Імбир для душі - Ірина Олександрівна Мацко 2 стр.

 Матусю, ступи у калюжу!  крикнув він, щосили розмахуючи ручками.  Це зовсім не страшно!

Дивне запрошення викликало усмішку, потім супротив, а тоді, дивлячись на щасливу дитину, яка підстрибувала на тій стороні калюжі і для якої це не було чимось непереборним, не було проблеми, яку не можна подолати, я просто перейшла її і струсила брудні краплі. Зробила те, що вважала неможливим, бо ж можна забруднитися, а ще й може хтось побачити, як я по калюжах ходжу, і що тоді подумають про дорослу жінку? І я також ступила. Із розгону поставила свій чобіт просто у багно, а тоді ще раз, і вже була на іншому боці.

А може, так і у житті з моїми проблемами? Може, часом варто вийти за рамки і зробити щось нестандартне, і не важливо, як на це подивляться інші чи що будуть говорити просто зробити те, що веде тебе до щастя?

Стрибати по калюжах справді було весело. Синочок дивися, як я це роблю, і радів разом зі мною. Радів, що я щаслива. Нарешті я звільнилася: переступила, зробила щось таке, якого він навіть не чекав.

 Мамо, то ти також, як дитина. Чому ж ніколи так не робиш? Не веселишся? Не радієш з нами?

 Так, синочку, я сама це зрозуміла. Я дуже багато втратила, але я наздожену.

Люди озиралися, хитали головами і скрушно прицмокували: «Ото нерозумна»,  говорили одні, а в інших запалювалися очі і зявлявся внутрішній вогник. «Смілива і щаслива» читалося.

Дорослим часом попри свою серйозність варто також виходити за рамки.

Ми так боїмося бути вільними, так чіпляємося за свою дорослість та стереотипи «дорослі так не роблять», що стаємо залежними і самі ж закриваємо себе у клітку.

Страва 3

Імбир змін

Порція

3 сторінки

Час приготування

8 хв.

Поживність

Допоможе відчути потребу змінитися

Щоб смакувало краще

Додайте до страви ложку віри у щасливе майбутнє.

Сьогодні я таки зважилася. Зателефонувала своїй тепер уже постійній перукарці і домовилася про зустріч. Вона погодилася прийти завтра о дванадцятій дня просто до мене додому. Ну що ж, так навіть краще, аніж у салоні. Я буду вільна, і ніхто не буде дивитися на мене з помитою прилизаною головою, без макіяжу, із фарбою на волоссі, поки вона там зафарбовує мої волосинки та де-не-де краплями чи мазками залізає на обличчя, мов шоколад на торт.

«Хм» від цієї думки мені стало смішно. Настрій піднявся. Ну нарешті! Нарешті я змінюся. І життя повинно змінитися! Звичайно, дещо страшнувато, і як це сприймуть мої знайомі, не кажучи вже про рідних? Мама, мабуть, спочатку подивиться і скаже: що це з тобою зробили? Так, як було раніше,  було краще. А потім підбадьорить і скаже, що навіть гарно, просто звикнути треба. А чоловік? Мабуть, теж усміхнеться, але якось байдуже. Ніяких емоцій від нього я не очікую, тому це пройде повз нього. Ну, підстригла, ну, якщо хочеш так, то нехай буде. Повна байдужість.

Все. Тепер уже назад дороги немає. Хоч можна ще відмовитися. Але я вже вирішила твердо. Це потрібно мені.

Я давно уже планувала ці зміни, але чомусь завжди відкладала цей крок.

Що я вирішила?

Та хоча б зробити нарешті коротку стрижку. Стильну, сучасну, вільну. І щоб уже без лаку, без тієї тонкої, твердої шкірки, що, наче панцир, сковував голову і робив рухи якимись не природніми.

Хочу звільнитися від цього.

Наступного дня рівно о дванадцятій прийшла моя уже добра знайома перукарка, молода дівчина, яка як ніхто вміла вгадати мої настрої та побажання. Може, це просто майстерність переконання, що так справді мені краще? Але мені було комфортно після її чаклувань із моїм волоссям, і мене це влаштовувало, хоч оплата була не такою вже й малою, порівняно з іншими майстрами, так що я погодилася.

 Ну що, наважилися таки? Скільки ж я вмовляла вас раніше до цього кроку. Чому ж тільки тепер?  влетіла вона у відчинені двері.

 Наважилася. Це було нелегко.

 І уже без захисного даху?  все ще не вірила вона.  Щось важко навіть уявити.

 Так, і лаку вже не буде. Навіть не купуватиму.

Кілька вправних рухів інструментами над моєю головою, і опале волосся, як опале минуле, лягло під ноги. Голові стало легко і комфортно Нарешті. Нарешті змінилася, звільнилася!

 Так, і лаку вже не буде. Навіть не купуватиму.

Кілька вправних рухів інструментами над моєю головою, і опале волосся, як опале минуле, лягло під ноги. Голові стало легко і комфортно Нарешті. Нарешті змінилася, звільнилася!

Це бажання виникло давно. Років пять тому, коли я прочитала книжку одного відомого зарубіжного письменника і вперше задумалася про те, для чого я живу і чого ж я хочу. Виявилося, що чіткої мети у мене немає. Є лише примарні мрії, які, як я думала, колись обовязково збудуться. Про те, як їх здійснити, я уявлення не мала. Лише прочитавши книгу, зрозуміла, що самі по собі вони ніколи не здійсняться це я повинна щось для того зробити.

До цього часу я була звичайною обивателькою, яка дотримується навязаних ще з дитинства принципів та обмежень: це не можна, того не треба, так негарно. Та й зовнішність звичайна, як на мої тридцять з хвостиком. Намагалась завжди підтримувати її, доглядати за собою, тому випадкові знайомі інколи давали навіть менше. Це мене наповнювало гордістю.

Все тоді у мені збунтувалося. Але сили щось змінити не було аж досі

Зовні я змінилася, стала вільною і впевненою, красивою. Здається, це найлегше. Але, напевно, зміни найперше відбулися всередині, хоч це й не так помітно.

Страва 4

Імбир життєвого змісту

Порція

5 сторінок

Час приготування

12 хв.

Поживність

Допоможе зрозуміти, що потрібно жити на повну

Щоб смакувало краще

Щедро полийте страву любовю до життя.

У лотерею не грала ніколи. Не вірила, що таке буває, що можна виграти. Але, як кажуть, у житті кожна випадковість не випадково відбувається. Моя молода співробітниця записала мене під якусь дивну акцію навіть без мого відома, і о диво через місяць до мене постукало СМС з повідомленням: «Ви виграли квиток. Прийдіть заберіть». Власне, записала тому, що не раз чула: я невдачлива, виграти нічого не зможу, і будь хто, лише не я. Песимізм зашкалював.

 Та ну що ви, не піду я  відбивалася я від співробітниць, які були переповнені запалу та ентузіазму.

 Та це ж подорож! Її можна виграти лише раз у житті! І напрямок вибираєш ти сама! Погоджуйся!  наполягали.

Погодилася. Перон вокзалу зустрів холодом та метушнею. Усі кудись бігли, поспішали, застрибували в потяги.

 Куди ви їдете? Якого напрямку чекаєте?  поцікавилася літня жіночка, що стояла тихо у кутку і нікуди не бігла. Спокійна і впевнена, аж світилася зсередини гармонією і миром.

 Куди? Не знаю,  знизила я плечима. «А й справді куди? В якому напрямку податися?» Та в будь якому!  випалила.  А ви куди?

 А я уже приїхала  засвітилися очі. Довго чекала на свій потяг, вибирала, зважувала, і подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаєте, куди вам краще?  запитала таємниче.

 Мабуть, ні. Поїду так. Он красивий потяг зупинився і близенько. Мабуть, ним і поїду, Думаю, там має бути комфортно.

 Звісно це ж ваш вибір,  опустила очі жіночка, а я вже бігла.

Заскочила миттєво. Усі чужі, незнайомі обличчя. Хтось осмислений, але більшість, як і я, застрибують навмання і роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким і куди подорожують. «Кудись привезе, це точно»,  махнула я рукою на це заняття і вирішила хоч трошки комфортніше влаштуватися. Стояти незручно, але ж і сісти нема куди. Хіба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода може і постояти. Нічого, може, пізніше присяду. Або іншим разом.

Їдемо

За вікном миготіли дерева, міста, села, будинки, поля, люди Погляд на мить зачіплявся за щось, милувався, а потім ковзав далі на іншу річ, щоб і її помацати. Час від часу потяг зупинявся на станціях, були довгі зупинки, були дуже короткі. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрічали людей, знайомилися і знову заходили у той саме потяг і їхали далі, до кінцевої, разом.

На одній із станцій у вагон напхалося багатенько пасажирів, що вже й стояти нема як. Огрядна жінка, протискуючись вперед і шукаючи собі зручне місце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввічлива. Треба було б сказати Нічого, наступного разу скажу.

Мовчу. Терплю

Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.