застеляє стіл скатертиною, ставить плетену миску з хлібом.
І знову на оборі струже дошку стружка спочатку йде коричнева, майже чорна, а потім поступово жовтіє.
Олівець робить позначку. Ножівка одпилює зайвину дошки.
Скачуть веселі козенята серед кучерів стружки.
Вітер несе кучері-стружки аж на вулицю, де баба Маройка вже знову стала на горбочку, звела погляд своїх синіх очей угору, до самого Бога безпосередньо, поминувши всякі канцелярії, перепустки й усяку бюрократичну архімудрію, а потім перейшла на земне.
Боже славний, Боже великий, Боже довготерпеливий! Господи, прости мене, грішну, але ж знову несила мені з оцим окаянним, з оцим блудником!
Степан Скрекотень, сільський учитель і дописувач районної газети, побачивши бабу Маройку, витяг із хати магнітофон і за тином коло своєї хати зробив засідку, присівши з блокнотом.
Як і всі добрі оратори, баба свідомо ділила свої витвори на сповіді, проповіді, пророкування.
Маройчиних ієреміад страшилося все село, а бідного Левка починала бити пропасниця, коли тільки він зачував її скрипучий, ніби давно не мащений голос.
Левко, разом із козою та козенятами, став мов камінний перед «пророком», а баба тільки розверталася, крутячи головою на всі боки, мов заведена, стріпуючи в тому пристрасному торганні старечий порох зі своїх сивин:
Ти, бабо Варко, і ти, діду Сидоре, казала вона Левковим батькам, які давним-давно віддали Богу душу, та баба зверталася до них, ніби вони живі-живісінькі, і як вам там лежиться в раю! І щоб ви тільки побачили, який непутящий ваш синок Левко, як йому не стачає клепок у голові, а поніманія і сочуствія в серці. Хіба ж можна до такого допускати? Господи, і на що ти тільки дивишся?! Вона страмила вже самого Господа Бога. Та де ж таке видано, людоньки, що у нього тиночки обламані, перелази повалені, хата, як некукібниця, стоїть на посміховище всього села обдерта, обсмикана, обкаляна, прости Господи за гнівне слово, а йому приспічило вмирати. Та ви ж подивіться на нього, людоньки! А воно ж і в Бога не вірує, і по молодицях ходить. І то в його літа! А з криниці води не напийся невиливана стоїть, навіть свиням гріх таку воду носити, цямринам ладу не хоче дати, місток через річку зогнив, щоб твій рід зогнив і ти з твоїм родом, і з твоїми родичами, і сватами. А хата обдрипана. Як ішла вночі через місток, мало голови не скрутила, ще тобі світ закрутиться, а воно зібралося вмирати. Ти-но дай раду на землі, а потім потикайся на небо. Вмирай, вмирай, старий дурню, не буде навіть кому грудки в яму вкинути сини та дочки розбіглись по світах, не буде кому й поховати. А де ж твій Андрій? А де ж твій Петро? А Максим? А Василь? Де ж твоя славна дюжина синів? Ах ти, батько-мати-героїня! Так тобі й треба, розпусникові, перелюбникові, лічокрупові!..