На початку книги автор поводиться зі своїм персонажем доволі жорстоко, як із лялькою, але читачеві це байдуже, він, так би мовити, ще не «ожив» для нього. Наслідувати рицарські пригоди Сервантесів герой буде й надалі, але у це наслідування вкладатиметься дещо інший сенс. Так, у другій частині роману за такою моделлю сконструйовані, зокрема, сцени зі спробою випустити з клітки лева й спуском до глибокого провалля печери Монтесіноса, що може сприйматися як сходження до підземного царства духів. Будучи смішними, вони водночас не виглядають «поразками» у вищевказаному розумінні, адже передусім доводять безстрашність і незламність героя.
Дотепно пародіюються й прояви рицарського кохання. За приклад Дон Кіхот бере поведінку Амадіса Гальського, який має репутацію ідеального закоханого (тут треба зазначити, що óбрази персонажів рицарських романів не були складними: за ними закріплювалася певна риса або комплекс рис, які не змінювалися при переході з роману в роман, від одного автора до іншого). Копіюючи його дії, він і собі вирушає в гори, щоб зображати шаленство, викликане суворістю коханої. Сервантес підкреслює й дотепно обігрує своєрідний мазохістичний елемент, присутній в куртуазному коханні-служінні, коли страждання стають чи не обовязковим його елементом. Пародія посилюється появою обідраного, у лахміттях Карденіо, який у буквальному розумінні слова здичавів, віддаючись любовній тузі в лісових хащах Моренських гір. Більш тонкою є запропонована Сервантесом «гра» в Дульсінею Тобоську, яку можна вважати чи не найвдалішим винаходом письменника: таким невловимим є в цій його грі поєднання ефемерності неіснуючого, вимріяного й матеріального в різних проявах і градаціях від привабливого образу здорової, сильної, веселої й голосистої сільської дівчини Альдонси Лоренсо, яка колись подобалась Дон Кіхотові (утім, існує вона в романі лише у віддзеркаленнях і спогадах, немає навіть певності, чи бачив її колись Санчо Панса), до грубої реальності «псевдодульсінеї», в усій її відчутності зоровій, слуховій, запахів.
Свідомість Дон Кіхотова заселила світ магами й чарами, невдачі, які його переслідують, він пояснює втручанням могутнього чаклуна, його особистого ворога. Герой усе бачить у перспективі рицарських романів. А що «Дон Кіхот» не є, власне, романом рицарським, виникає напруга між характерною для цього жанру настановою на те, що можливим є все, і життям реальним. Уперше дихотомічну побудову «Дон Кіхота» Сервантеса оприявнив нині призабутий іспанський науковець кінця ХVІІІ ст. Ріос. Він дослідив дві перспективи (точки зору, з яких оцінюється зображуване) у творі: Дон Кіхотову, якому хвороба затьмарює розум, і він усе перетворює на рицарські пригоди й чари, і нашу, з якої Дон Кіхотова виглядає невірною. Перша включає до структури «Дон Кіхота» роман рицарський, пародійований, але не принижений, друга події прозаїчні, повсякденні, смішні, а головне, достовірні, з якими має справу інший тип роману реалістичної спрямованості. Антагоністичні, ці дві перспективи чудово синхронізовані й складають «концентричну» структуру твору, в якій співіснують ці два типи роману.
Від такого дихотомічного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, які зміст роману сприймали передусім з точки зору символічного втілення боротьби матеріального й ідеального, а також до виведених із автономності існуючих у романі перспектив, жодна з яких не сприймається як єдино вірна. І тоді позиція Дон Кіхота, який сам собі творить дійсність, перестає бути однозначно «помилковою». У художньому світі «Дон Кіхота» все вирішується у грі контрастних точок зору, тому однозначної відповіді на питання, яким не може не перейнятися читач, тож на чиєму боці Сервантес Дон Кіхота чи дійсності не існує.
Сервантес дотримується балансу при показі «правоти» як реальності, так і героя. Реальність перевіряється свідомістю Дон Кіхота, в основі своїй гуманістичною, але й прекрасна гуманістична утопія Відродження, носієм якої, за великим рахунком, Дон Кіхот виступає, у свою чергу перевіряється реальністю. Письменник не лише виявляє комізм у поведінці Дон Кіхота, який втратив здатність її розуміти, але й демонструє, що світові бракує розумності й гуманності, які, в своєму засліпленні, приписує йому герой. Перевірку не проходять обидвоє: і шляхетний шаленець, і реальність, яка, в свою чергу, виявляє щось на кшталт безумства, оприявнюючи свою ущербність, недолугість, химерність, кінець кінцем, «дурість», притаманні й поведінці Дон Кіхота. У цьому діалектичному взаємозвязку свідомості персонажа й реальності оприявнюється, в першу чергу, геніальність Сервантеса.
Від такого дихотомічного потрактування вже було недалеко до тлумачень, запропонованих романтиками, які зміст роману сприймали передусім з точки зору символічного втілення боротьби матеріального й ідеального, а також до виведених із автономності існуючих у романі перспектив, жодна з яких не сприймається як єдино вірна. І тоді позиція Дон Кіхота, який сам собі творить дійсність, перестає бути однозначно «помилковою». У художньому світі «Дон Кіхота» все вирішується у грі контрастних точок зору, тому однозначної відповіді на питання, яким не може не перейнятися читач, тож на чиєму боці Сервантес Дон Кіхота чи дійсності не існує.
Сервантес дотримується балансу при показі «правоти» як реальності, так і героя. Реальність перевіряється свідомістю Дон Кіхота, в основі своїй гуманістичною, але й прекрасна гуманістична утопія Відродження, носієм якої, за великим рахунком, Дон Кіхот виступає, у свою чергу перевіряється реальністю. Письменник не лише виявляє комізм у поведінці Дон Кіхота, який втратив здатність її розуміти, але й демонструє, що світові бракує розумності й гуманності, які, в своєму засліпленні, приписує йому герой. Перевірку не проходять обидвоє: і шляхетний шаленець, і реальність, яка, в свою чергу, виявляє щось на кшталт безумства, оприявнюючи свою ущербність, недолугість, химерність, кінець кінцем, «дурість», притаманні й поведінці Дон Кіхота. У цьому діалектичному взаємозвязку свідомості персонажа й реальності оприявнюється, в першу чергу, геніальність Сервантеса.
Сервантес творив, коли гуманізм епохи Відродження переживав глибоку кризу, й відкривалась невідповідність гуманістичної доктрини реальному стану речей. Основу цієї доктрини складав антропоцентризм, утопія людини досконалої, духовно гармонійної, життєво активної, від природи налаштованої на добро й самовдосконалення, не менш важливою була для неї гармонія між світом моральним і соціальним. Але виявилося, що усе це втілити в реальності неможливо, й ця трагічна істина глибоко й різнопланово розкривається в романі Сервантеса.
Головний герой «Дон Кіхота» бідний гідальго, який жив «в однім селі у Ламанчі». Висушене сонцем плоскогіря Кастилії слушне місце для появи «пародійного» рицаря: занадто воно звичайне, прозаїчне. Так само прозаїчними були побут, оточення і лад його життя. Інша річ рицарські романи, заради яких він продавав землю (книжки на той час були дуже дорогі), і читав зранку до ночі й з ночі до ранку. І дочитався до того, що «його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду». Тож вирішив він стати мандрованим рицарем, щоб «приборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки». Себе він назвав доном Кіхотом Ламанчеським (хоча «донами» могли зватися тільки гранди представники родової аристократії), умовив сусіда Санчо Пансу стати його зброєносцем, осідлав схудлу від голоду й старості, як він сам, шкапу і вирушив у мандри на пошуки пригод. У Сервантеса вийшла справді весела пародія, яка примушує і сучасного читача сміятися, що вже казати про його сучасників, знайомих з обєктом пародіювання. Розказують історію: коли король Філіп ІІ побачив, як студент, читаючи книжку, заходиться від сміху, він послав слугу перевірити, чи не Сервантесового «Дон Кіхота» той читає, і виявилось, що король вгадав. Навряд чи ця історія правдива, але промовиста.
Упродовж розгортання роману автор поглиблює й ускладнює образ шаленця, захопленого в полон рицарськими химерами. Він наділяє його добротою, шляхетністю, людяністю, своєрідною мудрістю. Тепер Дон Кіхот усе частіше викликає не тільки сміх, а й співчуття і повагу. Поволі він «оживає»: його образ ускладнюється, усе наполегливіше Сервантес підкреслює, що герой прагне високої мети битися зі злом, несправедливістю, жорстокістю, насиллям, бути захисником усіх ображених. І те, що раніше було джерелом комічного фізичне безсилля персонажа, який уявив, що здатен на звитяги, починає викликати не тільки жалість, але й захоплення. За словами Томаса Манна, «до сміху, який викликає його гротескна фігура, незмінно домішуються подив і повага». З площини, переважно пародійної, безумний гідальго поволі пересувається до тієї, де комічне поєднується з трагічним. Відповідно змінюється інтонаційний малюнок роману, зявляються сумні нотки, твір стає більш серйозним, філософічним.