Преса, говорить він і запихає руку в глибоку кишеню, очевидно, за посвідченням, і всі четверо вмить напружуються, але Пітер уже виймає руку й простягає їм необхідні папери. Все гаразд, намагається говорити легко й просто, преса. Ось посвідчення.
Перший бере посвідчення й, не зазирнувши, передає його за спину, четвертому. Ганс, каже, перевір. Ганс бере й уважно водить червоними перемерзлими пальцями з чорною землею під нігтями вздовж рядків. Пітер, посміхаючись, простягає руку, мовляв, давай, давай назад, у нас тут цікава розмова, не заважайте. І Ганс, завагавшись, уже тягне до нього руку з документами. Втім, затримує рух, і ще раз дивиться в папери.
Ти коли кордон перетнув? питає несподівано.
Місяць тому, говорить Пітер, витримавши паузу.
Угу, не надто вірить йому Ганс. Я тебе тут з осені пасу.
Та ладно, з викликом відповідає йому Пітер.
Да я тобі кажу, з таким само викликом говорить Ганс, віддаючи Пітерове посвідчення першому. Той мовчки дивиться на Пітера.
Послухайте, каже Пітер, підіймаючись, від чого всі четверо знову напружуються. Восени я тут теж був. Ось паспорт, там усі штампи.
Він дістає паспорт і соває першому. Перший мовчки передає паспорт за спину, сам не зводить із Пітера очей. Той намагається заспокоїтись, лізе до кишені, від чого всі вкотре напружуються, і дістає сигарети.
Курити будете? питає, перебігаючи очима від одного до іншого.
Але всі мовчать. А Ганс, погортавши паспорт, простягає першому, нахиляється й говорить щось йому на вухо. Перший киває та віддає документи Пітеру.
Так а в чому проблема? питає Пітер з удаваним занепокоєнням.
Перший військовий довго мовчить, дивлячись на Пітера, а коли той не витримує та відводить очі, говорить:
Проблема в тому, говорить, що хтось стукає. Тобто передає дані. І схоже, що це хтось із цивільних.
Чому з цивільних? посміхається Пітер.
Тому, що всіх інших ми знаємо, відповідає йому військовий. Хтось стукає. Ти не знаєш хто? питає він раптом Пітера.
І тут вони всі вчотирьох беруть Пітера в коло. Той полотніє.
Ні, говорить, не знаю.
Точно? перепитує його військовий.
Точно, не вагаючись, відповідає Пітер.
Ну ладно, говорить на це військовий. Можеш іти, каже він Пітеру й раптом повертається до Паші. Тепер ти.
Паша розгублено чіпляє на носа окуляри й порпається в кишенях, знаходить паспорт, віддає його першому. Але відчуває, що цього недостатньо, що треба якось запевнити їх, мовляв, усе гаразд, жодних проблем із ним, Пашею, нема.
Я з ним, говорить він гарячково, повертаючись у бік Пітера.
І раптом зауважує, що Пітера вже немає, що той устиг зникнути, розчинитися в повітрі, забувши на столі непочату пачку міцних сигарет.
+Паша сидить у просторій холодній кімнаті з компютером і чорним сейфом очевидно, в бухгалтерії. Вивіски він не розгледів: Ганс провів його сходами нагору, підштовхнув у сирі сутінки коридору, легко, проте наполегливо, щоби він навіть не думав опиратися. Хоча він і так не думав пройшов темним коридором, майже наосліп, зреагував на команду за спиною, спинився. Ганс підійшов до дверей, спробував відчинити, дверна ручка в його долоні зламано скрипнула, двері не піддалися. Тоді він надавив на них плечем і тут-таки ввалився до порожньої кімнати. Зайшов, скептично оглянув замкнений сейф, чіпати не став.