Собака на сіні (збірник) - Лопе де Вега 7 стр.

Ні, у мене інша вдача,
непохилиста, як дуб.

Ой Лавренсіє, дивись,
пить води не зарікайся!

Ні, ніхто не сподівайся,
щоб спіткнулась я колись!
Як же вірить командору,
як любить його мені?
Він мене посвата?

Ні.

А неслави й поговору
про сеньйора-стрибунця
скільки ходить по містечку!
Не одну дурну овечку
він зоставив без вінця.

Та балакаєш ти гарно

Ти ж, Пасквало, знаєш, мабуть,
він мене вже з місяць вабить,
все даремно, все намарно.
Розкажу тобі все чисто:
Флорес, той поганий звідник,
і Ортуньйо, той негідник,
вже приносили намисто,
і сережки, й шнуровиці,
все до пана підмовляли,
і влещали, і лякали;
тільки то мені дурниці,
не зведуть мене з ума.

Де була у вас розмова?

Там, на річці, край діброви,
з тиждень тому.

Ой дарма
Все ж тебе він обморочить.

Він? Мене?

Та вже ж не їх.

Ні, на цей твердий горіх
він даремно зуби точить.
Я, Пасквало, не така;
більш люблю що божий ранок
сала спряжить на сніданок
та спекти медівника,
щоб справдешній смак почуть,
та кухлятко варенухи,
як то кажуть, для отухи,
потай матері хильнуть;
більш люблю обіднім часом
наслухати, як шипить,
і клекоче, і кипить
у горшку капуста з мясом,
чи, набігавшись доволі,
по звичаю слобожан,
зїсти добрий баклажан
із сальцем замісто солі,
потім, щоб смагу прогнать,
скількись бубок винограду
(боже, збав його од граду!)
у садку своїм зірвать;
на вечерю, як закон,
вінегрету зїсти з перцем
та й спочити з чистим серцем,
помолившися на сон,
щоб не ввів нас у спокусу,
більш люблю таке життя,
аніж слухать без пуття
ту породу хитровусу;
тільки й дбають, супостати,
як свого їм досягти,
щоб з утіхою лягти
і з огидою устати.

Та на те вони митці;
ми їм вірим, необачні,
а вони такі невдячні,
мов ледачі горобці.
Як притисне цих створінь
взимку холод, голод клятий,
то летять до нас у хати:
«Ой рятуйте, цінь-цвірінь!»
Раді навіть крихті хлібній,
що впаде їм зо стола,
а діждалися тепла
вже їм люди не потрібні;
і не та вже мова в них,
вже нікого знать не хочуть,
тільки з стріхи цвірінькочуть:
«жив-жив-жив!» та «цур дурних!».
Отакі ж і всі мужчини:
поки в них горить жага,
то і «люба», й «дорога»,
і «зоря моя єдина»,
а добється він свого
і уже не та розмова;
тільки й чуєш: «будь здорова»,
тільки й бачила його.

Ані жодному не вір!

Певна річ, од них лиш кривда.

Та й запеклий ти, Баррільдо,
Хоч із ким затієш спір.

Поспитаймо у дівчат,
ці розсудять якнайліпше.

Щоб було воно ще кріпше,
то побиймось об заклад:
якщо виграю я справу,
ви заплатите мені
по закону удвійні.

Хай і так; але цікаво,
що в заклад поставиш ти?

Ставлю скрипку із самшита;
варт вона амбара жита
кіп не менш як десяти.

Що ж, я згоден.

Ну, давай!
Добрий день, прекрасні дами!

Ми вже дами? Бог із вами!

Це у нас такий звичай:
хто школяр то вже студент,
хто сліпий короткозорий,
хто кульгавий то нескорий,
хто злодюга претендент,
хто сутяга діловий,
хто плутяга то розумний,
хто невіглас легкодумний,
хто хамлюга то прямий,
хто ротатий златоуст,
хто банькатий прозорливий,
боягуз то соромливий,
хто скупий то має глузд,
хто дурний то простодушний,
хто вже лисий то й мудрець,
хто крикун то молодець,
пранцюватий золотушний,
хто бурчливий то серйозний,
хто незносний то дивак,
хто розпусний має смак,
хто скажений то нервозний,
хто нахабний то вже смілий,
хто пузатий заживний,
хто цибатий то стрункий,
хто горбатий то похилий
Можна, бачите, словами
все на світі личкувать;
то чому ж би не назвать
вас мені «прекрасні дами»?

То, Фрондосо, по містах
люблять висловиться мякше;
та бринять слова й інакше
у неввічливих устах,
бо не вміють простаки
бути ґречними надміру.

А які ж вони, к приміру?

Все говорять навпаки:
хто поважний то нудний,
хто правдивий то нескромний,
а хто щирий безсоромний,
а хто щедрий навісний,
той, хто радить, то влазливий,
той, хто ганить, лютий звір,
хто побожний лицемір,
хто увічливий лестивий,
хто терплячий то боюн,
хто поблажливий макуха,
а хто строгий то катюга,
хто заслужений везун,
хто нещасний винен сам,
той, хто смирний, то єхидний,
той, хто вірний, жалюгідний,
хто одвертий просто хам,
чесна дівчина дурна,
чесна й гарна ідіотка,
і шерепа, і девотка
Та доволі. Річ ясна.

Сатана! Авжеж, доволі.

Я вже й вуха розпустив.

Добрий піп тебе хрестив,
як я бачу, не без солі[13].

Ви, як я не помиляюсь,
сперечалися всі три?

Ось послухай

Говори.

На твій присуд я звіряюсь.

Щоб вернути згоду й мир,
справу вирішим ми спільно.

Тільки вислухай нас пильно.

Та про що ж таки ваш спір?

Я й Баррільдо проти Менго

Що ж він каже?

Заперечить
хоче очевидні речі.

Ні, я знаю достеменно:
саме так воно і є.

Тобто?

Що нема кохання!

Це ще, знаєте, питання.

Ну а я кажу своє:
без любові світ пропав би
і життю б настав кінець.

Не великий я мудрець,
був би вчений більше знав би;
та відомо, що стихії
в вічнім розбраті живуть
і незгідливі беруть
соки з них тіла людськії
жовч і флегму, млость і кров

Щоб ти знав, цей світ подвійний
є насправді гармонійний
все єднає в нім любов,
горне всіх під власть свою,
під опіку благородну.

Та любов, сказать, природну
я, Баррільдо, визнаю.
Певно, що така існує
у речах і у тілах
і людьми у їх ділах
непохибливо керує;
так, вона у кожнім є,
до натури відповідно,
і усякий, з нею згідно,
береже єство своє.
Від удару затуляє
нам лице своя рука,
від біди нога прудка
тіло втечею збавляє;
як ув око пил летить,
то його закриють вії,
так любов природна діє.

Як же спір ваш розуміть?

Я кажу, що є любов
тільки до самого себе.

Ну і Менго! Тю на тебе!
От дурницю упоров!
Що ж, по-твоєму, то глупство
тягне самку до самця
і до дівки молодця?

Не любов, а себелюбство.
Що таке любов?

Жадання
красоти.

Так, красоти
Для якої ж то мети?

Для утіхи, обладання.

То, виходить, насолоди
ми шукаємо в красі?

Ніби так.

І люблять всі
задля власної вигоди?

Правда, Менго.

То ж то й є.
Іншого нема кохання,
як своє вволить бажання,
серце втішити своє.

А згадай, що в церкві новій
нам казав отець Антон:
був такий мудрець Платон[14],
що навчав людей любові;
тільки душу він любив,
а в душі самі чесноти.

Нащо вам про те молоти?
Ці діла для докторів,
хай там споряться про них
у своїх неверситетах.