Імбир для душі - Ірина Олександрівна Мацко 3 стр.

Мовчу. Терплю

Їдемо. Як їдемо? Та якось їдемо, та й добре.

Кожен виходив на своїй станції.

На ще одній станції звільнилося місце біля вікна, поруч молодого юнака. «Красень»,  подумала. «Може, моя доля? От ми сіли в один потяг. Нам же в один бік, разом. Подивився на мене. Може, справді моя доля?»

«Підсяду» вирішила таки ризикнути я, але поки я думала, моє місце вже зайняла інша. Веселуха, жвавоока. Красень привітно посміхнувся пасажирці, і завязалася розмова. Через декілька зупинок він зібрався виходити.

 Виходите?  чемно всміхнувся.

 Ні. Мені ще ні, розгубилася.

 Тоді щасливо!  блиснула посмішка.

«На жаль, нам не по дорозі вирішила.  Чи, може, я знову відклала до наступного разу?»

А поруч зі мною плюхнувся на сидіння молодик. Наколки, пірсинг і явно нетверезий стан. «О боже! І оце всю дорогу доведеться його терпіти?»

Потяги Вони, як життя, мчать повз станцію своїм напрямком.

 Жіночко, вам виходити,  ввічливо звернувся провідник.

 Уже, я ж іще нічого я ж не бачила, не чула, не жила

 На жаль, це ваша кінцева станція.

Я вийшла. Задоволена? Ні. Із болем та пусткою. Розумінням того, що моя, як я зрозуміла, найважливіша подорож минула ніяк.

 Ну все, наступного разу, коли сяду в потяг, зроблю по-іншому,  подумала чи то прошепотіла я.

 А наступного потягу не буде, донечко. У нас усіх лише один шанс  знову звідкілясь взялася та літня жіночка.

Страва 5

Імбир відновлення

Порція

3 сторінки

Час приготування

6 хв.

Поживність

Допоможе пережити пригнічений стан

Щоб смакувало краще

Підсолодіть страву приємними моментами.

І от сьогодні знов. Упала, вірніше, опали крила, і я з грюкотом гримнулася на грішну землю.

Не хочу!

Не буду!

Не можу!

Холодний день за вікном підморгнув понурим дощем: і правильно, нічого не роби, не варто.

Осінній чай прийшов на допомогу чому осінній? Бо з сушених трав і пахне літом і сіном, сухим та стиглим.

Замислилася

Для чого все? Чому і що важливе? Куди це я біжу і не можу догнати? А може, і не варто? Сидітиму отак тихенько і попиватиму осінній чай до холоду, до зими

Схаменулася. Зневіра? Ти знову тут? Ну і що, що впала, що з того, що обрубують крила? Нові ж виростають і зараз виростуть. А оті щирі оченята малят в сиротинцях. Як вони? Зневіряються? Чи, може, щодня з надією і вірою вдивляються в вікно? А солдати на війні? Теж зневіра? Ні.

Беремося за давній метод. Я назвала його методом Мюнхгаузена. Дуже любила цей твір, а потім і мультфільм. Особливо трюк, коли він сам себе за косичку витягував з біди. Чи це можливо? Байки-вигадки? Довго думала над цим колись. Можливо

Та якось навчилася і сама так.

Витягую, пригадуючи під хорошу музику все, що є прекрасного на світі, і головне, що у мені є цілий світ. Цей світ дав мені нові світи дітей, він творить і плодоносить для людей, і люди це вітають, цей світ танцює і співає, розмальовує і головне любить, любить всіх і все, охоплює цією любовю планету і долітає до небес.

Відчула, що метод діє. Знову піднялася. Ще кволі і маленькі, але виростають крила.

Отак. Тільки так. Методом Мюнхгаузена за косичку, хоч і боляче, але жити і радіти.

Страва 6

Імбир надії

Порція

3 сторінки

Час приготування

9 хв.

Поживність

Допоможе пережити розлуку і прийняти майбутнє

Щоб смакувало краще

Страва надто пересолена, тому вживайте потроху, запиваючи відваром віри у щасливе майбутнє.

У затишній жіночій спальні мяка і пишна подушка не могла ніяк заспокоїтися. Скільки б не переодягала її господиня у шовкову білизну, вона щоразу ставала твердішою. Солонішою. Чому це? Але стільки солоних сліз вона щоночі вбирала у себе, що ця сіль уже не втримувалася всередині і виступала на поверхню, залишаючись маленькими кристаликами солі. Може, на довше збережеться, але нащо?

Якось зранку, застеляючи ліжко, господиня побачила щось блискуче на подушці блиснуло у променях сонця. Придивилася кристалики маленькі, дуже схожі на сіль. І справді солоні.

 Звідки? Дивно Я ніколи тут солі не приносила,  сказала вона, але раптом її погляд затуманився і посумнішав: Так, я знаю. Ця сіль всередині, в мені. Вона закристалізовує моє серце, консервує відчуття, щоб не чули нічого. Так звана захисна реакція організму від болю. Скільки його було? Достатньо, якщо сіль уже не втримується всередині, а засолює, як огірки у банці подушку. На довше збережеться? А навіщо? Щоб отак, без відчуттів? Не хочу!  Вона від розпачу почала гамселити солону подушку, від чого на серці у неї ставало ще важче, а сльози, солоні сльози знову потекли на шовкову тканину.

 Невже це ніколи не закінчиться?  Подушка вже не вірила у диво і в те, що колись це припиниться. Змирилася долі.

Але щось-таки змінилося тієї ночі. Господиня довго плакала, і вона знову чемно вбирала у себе солоні краплі.

Зранку подушка відчула, що їй якось дуже просторо і вільно на ліжку. Роззирнулася. Біля неї не було нікого і нічого. І подушку, що була поруч, відколи себе памятала, забрали. «Самотня?» злякалася вона. Але з того часу сліз і солі стало менше. «Може, так і має бути?  пробувала звикнути до думки.  Добре й так. Зате все моє, я вільна і нікого мені не потрібно. Не підпущу більше нікого поряд, щоб знову не солонитися від сліз»,  розлягаючись на великому порожньому ліжку, думала вона. Байдуже, що самій не так весело, нема до кого притулитися вночі, нема від кого зігрітися. Але з цим можна впоратися, та й господині її вистачає.

Та все-таки вночі, коли вже навіть господиня тихо посапувала на ній, подушка сумувала. За теплом під бочком, за чимось рідним поряд.

Самій таки не хотілося бути. «Але що ж тут вдієш?» знову подумала безсонною ніччю і заснула.

 Ти не будеш більше сама  наснилося їй.

Зранку біля неї поклали ще одну подушку.

Страва 7

Імбир пристрасті

Порція

5 сторінок

Час приготування

14 хв.

Поживність

Допоможе знову розпалити вогонь у серці

Щоб смакувало краще

Зігріваюча страва, тому споживайте повільно, насолоджуючись, як вона проникає у тіло.

Весняний ранок, ще вчора теплий і привітний, сьогодні колючий і злий. За вікном вітер шматує та стогне, розганяючи сизі хмари, а ті ніяк не поступаються і вперто насуваються на все, в тому числі і на душу. Із дому виходити не хотілося зовсім. Із надією на ще хоч хвилинний сон загорнулася знов у теплу ковдру. Та надмірне відчуття обовязку та відповідальності не давало розслабитися, і, як той набридливий хробак, свердлило думки, підганяючи прокидатися і йти до праці.