Скільки ще вивергала б із себе баба Маройка невідомо і самому Богові, та раптом у невправних руках Скрекотня магнітофон замість запису видав такі голосні джазові ритми, таку «джамайку» виплеснув, що бабу мовби хто облив холодною водою. І вона лютою тигрицею накинулась на вчителя:
Господи, і де в того сорому очі? Ану, забирайся з тою коробкою! Щоб тебе верещало на Верещаковій греблі, щоб ти навічно затявся, кричав би ти на похороні своєї мами!..
Уся вулиця повитикалася з хат, усі зглядалися, як воювала баба Маройка за правду та справедливість, а дід Левко втік з фуганком у комірчину, і трясла його пропасниця зуб на зуб не попадав
Щось у вас чоло мокре, дідуню.
Справді, таки погано мені, од такої душевної зневаги, од люті на бабу Маройку жалівся Левко онуці, коли вона підбивала йому подушки.
То, може, до фершала сходити?
Хай та проклята зараза до нього ходить.
Курив дід, одмахував дим рукою, а перед очима все стояла баба Маройка і її «пророкування» забивали вуха «не буде кому й грудки на труну кинути» «А де ж твій Андрій?.. Де твій Петро? А де Максим? А де твоя дюжина?..»
Іде Левко з відрами, знімає клямку з хвірткової скаби, зачиняє за собою, перенісши смагляву руку на деревяні зуби штахетів.
Йдуть навпроти нього відступаючі вузькою вулицею.
Ось два червоноармійці підтримують третього, пораненого, а той стогне і тихо лається, не випускаючи цигарки з рота лайка ніби вилітає з маленької цяточки вогню. Йдуть взводами і відділеннями, багатьох несуть на носилках цією вуличкою ближче до спасенного мосту. Трохи вдалині курить великим шляхом піхота, чути надсадні подихи коней, долітають утомлені звуки команд, та навіть і в цьому трагічному звучанні відступу, відтіняючи його, проривається яскравими спалахами звичайний людський сміх.
Левко притримує порожні відра, щоб не бряжчали, не видзвонювали, хоча такий гул і гуркіт стоїть навколо, що вони нічого не додали б до нього своїм порожнім одцинкованим звуком.
Летить відро в криничну безвість, розштовхує білі хмари в темній безодні вони спочатку колихаються, а потім тонуть з відром, щоб разом з ним же й виринути. Тихий повів спраги обпікає дідові губи. Левко здригається стежиною, зашитою подорожником, йдуть до криниці двоє. Не кажучи й слова, один із них бере з Левкових слухняних рук відро, підносить тому, що із забинтованою шиєю, краплі води, цілі струмені води ллються йому на чоботи. Потім сам, підтримуючи відро за вуха, виливає в себе, справді виливає, а не пє. Менший, просвітлівши, синюватими, припорошеними губами шепоче:
Спасибі, дядьку.
Хлопці, з вами случаєм Андрія Сердюка нема? Чи Василя?
Нема, дядьку, нема. Сердюків нема.
Левко ледве дихав, знову кидав відро в криницю, притримуючи корбу мокруватими долонями, знову підходили люди цілими взводами, і ніхто не проходив мимо казанки і баклаги ставали холодними.
Ти, папашо, наш водочерпій. Крути, крути!
І він крутив.
Ще сипались парашути над лісом, кричали: «Десант! Десант!» Один із червоноармійців обдав кулемет водою, і той вдячно запарував.
Звідусіль гриміла стрілянина, десь поруч вибухнула хата, лелека з одним палаючим крилом стогнав у небі, шипіли кулі в мокрому піску.
Шофер-чуваш, весь білий, перехрещений бинтами, вискочив з легковика, кинувся до криниці й з докором звертається до діда:
Як же це так, папашо? Води ж то нема, сама піщана каша.
Він намагається напитися з Левкового відра, шпурнувши своє шоферське, погнуте, але сердито спльовує.
Невже криницю випили?!
Винищувач із чорними хрестами на бриючому польоті пронісся над вуличкою, прикувавши до землі все живе. І впав чуваш, судорожно хапаючись забинтованою рукою за цямрину криниці. Левко також інстинктивно впав на землю під зруб. Куля навскіс пробила відро з брудною водою з отвору вигинався чорний струмінь і заливав бинти на грудях, на руці чуваша, і, видихаючись, піщана каша залишалася тільки на дні струмінь ударився в долоню вмираючого. На темному озерці долоні забіліли хмарки, спалахи зеніток і блискавкою спалахнуло сонце тільки на мить, потім рука в останній агонії стиснулася, чорні струмені пройшли через пальці, щезаючи в піску.
І все це і вбитий чуваш, і небо в брудній долоні, і принишклий за цямриною дід, і під кущами поранені, зенітки в кущах лози відбивалося у божевільних від нерозуміння світу очах шестилітнього Івася, який прибіг до батька
І все це і вбитий чуваш, і небо в брудній долоні, і принишклий за цямриною дід, і під кущами поранені, зенітки в кущах лози відбивалося у божевільних від нерозуміння світу очах шестилітнього Івася, який прибіг до батька
Найдовші літні ночі
Левко нишпорив за фотографіями синів, виймаючи з-за кожної по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олівець, вийшов з хати.
Вчитель Скрекотень сидів на білій акації, привязуючи древко антени до стовбура, і Левко вирішив його не турбувати чоловік зайнятий важливою справою. Потривожив Левко Келю, прийшовши на молочну ферму. Холодно було босим ногам на цементній підлозі, поки він пройшовся корівником, а руда Нюрка заверещала, коли запитав, де Келя:
Вона коло бугая.
Келя дійсно стояла коло станка з іншими доярками: кожна з них тримала своїх корів за поводки, очі бабів лукаво поблискували серед переляканих коровячих морд. Чорний бугай-плідник розгулював з ветеринаром по колі. Левко відкликав Келю, та передала Зірку й Ліниву сусідці, а сама прийшла в «червоний куток».
Левкові було незручно, і він загинав палець за пальцем, перелічуючи конверти. А Келя тим часом піднесла йому відро з молоком, напоїла його, витерла рукавом білі вуса і теж приємно зашарілася.
Всім моїм годилося б вдарити по телеграмі, листи понаписувати. Ти мені скомпонуй, тільки б подешевше.
Які листи?
Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совість мають, нехай прибувають на похорон. Ось. Левко не дивився на Келю, а на дошку показників, проте на ній нічого не бачив. А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити
Келя не знала, що й робити, чи присісти і листи писати, чи присоромити діда за такі вибрики, чи в доброму старому дусі почати загравати з Левком.
На похорон?! І що то ви, дідуню, видумали? Навіщо вам синів тривожити? і поклала лице підборіддям на повні руки і дивилася очі в очі. На похорон? Ось осені дочекаємося, та горілки наваримо, та хлопці ваші зїдуться ну й випємо та закусимо на ваших поминках А я ще з вашим Кирилом потанцюю.
Так уїдливо шпигала вдовичка, погладжуючи підошвою своєї ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дід, Келя помякшала і сказала, крутячи в руках олівець:
Ну що толку писати олівцем! Сьогодні ось вечорком заглянете у мене фіолетове чорнило є. Так це ви їх обманом хочете взяти, чи як?..
У великій хаті баби Маройки весела і дотепна збірня і молодих, і підтоптаних: усе село ходить підстригатись до баби-перукаря, жоден із сільських модників не оминає її веселої хати.
Левко намагається потрапити на круглий ослінчик поза чергою, та його зупиняють найстарші, найповажніші модники. Деякі з них літніші за Левка, деякі в батьки йому годяться.
Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очереді? киває один беззубий на Левка.
А чиє то воно, Кириле, ввійшло, трясця його матері, і не поздоровкалось? Треба буде батькові сказати, щоб одрепіжив паском.
Це Сидорів, царство йому небесне, меншенький, мізинчик, літ на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насінням запахло не протовпишся за тими молодими на цвинтар.
Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стає?
Всі рівні перед Богом.
І коли він сидів на ослінчику, а меткі руки перукаря міцно тримали його сиву голову, старий Никін хрипів своїм беззубим ротом:
Гонучко, придумай-но Левкові підходящу зачіску для домовини.
А сусід Никонів докинув:
Щоб не соромно було лежати в такій почесті, коли над тобою псалтир читають і на вшивання не кличуть, лежи собі та салом запасайся.
Проте найдошкульнішими були бабські плітки-балачки. Сусідки, куми, свахи сиділи за довгим столом у глибині хати й тихенько душилися од сміху. А Маройка бігала від клієнта до жінок, пильнуючи за всім, усім раду давала: сусідки і свахи скубли пух із гусячого піря повнісінький мішок обперся об довгу ніжку стола.
Секлето, а ти не знаєш, котрий це раз помирає Левко Сердюк?
Не знаю, щось не везе йому, бідному, не може вмерти.
Кажуть, усі стеаринові свічки закупив.
І заздалегідь батюшку задобрив.
Од жіночого сміху гусячий пух розлітається по хаті. Маройка соромить сусідок, кумів і свах, регіт вщухає, аж коли Левко не прокашлюється від пуху, а потім жіноцтво знов підстьобує старого:
Так, так, сусідонько. Вчора була в крамниці, хотіла марлі на завіски купити, а продавщиця мені: «Дід Левко всюсіньку закупив, збирається помирати і хоче, щоб марля була у два слої».