«Дон Кіхот» був задуманий і почасти реалізований як пародія на рицарські романи, які були чи не найпопулярнішим жанром іспанської літератури «золотого віку». Значною мірою вони були нащадками середньовічних рицарських романів, жанру, який склався в куртуазній (придворній) літературі Франції ХІІ ХІІІ ст. Найвідоміші з них належать до групи «бретонських», заснованих на кельтському фольклорі. Це романи артурівського циклу про короля Артура й рицарів Круглого столу, де діють часто згадувані Сервантесом рицар Ланцелот з королевою Джіневрою. Також цикл романів про Трістана та Ізольду, вихідний сюжет яких, нині втрачений, був реконструйований 1902 р. французьким вченим і письменником Жаном Бедьє, проте не віршами, а прозою. Роман про Трістана та Ізольду в обробці Бедьє добре відомий українському читачеві завдяки прекрасному перекладу Максима Рильського. А в епоху Хрестових походів зявився цикл романів про пошуки Святого Ґрааля. Популярними були також цикли романів, написані на матеріалі античних творів, передусім про Олександра Македонського, Енея та Трою. А також група авантюрно-любовних романів, умовно названих «візантійськими», бо їхня сюжетна модель прийшла до Західної Європи з пізнього античного роману (грецького) через Візантію, середньовічну державу, спадкоємицю Східної Римської імперії; їх модель в основі власного Сервантесового роману «Персилес і Сигізмунда». У них ідеться про пригоди й випробування розлучених долею закоханих і їх щасливе воззєднання у фіналі. Мотиви, сюжетні схеми й герої середньовічних французьких романів більшою чи меншою мірою отримали розвиток в Іспанії «золотого віку», куди переходили з різних джерел, не обовязково безпосередньо з оригінальних старофранцузьких.
Каролінзького циклу рицарських романів у середньовічній Франції не було: діяння Карла Великого та його перів матеріал героїчного епосу, так званих chansons de geste (пісень про діяння), найвідомішою з яких є «Пісня про Роланда». Але згодом вони переходять до рицарських романів і поем, але не середньовічних, а ренесансних. Це стосується і часто згадуваних у «Дон Кіхоті» італійських поем Маттео Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто «Несамовитий Роланд», й іспансього циклу романів про Рінальда Монтельбанського тощо. З кінця ХІІ, у ХІІІ ст. рицарські романи поширюються із Франції Німеччиною, у ХІІІ ХІV ст. Англією, дедалі частіше стаючи прозовими. На Апеннінському та Піренейському півостровах у середні віки вони не поширились.
В Іспанії рицарські романи почали писати з кінця ХV ст., а період їх розквіту припав на першу половину ХV середину ХVІ ст. На відміну від не дуже великих, зазвичай віршованих середньовічних романів, іспанські були, як правило, більшого обсягу й прозовими. Їх структура дозволяла практично нескінченно нанизувати продовження: герої не вмирали й зявлялись у подальшому ще потужнішими, здатними на більш вражаючі подвиги, часом на роль головного героя висувалися їх нащадки, змінюватися могли й автори роману. Так, один з кращих і найпопулярніших романів «золотого віку» «Амадіс Гальський», розпочатий Монтальво, автором перших пяти частин (серед них і роману про Еспландіана, нащадка Амадіса Гальського), був продовжений іншими письменниками й розрісся до тринадцяти книжок. На відміну від більшості іспанських романів, його сюжет був народжений на Піренейському півострові.
Читацька аудиторія рицарських романів в Іспанії була широкою: ними зачитувалися кабальєро і гідальго (представники дрібного дворянства), городяни й студентство, духовенство, усі, хто знав грамоту. У такому захопленні навіть убачалося щось на кшталт національного лиха, й видавалися королівські декрети, які забороняли друкувати й поширювати рицарські романи в Іспанії та її володіннях; утім, їх дія обмежилася лише Латинською Америкою. Безпричинних явищ у світі немає, й незвичайна популярність рицарських романів у тогочасній Іспанії також мала свої причини, і шукати їх слід в іспанській історії та іспанському національному характері, формованому поступом історії. З VIII до XV ст. Іспанія чи в цілому, чи окремі її регіони знаходилась під владою маврів (так називали вихідців із Північної Африки), і весь цей час ішла Реконкіста відвойовування іспанцями своїх земель. Згодом цей дух авантюризму плекався колоніальною експансією іспанських монархів: тисячі іспанців їхали за океан, щоб розбагатіти на срібних копальнях і золотих розсипах Південної Америки, яка стала заокеанським володінням іспанськї корони. Авантюрний дух знаходив вираження в рицарських романах і, в свою чергу, підживлювався ними. Але все це мало й зворотний бік: кожен гідальго розраховував на щасливий випадок, а продуктивна праця знецінювалась, ремесла, торгівля, сільське господарство занепадали, що, зрештою, призвело до жорстокої економічної кризи; все це також знайшло відображення у геніальному творінні Сервантеса.
Не треба вважати, що іспанські романи ХV ХVІ ст. були простим наслідуванням середньовічних: створені в епоху Відродження, вони по-своєму передавали її cвітобачення. У деяких з них, як у «Тиранті Білому», відчутніший звязок із середніми віками, в інших, як в «Амадісі Гальському» з Ренесансом. Та в цілому авантюрний дух рицарських романів став своєрідним переломленням ренесансно-гуманістичного світовідчуття в умовах іспанської дійсності, з урахуванням іспанського національного характеру. «Витворений авторами цих романів «міф про рицаря» перетворився на іспанський героїзований варіант гуманістичного «міфу про людину», найдосконаліше творіння Господнє. Незвичайна фізична міць героя-рицаря, спрямована на служіння Добру й борьбу зі Злом, на допомогу тим, хто потребує захисту й чиї права знехтувані, порушені грубою силою і беззаконням» (С. Пискунова). Із закінченням великої епохи Завоювань і Географічних відкриттів, з розчаруванням у невичерпних можливостях людської особистості, висихає ґрунт, на якому пишно розростався ренесансний рицарський роман. У процес відмирання цього жанру зробив свій внесок і сервантесівський «Дон Кіхот».
Та чи безслідно зник із тих пір інтерес до рицарських романів, як і самий цей жанр? Ґрунтовні дослідження західних вчених показують, що рицарські романи у великій кількості видавалися в Європі навіть у ХVІІІ ст. (хоча нових на той час уже практично не писали). А наприкінці ХVІІІ ст. він ліг в основу популярного донині готичного роману, де в іншій жанровій, та передусім світоглядній, парадигмі продовжили своє існування зачаровані замки й чаклуни, фантастичні істоти й магія; утім, їх семантика стає переважно негативною, а загальний зміст та колорит цих творів похмурий. Продовження свого існування рицарський роман якоюсь мірою знайшов у фентезі, літературному жанрі сучасності.
Пародійні настанови відчутно превалюють у початкових розділах «Дон Кіхота». Пародія починається вже в передньому слові, де автор кепкує над оздобленням романів цитатами й нотатками, іншими прийомами, які мають демонструвати «ерудицію та вченість» їх автора. А чого лише варті дотепні вірші-відгуки, «написані, як заведено, персонами значними й титулованими», у Сервантеса героями рицарських романів, пікаро Ласарільйо, і навіть конями знаменитостей. Та обєктом висміювання є не стільки Дон Кіхот і навіть не рицарські романи як жанр, скільки те, що Сервантес вважав їх недоліками, зокрема, високопарний стиль: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту», цитує він один із них, їх надмірності й недолугості, сюжетні стереотипи й кліше, які мандрують з одного твору до іншого. Що Сервантес не був принциповим опонентом жанру, свідчить його власний рицарський роман «Персилес і Сигізмунда», закінчений вже після публікації «Дон Кіхота», високо ним самим поціновуваний. Кілька слів варто сказати й на захист пародійованих творів, з якими так безжально повели себе «цензори» парох, цирульник і Дон Кіхотова служниця: літературний смак рідко зраджував Дон Кіхота. Це стосується не лише прекрасних ренесансних поем, іспанських та італійських, і поетичних збірок, але й багатьох рицарських романів, таких як уже згадувані «Амадіс Гальський» чи «Тирант Білий» (до слова, найулюбленіший твір знаменитого перуанського письменника Маріо Варґаса Льоси). Більшість із творів Дон Кіхотової бібліотеки останнім часом були в Іспанії перевидані. Та й не треба забувати, що вирок книжкам парох здійснює, виходячи передусім зі шкоди, яку вони завдають хворому мозкові його друга, хоча й художній рівень їх не ігнорується.
Є набір елементів, без яких художній світ романів про мандрованих рицарів не існує. Це авантюри (рицарські пригоди), на пошуки яких герой вирушає заради слави й кохання, проходячи при цьому випробування й вступаючи в двобої з могутніми рицарями, велетами тощо; це кохання, яке підносить даму серця на пєдестал, біля підніжжя якого вірний і покірний її волі рицар чекає на наказ, а то й без наказу здійснює на її честь подвиги; і, нарешті, фантастика, без якої світ рицарських романів не існує. У цьому світі можливим є все: його населяють чаклуни й феї, казкові й міфологічні істоти, там діють чари, які уможливлюють будь-які перевтілення й перетворення. Сервантес дотепно обігрує всі ці елементи. Його героєві запалена свідомість моделює уявні виклики й воднораз наражає на реальну небезпеку бути побитим. Сервантес зображає «подвиги» Дон Кіхота, один недолугіший за інший: корчму він приймає за рицарський замок, вітряки за грізних велетнів, отару овець за військо, він звільняє каторжників, нападає на похоронну процесію, і таке інше. При цьому письменник вкладає певний філософський сенс у «поразки» персонажа. Так, в епізоді з вітряками відчутні алюзії на дію «колеса фортуни», яке на своїх крилах у буквальному розумінні підносить занадто самовпевненого рицаря до неба й знову кидає на землю; тогочасний читач ці натяки легко розумів. Така модель піднесення падіння героя характерна для більшості пригод Дон Кіхота у першій книзі. У ній же найбільш відчутна карнавальна стихія, коли все проходить через заперечення й зниження, проте не знищення. Виразно карнавальний сміх звучить і в згадуваному побитті, яке буквально переслідує героїв, але вони без жодних втрат відроджуються для нових пригод. Ці ситуації чимось схожі з «карнавалізованою» смертю: ми сміємося над героями, не відчуваючи до них жалощів, адже це усе «не по-справжньому».