Іван Федорович Драч
Наближення
Переклади
© І. Ф. Драч, 2017
© І. С. Рябчий, упорядкування, 2017
© В. О. Брюгген, передмова, 2008
© О. А. Гугалова, художнє оформлення, 2017
* * *Розмова з другом-перекладачем
Є щось святотатницьке в перекладі.
Ну, переклади троянду матіолою.
Граціозність Венери Попелюшкою голою.
Запахів несумісність вся в перекладі!
Перекласти, перевезти, перевести.
Перевести славу за мізинок слова?!
Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а віртуозні жести?
Ну, а фібри словошлюбів золота ж основа,
Вся посічена інакшістю чужого подиху.
Подих хай чудесен, хай на диво дивнословен.
Кожне слово славне, славне аж до подвигу
Контрабасе, шепіт скрипки поклади мені болиголовом!
Так. Інакше ж неможливо. Як же мені губи в губи,
Як же мені сонце в сонце тільки в словонебі відшукати.
Щоб в мені чужі своїми запеклися люті згуби,
Щоб в цикуту не стрибали з божевілля всі цикади.
Так. Хай так. Чи тільки варіація
Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмічність
Ходить у словах моїх, неначе в бранцях,
І волає, і волає про катастрофічність
Спроби слово в інше слово вбгати
Ой, кричить твоє й моє: ми ж близнюки, ми ж парні
Ні! Не буду більш переклад хижо ганити
Сам я з тої ж словобуцегарні.
Сам спішу до Лорки! Навіжено сам я до Неруди!
Віддаюсь як проклятий твоєму ямбу і хорею
Але що це, що? О, як судомить нагло груди.
А, це ти! Ну що ж переклади мене
Стріляй мене зорею
Сутра соняшника
(За Алленом Гінзбергом)
Я блукав берегом брудного консервного звалища, і всівся у великій тіні паровоза «Сазерн Пасіфік», і дивився на захід сонця понад коробками вгору по горах, і ридав.
Джек Керуак сидів поряд зі мною на іржавій вигнутій балці, друг, і ми, сірі й смутенні, однаково гадали про власні душі в оточенні вузлуватого залізного коріння машин.
Покрита нафтою ріка відбивала багряне небо, сонце сідало на останні піки над Фріско, в цих водах ні рибини, в горах ані відлюдника, лише ми, червоноокі й сутулі, наче старі злидарі біля ріки, сиділи втомлені, з власними думами.
Подивися на Соняшник, сказав мені Джек. На тлі сонця на вечірньому прузі стояла мертва тінь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси старої. Я підвівся, зачарований, це був мій перший Соняшник, память про Блейка, мої прозріння Гарлем і Пекла Іст-Рівер, і мостом брязкіт сендвічів Джона Грізі, трупики дитячих візочків, чорні витерті шини, забуті, без візерунків, вірші на березі річки, горшки і кондоми, ножі все сталеві, але не нержавіючі, і лиш цей бруд липучий і леза гострих артифактів відходять в минуле:
сірий Соняшник на тлі сонця на вечірньому прузі, потрісканий, смутний і запилюжений, і в очах його кіптява, і смог, і дим допотопних локомотивів; вінчик з бляклими пелюстками, зігнутими і щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деінде насіння висипалось;
скоро він стане беззубим ротом гарячого неба, і промені сонця погаснуть в його волоссі, немов павутина засохла;
листки стримлять із стебла, наче руки, жести із кореня в тирсі, вапно із гілок опало, мертва муха у вусі.
Несвята побита річ, мій Соняшнику, моя душе, як тоді я любив тебе!
Цей бруд був не людським брудом, але брудом смерті і людських паровозів,
вся запона пилюки на брудній шкірі залізниці, цей смог на щоці, ці повіки чорних злиднів, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний гірше, ніж бруд промислової сучасної всієї цієї цивілізації, що заплямила твою божевільну золоту корону,
і ці туманні думи про смерть, і запилені безлюбі очі, і кінці, і зівяле коріння внизу, в домашній купі піску і тирси, ґумові долари, шкіра машини, нутрощі сухотного автомобіля, порожні консервні бляшанки з іржавими язиками набік що мені ще розповісти? імпотентський залишок сигари, задерті ноги тачок, молочні груди автомобіля, витерта сідниця крісла і сфінктер динамо все це зіпріло й обсоталось як мумія навколо твого коріння, і ти стоїш переді мною на заході сонця, і скільки величі в твоїх обрисах!
О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, націлене на хіпповате реберце місяця, прокинулось, живе, збуджено пючи в тіні заходу золотий вітерець щомісячного сходу сонця!
Скільки мух дзижчало навколо тебе, не помічаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залізниці і свою уквітчану душу!
Нужденна мертва квітко! Коли ти забула, що ти квітка?
Коли ти, глипнувши на себе, вирішила, що ти безсилий і брудний старий локомотив, привид локомотива, привид і тінь колись всеможного дикого американського паровоза?
Ти ніколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти і є паровоз, не забувай!
І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скіпетр,
і проповідь вирік для власної душі, і для Джека, і для всіх, хто волів би послухати:
Ми не страшні, запилені, моторошні паровози, всі ми душею прекрасні золоті соняшники, ми обдаровані насінням, і наші голі волохаті золоті тіла на заході сонця перетворюються в божевільні тіні соняшників, за якими настирливо і натхненно спостерігають наші очі в тіні скаженого цвинтаря паровозів над брудною рікою при світлі заходу сонця над Фріско.
Література і час
У не дуже сприятливих для літератури суспільних умовах вона сама нагадує про себе і про своє незамінне значення. Книжковий ринок моторошно забитий макулатурою, нерозвинена духовна культура сучасних поколінь утворює зворушливий союз із ремісничими підробками під мистецтво, класичні твори гірко оплакують своє забуття Та ось Володимир Бортко виносить на телеекран достойну великої книги кінематографічну версію «Майстра і Маргарити», і мільйони людей буквально прилипають до телевізорів. Вони, можливо, й самі достоту не розуміють, що ж із ними сталося, що саме так заполонило їхню уяву А це велика таїна і магія високого мистецтва, це несподівана в метушні побуту й поквапливому споживанні ерзац-книжок антитеза справжнього, це неперебутня здатність таланту своїми засобами підводити людей до простих і вагомих, таких потрібних для життя думок і відчуттів.
Як маленька бджола безпомилково знаходить квітку, спроможну дати нектар, так і спрагла за істиною душа тягнеться до слова, здатного прояснити її сумніви. І нікому й ніколи не вдасться похитнути значення літератури на тому великому, завдовжки в усе життя, шляху самопізнання.
Безперечно, вже напрацьоване багатство української літератури, виринаючи із тимчасового забуття, ще не раз і дедалі частіше буде радувати й дивувати тих, що його знали й недбало відступили від нього, буде вражати й приголомшувати тих, що зіткнуться з ним уперше. Будь-яка цивілізована нація ретельно дбає про свою культурну скарбницю. Україна ж рухається, прагне ввійти до кола саме таких націй. На поетичному небосхилі України вже кілька десятиріч яскраво сяє й не туманиться зірка Івана Драча. Якщо ми кажемо про загальнонаціональні здобутки, то повинні казати й про те, що кожна крупна творча особистість має і свій власний «історичний» набуток, у розумінні певної біографічної лінії, певної художньої трансформації, творчого діапазону та еволюції.
Іван Драч сказав своє вагоме слово в ліро-епічній поезії, в публіцистиці й літературній критиці, в драматургії, зосібна кінодраматургії, в художньому перекладі Книга вибраного І. Драча за всі роки його діяльності «Анатомія блискавки» (Харків: Фоліо, 2002) засвідчила невянучу, пекучу актуальність його поезії, в якій так щільно єднаються пронизливі ліричні ноти і віщий глас народного трибуна, гармонійно співіснують класична традиція й художня новація, мікрокосм і макрокосм поетичного мислення. Можна по-різному оцінювати вплив політичної діяльності на творчість митця, але безсумнівно, що й політиці він віддається з такою ж силою душевної пристрасті, що в останні 1520 років він виступає в ролі одного з найбільш політично заангажованих наших культурних діячів. Це факт його біографії, з яким неможливо не рахуватися. Це потверджує й нова книга поезій Івана Драча «Противні строфи» (Київ: Просвіта, 2005), якій поет не завагався припасувати таку визивну, парадоксальну, сміливу назву.
Злети й гіркий досвід політики, надії й розчарування, поклики до історії, що її Драч завжди відчуває всіма фібрами душі, незмінне й палке бажання творити свідомих українців із «хохлів» та «малоросів», а поряд відчай на грані зневіри (грань цю Драч ніколи не переступає!) усе це карбується в строфах напружених і дзвінких, нервово пульсуючих, часом нібито, «недописаних», обірваних на півслові І все це подано в тональності розмаїтій, спонтанній, у найширшому інтонаційно-стильовому діапазоні, від елегійної патетичності до саркастичного кпину, від трибунної міді до майданного безцензурного вигуку Дуже хотів би посперечатися з тими, хто запевняє, буцімто Драч уживає брутальну лексику «на догоду моді». Справа стоїть глибше: переживання поетове настільки сильне, зневага до нікчемності людей така загострена, а скепсис настільки всеосяжний, що інколи «міцне слівце» й не може не стрибнути само на кінчик пера