За якийсь тиждень він зателефонує батькові і скаже, що так вийшло, спробує дібрати якихось непотрібних слів, повідомить, що він уже говорив з Алісою усе нормально, вони вирішили, що саме Богдан особисто має відшкодувати ті витрати на весілля, котре не відбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.
Ні, скаже він. То я маю відшкодувати їм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, і повісить слухавку.
Більше вони не бачилися і не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж він міг узяти гроші, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останній внесок, тихо відійшов ніби то було найважливіше, що слід було завершити в житті. Його знайшли повішеним у мансарді.
Богдан стоїть під дощем під час батькового похорону (точніше, під час закопування батька в землю самогубців ховають без церковної відправи), стоїть, тримаючи в одній руці парасолю, а іншою обіймає за плечі почорнілу з горя тітку (батькову сестру) і думає, що ось так, ось так усе закінчується, навіть не розпочавшись. Тепер він зовсім сам. Не рахуючи тітки, звісно, але в тітки є власні діти (вони понуро стоять поруч троє її красенів-синів ще раніше за Богдана зосталися без батька), і ці хлопці вже точно не вчинять з матірю, як Богдан учинив зі своїми. Єдиний син, єдина надія.
До біса все.
Розділ V
Бранці годинників
У людей є чудова особливість пристосовуватись. Ми можемо пережити все! Єдине, що нам не підвладно, це наша власна смерть, лише тоді ми неспроможні щось змінити. А от смерть близьких ми цілком можемо пережити. У нас немає нічого спільного з лебідками, які, втрачаючи коханих, кидаються грудьми на скелі! Ми продовжуємо жити
Богдан здригнувся. Ці слова, що їх вигукував просто посеред вулиці якийсь неохайний бородань, були ніби про нього. Люди довкола теж зупинились, нашорошились. За мить кілька молодиків накинулися на промовця, звалили його на бруківку й узялися місити ногами. Богдан квапливо підняв комір куртки і рушив далі. Авжеж, він звик, пристосувався. Відсутність годинникового часу стала черговою реальністю, до якої лише потрібно як слід пристосуватися та звикнути. І всі звикали. Потроху пішов на спад продуктово-свічково-сірниковий ажіотаж, налагодилося виробництво товарів першого вжитку, біржа теж утихомирилася. Місто продовжувало дихати і розмовляти.
І життя довкола тривало. Якщо вдавати, що нічого не сталося, можна було спокійно прокинутися від сонячних променів, випити звичну філіжанку міцної кави, що прожене залишки сну, одягнутись і піти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняєшся серед людей, більшість котрих так само, як і ти, вдають, що нічого не змінилося. Ті самі обличчя довкола, ті самі посмішки й плітки про фарбовану білявку з сусідньої кавярні, яка кожного вечора повертається додому на новій машині з новим «кавалером». Та сама перерва на обід, принесений з дому і дбайливо розкладений по лоточках, або ж відвідини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немає кому дбайливо пакувати обід у лоточки і нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розігріти у механічний мікрохвильовці. Та сама втома після робочого дня і такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тільки без часу, без батька, без Мири, ніби у вакуумі без запахів, без звуків, без жодних відчуттів.
Просто живи і не думай ні про що.
Скло її дістаєш і бєш на шматки,
роздаєш перехожим на вулиці, як справжнє спасіння,
позбуваєшся болю, закриваєш уже не крихкий
твій годинник внутрішній ховається в тіні,
й посміхаються стрілки, наче їм більше не йти,
наче хтось їм шепоче: «Стійте, ви вільні»
Хтось полагодив струни вже грає вона,
лиш мелодія інша тобі чужа й невідома.
Її танець складеться зі світла, не з битого скла,
очі граються з зорями й сонцем не знають утоми,
тонка лінія, що вас роками вела,
стала каменем, криком у тобі червоним
Скло своє дістаєш і бєш на шматки
та закопуєш глибоко в землю, як справжнє спасіння,
почуття присипаєш травою, щоб наступний чужий
не кричав так поспішно: «Нарешті я вільний!»
Коли осінню знову захочеш у світ цей прийти,
памятай, що скло у землі не пускає коріння
Богдан уже звик до віршованих строф, якими Мира іноді озивалася до нього. От і цього разу спокійно вислухав її та попрошкував далі. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нічого не змінилося. Хоч відлік часу зупинився, сонце так само вставало і сідало здається, день не зменшився ні на хвилю. Чинна влада намагалась припинити паніку, запровадивши штучний час. На телебаченні поряд із повторами серіалів та футбольних матчів зявився спеціальний канал з великим пісковим годинником, де кожна піщинка прирівнювалась до секунди, поряд миготіли цифри. Люди підключались до цього каналу з домашніх компютерів, планшетів та мобільних телефонів (однаково з цього приладдя більше жодної користі) і в них був час, нехай навіть штучний. Науковці відштовхнулися від того, що сонце встає о шостій годині ранку рівно. З цього й почався новий відлік штучного часу. Але світило не бажало кожного дня зявлятися о «вказаній» годині воно не корилося людям, і багато хто помічав, що о 6:00, зазначеній на каналі «Світчас», небо було ще темним, або навпаки сонце випереджало штучний час. Містяни масово скуповували піскові годинники вони могли хоч якось виміряти час їхнього існування.
Богдан уже звик до віршованих строф, якими Мира іноді озивалася до нього. От і цього разу спокійно вислухав її та попрошкував далі. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нічого не змінилося. Хоч відлік часу зупинився, сонце так само вставало і сідало здається, день не зменшився ні на хвилю. Чинна влада намагалась припинити паніку, запровадивши штучний час. На телебаченні поряд із повторами серіалів та футбольних матчів зявився спеціальний канал з великим пісковим годинником, де кожна піщинка прирівнювалась до секунди, поряд миготіли цифри. Люди підключались до цього каналу з домашніх компютерів, планшетів та мобільних телефонів (однаково з цього приладдя більше жодної користі) і в них був час, нехай навіть штучний. Науковці відштовхнулися від того, що сонце встає о шостій годині ранку рівно. З цього й почався новий відлік штучного часу. Але світило не бажало кожного дня зявлятися о «вказаній» годині воно не корилося людям, і багато хто помічав, що о 6:00, зазначеній на каналі «Світчас», небо було ще темним, або навпаки сонце випереджало штучний час. Містяни масово скуповували піскові годинники вони могли хоч якось виміряти час їхнього існування.
Зявилися Рахівники люди, які навчилися фахово відміряти час. Вони могли безпомилково відрахувати хвилину і навіть чверть години без посередництва піскового годинника. Рахівники стали надзвичайно затребуваними, їхні послуги високо цінувалися, а найбільше там, де час мав величезне значення у транспортній, харчовій промисловості, фінансових установах, судочинстві, медицині.
Усі раптом зрозуміли, як це важливо знати, котра зараз година, чи скільки хвилин минуло відтоді, як вони прокинулись, скільки годин вони проводять поруч зі своєю дитиною, скільки часу в них забирають ранкові процедури, одягання, навіть та сама дорога додому. Як відчути, скільки часу потрібно бігати, щоб спалити необхідну кількість калорій, як довго треба варити макарони, коли навіть пять хвилин не можеш відрахувати? У часі легко загубитися, якщо працюєш допізна, лягаєш спати на світанку, а прокидаєшся за вікном ті самі сутінки. Тоді день і ніч міняються місцями.
Та найтяжче довелося людям, що звикли жити за розкладом проживати власне життя у такт руху годинникових стрілок, ані на хвилину не дозволяючи собі відхилитися від спланованих дій-ритуалів. Ці люди просто «застрягли» в часі, покірно продовжуючи робити те, чим звикли заповнювати своє життя о чверть на шосту, коли час у всьому світі зупинився. Та що їм було до світу з його непевністю і метушливістю, вони більше вірили годинникам, ніж усьому світові, вірили навіть більше, ніж самим собі, людина може помилятися, годинниковий механізм ніколи.
Були такі й серед Богданового оточення. Родина Старостенків мешкала на останньому поверсі будинку, де він винаймав житло. Богдан знав, що на стіні у великій кімнаті вони мають старий, уже раритетний годинник, створений ще його дідом, за яким звіряють час решти своїх годинників, понад те звіряють своє життя. Якось Богдан навіть бував у них удома (приходив дивитися годинника), і в нього голова пішла обертом, коли він побачив дивакувате сімейство у повному складі. Голова родини директор овочевої ятки на ринку Остап Свиридович, його дружина затуркана побутом домогосподарка Катерина, їхня донька безробітна і вічно недужа тридцятилітка Танечка зі старшим від неї на пять років чоловіком-даївцем Русланом, дві неповносправні й напівглухі бабусі Дарина Миколаївна та Софія Онуфріївна і онук Артемко (син Танечки та Руслана), спритному малому саме виповнилося десять років.
Як двокімнатна «хрущівка» вміщала таку кількість людей було загадкою для всього будинку, а ще ж у родині мешкало двійко приблудних псів Сірко та Рекс, що були на зріст, як добрячі сенбернари, і будили своїм басовитим гавкотом усіх сусідів (це ж бо тварини так оголошували, що час гуляти чи їсти). Мала чудернацька родина й купу старого непотребу, який визирав із двох балконів кухонного та кімнатного, старі лижні палиці, діряві полумиски, дошки з погнутими вістряками іржавих цвяхів, кольорові кросівки, що давно вигоріли на сонці
У кухні цілими днями крутилася Катя, не сподіваючись на допомогу від хворобливої доньки і старих, а від чоловіків тим більше, вони гроші мають в родину приносити, а не над тарілками труситися. У вітальні (вона ж подружня спальня Каті та Остапа Свиридовича) попід вікном стояло широке ліжко мрія всього життя Катерини, трохи віддалік дубовий стіл, за котрим усе сімейство снідало, обідало та вечеряло. На цьому столі стримів і великий телевізор, подарований Танечці та Руслану на весілля, його вмикали тільки після того, як скінчиться трапеза і Катя прибере зі столу.