Славнозвісна емоційність поета обертається несподіваними, часом і «шокуючими» гранями. З усім тим зміст книги виходить далеко за межі політичних ремінісценцій. Укладена переважно із творів останніх років, вона являє читачеві Драча незмінного, а воднораз мінливого, оновленого, збагаченого Його ліризм доповнюється щемливими й гіркими нотами, які по-своєму відтінюють незрадливу відданість поета красі й радощам буття, масштабність його історичного мислення певніше просвічується з опануванням злободенних реалій, в їхній безжально-дошкульній інтерпретації І я сказав би, що безвідносно до всякої політики Драч подає в «Противних строфах» цілу низку нових поетичних шедеврів, які засвідчують інтенсивність і стабільність його літературної праці.
Заглиблення в тему «література і час» несе ризик знесилення для кожної потужної творчої індивідуальності, щиро занепокоєної вагою і життєздатністю свого слова, але воно ж і конче необхідне для безнастанної критичної самоперевірки, для бачення перспективи, для нового самоствердження.
Роблене сьогодні є виразним тлом для зробленого вчора, є потвердженням чи запереченням давніх набутків, засобом їхньої переоцінки, вічного наближення до неспростовної істини. Бездумні слововиливи, які помилково сприймаються їхніми продуцентами (та й споживачами) за «літературу», знищать самі себе, бо не базуються на душевній самовіддачі, отож не містять «дубильної речовини», яка визначає міцність літературних напоїв. Живі плоть і кров, зафіксовані в слові, мають здатність птаха Фенікса оживати через десятиріччя.
Усе це стосується й художніх перекладів. Вони розсувають рамки рідної літератури (а воднораз і рамки індивідуальної творчості), прокладають містки між літературами народів світу, являючи співзвучність духовного життя країн і континентів, близькість прагнень і устремлінь людства. Оті «поштові коні просвіти», як шанобливо й предметно означив перекладачів Пушкін, є справді перевізниками скарбів. Я б навіть сказав, що вітчизняна література тим багатша, чим повніше представлена в ній творчість інших народів. І українська література має давню, розвинену й потужну школу художнього перекладу, має таких титанів цього складного мистецтва, як Леся Українка, Максим Рильський, Микола Бажан, Василь Мисик, Микола Лукаш, Григорій Кочур Не кажучи про фахових тлумачів, десятки поетів різних поколінь радо віддають свій час і натхнення перекладу. Це характерна, незмінна риса нашої літератури, це важлива грань її історичного самоусвідомлення й самоствердження. Мало яка із словянських, та й загалом європейських літератур виявляє таку ж пильну увагу до іншомовних творів, класичних і сучасних, таку ж інтенсивність у пізнанні й наближенні до духовних здобутків інших народів. Це є вияв творчої сили нашого народу, його відкритості до всього прекрасного.
Від ще зовсім юних років Іван Драч, один із найбільш допитливих і невтоленних наших поетів, демонструє стабільний, незгасаючий інтерес до перекладацької діяльності, яка, зрештою, від спорадичних проявів виокремлюється у своєрідну, помітну й важливу грань усієї літературної творчості майстра. Якщо збірка «Анатомія блискавки» подає, сказати б, емоційний і стильовий «контрапункт» усієї поетичної творчості Івана Драча, відкриває молодому читачеві незмінно глибокого й пекуче актуального автора, то книга «Наближення» вивершується як данина поваги й захвату талантами інших і постатей класичних, і наших історичних сучасників, як сукупний, спільний з ними «багаж» автора, як шлях його розвитку й творчої еволюції, співвіднесеної з ростом багатогранної перекладацької майстерності.
Де піч не з вогником,
Там хліба не буває.
Хто меле язиком,
Той мудрості не знає.
Земля ж бо не кричить,
Хоч і пшеницю родить.
І в горах тур мовчить
Відважної породи.
.
Бочки, сповиті сном,
Мовчать вино у кожній.
Розкажуть про вино
Лише бочки порожні.
Це Кайсин Кулієв у тлумаченні Драча. Таких сліпучо-яскравих проникнень у художню тканину кабардино-балкарського поета в перекладача немало. Я думаю: чим особливо близький Кайсин Кулієв Драчеві? Отакими блискавичними прозріннями? Нерозривним звязком із рідною землею, коли життя й природа маленького гірського селища стають символом планети й людства? Нас пригнічують деякі новітні суспільні тенденції, коли здається, що цілі материки мистецтва пішли «під воду», віддані на заклання забуттю Та ось же воно, невянуче й незнищене мистецтво слова, його за руку виводить на сучасний кін Іван Драч! Як і вірші Ояра Вацієтіса, Паруйра Севака, Григоре Вієру, Отара Чиладзе Ось же воно, карбоване в слові й неспопелиме натхнення Пабло Неруди, Федеріко Гарсіа Лорки, Нікіти Стенеску, натхнення, помножене й поєднане з натхненням українського поета Ось же воно, дзвінке й чисте звучання голосів літературних велетів Данте Алігєрі та Олександра Блока, воно таке повносиле в новому (і неповторному!) переживанні сучасного українського митця!
Це Кайсин Кулієв у тлумаченні Драча. Таких сліпучо-яскравих проникнень у художню тканину кабардино-балкарського поета в перекладача немало. Я думаю: чим особливо близький Кайсин Кулієв Драчеві? Отакими блискавичними прозріннями? Нерозривним звязком із рідною землею, коли життя й природа маленького гірського селища стають символом планети й людства? Нас пригнічують деякі новітні суспільні тенденції, коли здається, що цілі материки мистецтва пішли «під воду», віддані на заклання забуттю Та ось же воно, невянуче й незнищене мистецтво слова, його за руку виводить на сучасний кін Іван Драч! Як і вірші Ояра Вацієтіса, Паруйра Севака, Григоре Вієру, Отара Чиладзе Ось же воно, карбоване в слові й неспопелиме натхнення Пабло Неруди, Федеріко Гарсіа Лорки, Нікіти Стенеску, натхнення, помножене й поєднане з натхненням українського поета Ось же воно, дзвінке й чисте звучання голосів літературних велетів Данте Алігєрі та Олександра Блока, воно таке повносиле в новому (і неповторному!) переживанні сучасного українського митця!
Колись, в одній із незчисленних літературних полемік, я назвав перекладача-поета співавтором оригінальних текстів, що їм він дає нове життя, «нову прописку» в іншомовній літературі. О, як напосіли на мене пильні ревнителі догматичних принципів! Рішуче заперечив названу тезу й Павло Загребельний. Однак давайте розглянемо ланцюжок психічно-емоційних і смислових трансформацій в оригінальному творенні й перекладному. Ліричне зерно, яке може бути спровоковане будь-якою найвипадковішою і найнезначнішою причиною, дає пагони, що в своєму розвиткові набирають і смислового розгалуження, і формального вивершення. Маючи перед собою певну логічно збалансовану мовну конструкцію, професійний перекладач (а він зовсім не зобовязаний бути поетом!) вирішує конкретні проблеми, намагаючись створити максимально вдалий еквівалент художнього тексту. Більшого від нього не вимагається, іншого завдання він перед собою не ставить. Отже, він шукає ключа до загальної тональності твору, опікується питаннями ритміки, синонімики, фразеології, фонетичної організації фрази, якомога більше наближеної до оригіналу, його цікавить система тропів, римування, відтворення можливих неологізмів чи стильових і структурних перепадів у тексті та ін. Перекладачі найвищого рівня прекрасно розуміють значення й роль підтексту в поезії, силове поле її магічного, ірраціонального впливу і докладають усіх зусиль для збереження й передачі саме цих її «невловних» якостей.
Усе це визначає успіх перекладацької праці. Ну, а коли нею захоплюється, по-справжньому «горить» професійний поет, та ще поет яскравої, самобутньої індивідуальності?.. Тут ситуація дещо змінюється в плані осягнення, співпереживання твору, в плані його найглибшого освоєння й сприйняття. Адже теми, сюжети, конфлікти світової літератури (й поезії зокрема) перетинаються, зростають у близьких формах на різному національному та історичному ґрунті. Тут можливі такі «збіги» творчої психіки, таке глибоке переймання чужими пристрастями й переживаннями, що вони й справді виступають у свідомості поета-перекладача як його власні. І в таких випадках найбільше важить уже не просто філігранна майстерність тлумачення, а сугубо індивідуальне літературне творення, точна передача самого духу певної художньої речі, яка навіть і не обовязково повязана із буквальною точністю перекладу. От коли маємо підстави казати про перекладача-співавтора! Це шлях до творення істинних шедеврів. Я думав про це недавно, слухаючи по радіо фрагменти «Євгена Онегіна» в блискучому перекладі Максима Рильського.
І в Івана Драча деякі з перекладів скажімо, з Олександра Блока, Кайсина Кулієва, Ояра Вацієтіса, Паруйра Севака прочитуються як спалахи чистого й найвищого натхнення, що народжують словесну форму викінчено бездоганну. Талант одного поета виводить на сучасний кін таланти інших і вже цим нищить усяку часову відстань між творами й поколіннями. Наскільки художні тексти витриваліші, скажімо, за політичні: останні старіють уже другого дня після публікації, перші ж здатні обпікати уяву та почуття через десятиріччя.
Проблема літератури й часу складна, багатовимірна й багатозначна. Не йдеться про кілометрові книгосховища, в яких «поховано» стоси колишніх духовних цінностей Не йдеться про очевидну й природну застарілість тематичних і стильових особливостей ряду книг чи напрямків, що відігравали колись помітну суспільну роль Не йдеться про наявний, усім зрозумілий спад читацької уваги до художньої літератури й видозміну самого її «соціального статусу» Але йдеться про виняткову здатність кожного яскравого твору спалахувати новим світлом, воскресати із небуття чи забуття, вражати уяву нових людей і в нові часи. Йдеться про незнищенність інтересу до літератури й самого бажання займатися нею попри сьогоденне її збідніння й спрощення, попри явне звуження сфери її суспільної активності. Йдеться загалом про необхідність її існування як одної із форм розумової діяльності людства.