Молоді тіснилися в одній кімнаті з бабусями. Два ліжка на високих ніжках з морем подушок стояли по обидва боки біля дверей. Напроти вікна простягся розкладний диван-книжка, який не складався відтоді, як Руслан переїхав до Танечки. На дивані спали втрьох молоде подружжя і десятирічний син. У кутку стояв висаджений на старомодну шафку-комод ще один телевізор щоб Танечка могла дивитися серіали, коли вчергове зляже з якоюсь недугою. Сусіди довго дивувались як то Таня, котра від найменшого подуву вітру «злягає» не менш ніж на тиждень, завагітніла і народила Насправді вся родина мріяла про онука, а Тані вагітність була потрібна хіба для того, щоб закріпити свій статус вічно недужої та безпомічної (це давало право не поратися на кухні й не брати участі у щосуботніх генеральних прибираннях).
Коли ж вона завагітніла, життя всім просто не стало. Народжувати боялась страх, то повезли її на кесаревий розтин одразу. І нічого, зявився на світ здоровий хлопчик, нічого йому не бракувало. Хіба такої самої здорової матері, щоб дбала про дитину, як про себе. Минуло десять років після тих горе-пологів, а Танечка досі не полишила грати роль жертви так і жила зі скорботною маскою замість обличчя.
Рівно о восьмій, і не пізніше сімейство снідало. Зазвичай без Тані, яка ще ніжилася в ліжку (спати вона любила), та деколи без стареньких, які звикли разом з молодими вставати і лягати пізно. Чоловіки вирушали на роботу, узявши обід з собою. Прокидалась Танечка і просила сніданок у ліжко, бо щось їй ноги набрякли, боляче ходити. До її слабкого голосу долучалися могутні горлянки старих, яких теж треба було погодувати та перевдягнути. І Катерина, на плечах котрої був увесь родинний побут, мусила терпляче обходити і доньку, й матір, і свекруху. Була вона напрочуд лагідною жінкою, за все життя слова наперекір нікому не сказала (хоч ті слова зринали й уривалися в ній ледь не щохвилини), от і тепер, зціпивши зуби, доглядала недужу рідню
О четвертій з роботи приходив захеканий Остап Свиридович, приймав душ та вдягав чисту сорочку. Руслан прибігав за пятнадцять пята, щоб встигнути вигуляти псів та принести дружині чи то чаю, чи то пігулок від головного болю (адже його Танечка така безпомічна). Рівно о пятій усе сімейство всідалося до столу. Остап Свиридович з Русланом брали попід руки бабусь і садовили їх на стільчики з високими спинками та мякими вишитими подушками, щоб вище було і мякіше. Таня до вечері приходила сама і слабким голосом (у котрому звучали металеві нотки) вимагала, щоб зачинили кватирку, бо дме у голову, а їй ще нежить учорашній не минувся. Артемко повзав під столом та звязував довгі поли колючих шерстяних хусток бабусь докупи і хихотів, уявляючи, як стареньких піднімуть після вечері, а по ліжках розкласти не зможуть.
Катерина бігала з кухні й до столу, виносячи паруючі страви. Жінка була вправною господинею закінчила кулінарний технікум, збиралась їхати за кордон на стажування по французькій кухні, але після зустрічі з жартівливим та хвалькуватим Остапом Свиридовичем, їхнього швидкого весілля та появи довгоочікуваної доньки, що постійно нездужала, довелось на мрії поставити жирного хреста і готувати смаколики не для широкого ресторанного загалу, а для обмеженого кола любих родичів.
Катю, котра година?! рипучим голосом гаркнула Софія Онуфріївна. Старенькій було уже вісімдесят літ, з яких пять вона практично нічого не чула і не бачила, але постійно справлялася, котра година.
Пятнадцять по шостій, бабо! гукнув їй у саме вухо Артемко.
То є добре! Коли мені дадуть чого пожувати, га? Чи вирішили замордувати бабу голодом? стара бісилась і підскакувала на високому стільці.
Зараз, мамо! Уже несу! Катерина підбігла до свекрухи та поставила перед нею полумисок із борщем. Відкрийте-но рота!
Софія Онуфріївна слухняно роззявила рота, повного на диво білих та міцних зубів, і, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.
Борщ знову пересолений! заявила, ретельно пережувавши і проковтнувши страву. Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобі?
Їжте, мамо, їжте! мугикнув Остап Свиридович. Поки дають, додав пошепки. Катрин чоловік уже давно в думках поховав обох старих і не міг дочекатися, коли в їхній тісній квартирі стане трохи вільніше. Ні, Остап Свиридович шанував матір і тещу, як і належало доброму синові-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софії Онуфріївни, яка постійно його жувала, щоб відігнати хвороби і старість.
Борщ знову пересолений! заявила, ретельно пережувавши і проковтнувши страву. Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобі?
Їжте, мамо, їжте! мугикнув Остап Свиридович. Поки дають, додав пошепки. Катрин чоловік уже давно в думках поховав обох старих і не міг дочекатися, коли в їхній тісній квартирі стане трохи вільніше. Ні, Остап Свиридович шанував матір і тещу, як і належало доброму синові-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софії Онуфріївни, яка постійно його жувала, щоб відігнати хвороби і старість.
Та часник то ще було півбіди. Навіть часник не міг перебити запаху сечі Дарини Миколаївни, котра от уже років десять ходила під себе. Тому Катря одягала їй підгузки, які належало змінювати тричі на день. І щоразу то було неабияке випробування стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навіжена, варто було Катрі наблизитися до неї з підгузком.
Мамо, у мене щось не так із ребром! Подивись! Танечка підвелася зі стільця і з жахом узялася обмацувати свій плаский живіт.
Та все у тебе добре! Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лікар казав, що майже всі її хвороби не в організмі, а в уяві. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собі щось вигадає.
Мамо! Таня розридалася. У мене зламане ребро! Від нього відколовся шматок! Помацай! Воно мені коле! Я тепер помру!
Катерина знервовано підступила до доньки і провела рукою по її сорочці. Насупилась. Дійсно, щось тверде і гостре. Задерла сорочку а там до вивороту приліпилася велика зачерствіла хлібна крихта.
Ось твоє ребро! показала доньці. Знатимеш тепер, як снідати у ліжку! Хоч би посоромилась! Доросла дівуля, а вигадує казна-що!..
Я не вигадувала, воно справді кололо! Таня перестала битися в істериці, зрозумівши, що наразі все гаразд. Я хочу їсти, мамо! Коли ми вже будемо їсти?
Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собі поїсти, не маленька дівчинка!..
Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Мені не можна піднімати важке у мене вени на ногах повилазили!
Катря за інерцією хотіла було кинутись годувати й доньку, але під суворим поглядом чоловіка мусила вертатися до кухні. Вечір аж ніяк не був її улюбленим часом. Вона більше любила тихі та спокійні ранки, коли чоловік із зятем ішли на роботу, нагодовані і вигуляні собаки відпочивали по своїх кутках, старі спали, хоч і хропли при цьому голосніше за пяних матросів, Артемко бавився в якусь гру на компютері, доки в школі карантин і батька вдома немає, а Таня дивилася бразильський серіал. Тоді Катрі було добре можна розлягтися на широкому ліжку впоперек, і ніхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважає, обкластися шоколадним печивом, заварити півлітрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у світ пристрастей та млосних миттєвостей разом з котримсь із еротичних романів, які вона ховала у коробках з-під чобіт під ліжком. Це був час лише з нею і лише для неї Але ось із сусідньої кімнати долітали крики старих про туалет і снідання, у Тані завершувався серіал, і вона терміново потребувала допомоги, бо в неї щось починало боліти, малий тягав за хвоста Рекса, і той його кусав, аж рев стояв по всій хаті. Тоді Катерина невтішно зітхала, ховала книжку та печиво до наступного дня і бралася до своїх обовязків. У такі моменти вона почувалася капітаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обовязково сяде на міль чи зіткнеться з першим-ліпшим айсбергом.
Катю, котра година? верещала Софія Онуфріївна.
Чверть на шосту, мамо! відгукувалась невістка.
То, може, мене хтось погодує, чи я так і буду тут сидіти, допоки не здохну? розпиналась бабця.
Катя несла каструлю з картоплею та накладала старій у миску. Ложку за ложкою згодовувала бабці щойно приготовану страву і кидалась на кухню посуду на всіх завжди не вистачало. Далі приносила поїсти і мовчазній Дарині Миколаївні проти годування та не заперечувала, хоч і здавалось, що стара з віком забула всі слова, того й мовчить завжди, ні «дякую» не скаже, ні «будь ласка». Але й не просить нічого, що вже суттєво полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини. Жінці навіть здавалося, що вона не відходить від мийки та плити, й усе її життя складається тільки з каструль і брудних тарілок.
Жінко, принеси хліба! Ти ж знаєш, я не їм без хліба! Остап Свиридович спересердя кидав ложку в тарілку, і борщ червоними маками розквітав на ще мить тому сніжно-білій скатертині.