Сервантес дає зрозуміти, що Дон Кіхот людина дійсно освічена, розкриває його і як носія гуманізму. Уперше це проявляється в епізоді з козопасами у Дон Кіхотовій промові про «золотий вік» (розділ ХI першої частини); цей античний міфологічний образ він запозичив у гуманістів, котрі через нього передавали свою утопію ідеального ладу життя на землі. У розділі ХХII першої частини (епізод звільнення каторжників) слова Дон Кіхота: «на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили» співвідносяться з вірою гуманістів у гармонійний розвиток людини за умови надання їй можливості вільного розвитку (тут варто згадати «Роби, що хочеш» знамените гасло Телемського монастиря в «Ґарґантюа і Пантагрюелі» Рабле). Одна з тез, яку Дон Кіхот не втомлюється проголошувати цінність людської особистості, що не залежить від її соціального статусу. З особливою повнотою вона розкривається в словах, якими Дон Кіхот проводжає свого джуру на посаду «губернатора» (розділ ХLII другої книги), і підтверджується «на практиці» мудрою й достойною поведінкою Санчо Панси на цій посаді.
У своїх монологах і розмовах із Санчо Пансою Дон Кіхот висловлює дійсно глибокі думки й правильні судження, тож коли джура простодушно приходить у захват від мудрості пана, читач з ним погоджується. «Хто, почувши наведені вище міркування Дон Кіхота, не мав би його за чоловіка цілком розумного і абсолютно благомислячого?» питає й автор-оповідач на початку наступного розділу ХLІІІ. Похвала мудрості Дон Кіхота червоною ниткою проходить другою частиною роману, та варто лише зайти мові про мандрованих рицарів, здоровий глузд його зраджує. Герой ніби роздвоюється: Сервантес усе більшою мірою претворює Дон Кіхота на суддю над дійсністю, що вимагає тверезості й розуміння багатьох речей, та при цьому залишає йому роль носія своєрідної утопічної свідомості. Він примушує героя вірити в те, що існує інститут мандрованих рицарів, усі думки й дії яких підпорядковані високим і чітким моральним нормам. Він вибудовує в його уяві ідеальний світопорядок, при якому, скажімо, селяни й ремісники трудяться, а мандровані рицарі стоять на сторожі справедливості, карають тих, хто сіє зло. Благородні ідеали героїв рицарських романів переплітаються з ідеями ренесансного гуманізму, витворюючи своєрідну «утопічну» складову Дон Кіхотової свідомості; доповнена природною добротою й вродженою мудрістю героя, вона виглядає дуже привабливо.
У другій частині пародійна мета для Сервантеса значною мірою втрачає важливість. До початкового задуму засудження рицарських романів письменник повернеться наприкінці твору, коли бакалавр Самсон Карраско вдало розігрує спектакль за сценарієм фантазій шаленця й змусить його повернутися до рідного села. Перед смертю Дон Кіхот прозріває, просить звертатися до нього знову на імя Алонсо Кіхано й оголошує себе ворогом «Амадісові Гальському і тьмі-тьменній нащадків його». Фінал сумний, та цілком вірогідним є те, що до нього Сервантеса присилувало бажання унеможливити написання продовження твору.
Залишаючись самим собою, Дон Кіхот у другій частині роману воднораз не схожий на Дон Кіхота з першої. Змінюється й ставлення автора до нього: він прагне вже не стільки смішити своїх читачів, розповідаючи про безумства Рицаря Сумного Образу, скільки викликати до нього співчуття й симпатію, змусити читача його зрозуміти. Усе частіше Сервантес протиставляє свого героя людській обмеженості й жорстокості, і це зіставлення не на користь соціуму. Воднораз Дон Кіхот утрачає в другій частині роману своє виняткове становище, і Санчо Панса ніби зрівнюється з ним. Змінюються й композиційні принципи: якщо в першій розвиток дії постійно переривався розповідями про історії інших персонажів, часто між собою переплетеними, й детальною розробкою окремих епізодів, то другій притаманна більша сюжетна єдність.
Центральне місце у другій частині посідає розповідь про перебування Дон Кіхота в герцогському замку. Його мешканці нудьгують, для них Дон Кіхот із джурою розвага, вони потішаються над ними, проявляючи при цьому свою душевну й інтелектуальну недорозвиненість. Це скоріше сумні, ніж веселі сторінки, незважаючи на жарти й розіграші, там присутні; в усякому разі, вони не можуть не наштовхнути на невеселі думки. Дон Кіхотові протистоять вже не так викликані власною уявою химери, як ситуації, що часом нагадують пастки. Раніше оточення підігрувало шаленому рицареві щоб себе розважити, його втихомирити але не образити. Тут же гостро відчутна небезпека приниження, а не посоромлення героя в «карнавальному», про яке йшлося раніше, сенсі. І це при тому, що здійснилися, зрештою, нібито його фантазії: він потрапив до замку (а не корчми, як у першій частині), до світу, де діють чемні й свідомі придворного етикету люди. Але, матеріалізувавшись, вони виявили свою пересічність, дрібязковість, капосність. У другій частині реальність буквально переслідує Дон Кіхота й, зрештою, за допомогою земляків-доброзичливців, бере над ним гору. На захист мрій прекраснодушного рицаря стає джура, який молить його податися на пошуки нових пригод. Та сили нерівні, й повернути його до ілюзій, а заразом і до втраченої разом із ними життєвої сили, він не в змозі. Широко відомі слова Шеллінґа, філософа й раннього німецького романтика, про те, що символічну боротьбу між ідеальним і реальним Сервантес у першій частині роману відтворює, вдаючись до грубого, здорового гумору й загальної реалістичної атмосфери, у другій до складної гри з перспективами, в результаті якої ідеальне заманюється в пастку, віддзеркалюється й піддається зниженню соціумом.
Центральне місце у другій частині посідає розповідь про перебування Дон Кіхота в герцогському замку. Його мешканці нудьгують, для них Дон Кіхот із джурою розвага, вони потішаються над ними, проявляючи при цьому свою душевну й інтелектуальну недорозвиненість. Це скоріше сумні, ніж веселі сторінки, незважаючи на жарти й розіграші, там присутні; в усякому разі, вони не можуть не наштовхнути на невеселі думки. Дон Кіхотові протистоять вже не так викликані власною уявою химери, як ситуації, що часом нагадують пастки. Раніше оточення підігрувало шаленому рицареві щоб себе розважити, його втихомирити але не образити. Тут же гостро відчутна небезпека приниження, а не посоромлення героя в «карнавальному», про яке йшлося раніше, сенсі. І це при тому, що здійснилися, зрештою, нібито його фантазії: він потрапив до замку (а не корчми, як у першій частині), до світу, де діють чемні й свідомі придворного етикету люди. Але, матеріалізувавшись, вони виявили свою пересічність, дрібязковість, капосність. У другій частині реальність буквально переслідує Дон Кіхота й, зрештою, за допомогою земляків-доброзичливців, бере над ним гору. На захист мрій прекраснодушного рицаря стає джура, який молить його податися на пошуки нових пригод. Та сили нерівні, й повернути його до ілюзій, а заразом і до втраченої разом із ними життєвої сили, він не в змозі. Широко відомі слова Шеллінґа, філософа й раннього німецького романтика, про те, що символічну боротьбу між ідеальним і реальним Сервантес у першій частині роману відтворює, вдаючись до грубого, здорового гумору й загальної реалістичної атмосфери, у другій до складної гри з перспективами, в результаті якої ідеальне заманюється в пастку, віддзеркалюється й піддається зниженню соціумом.
Як не раз зазначалося, природа сміху в романі доволі складна: він поєднує тонку іронію освіченого гуманіста й карнавальні веселощі народного свята, які відкидають умовності й не рахуються із серйозністю офіційного, «високого». На відміну від сатиричного, сміх карнавальний не принижує, не заперечує й не знищує висміюване. Грубуватий, розкутий сміх звучить значно більше у першій частині твору, у другій все частіше в ньому відчуваються сатиричні нотки. Дещо змінюється й основне джерело комічного: на початку це була, майже виключно, поведінка Дон Кіхота, яка відповідала канонам рицарських романів але ж діяв він у реальному світі, в побутовому оточенні, що й викликало основний комічний ефект. У другій частині Сервантес активніше й різноплановіше залучає Санчо Пансу до створення комічного ефекту. Соковитий грубий фізіологізм і «шлункові» фривольності, невіддільні від його образу на початку книги, частково поступаються гумору іншої природи, більш книжному. Він і надалі веселить нас витівками, приказками й словесними перепалками зі своїм паном, але додається комічний ефект від засвоєного ним нового «вченого» стилю мовлення. Та тут треба завважити: він не просто копіює свого пана, а ніби проймається розумінням того, заради чого варто бути мандрованим рицарем і нести тяжкий хрест його джури, що теж є новим у творі. Його образ також набуває неоднозначності, притаманної Дон Кіхотові.
Санчо Пансову мудрість легко пояснити впливом Дон Кіхота, але не тільки: суттєву роль грає «літературний родовід» персонажа. Він теж перейшов до роману Сервантеса із середньовічної традиції, але не з високої, куртуазної, а з низової традиції літератури про «дурнів», які виступають носіями своєрідної мудрості (тут варто згадати й казки про «дурників», які у певний момент виявляються мудрішими за королів). Епізод у замку дука побудований саме за таким сценарієм: «дурник» (Санчо Панса) стає «королем на час», що дозволяє йому продемонструвати закладений у ньому потенціал «мудреця».
На початку твору Дон Кіхот і Санчо Панса сприймаються як протилежність один одному. Дон Кіхот живе високими думками, рицарськими ідеалами й зневажає прозу життя, він справді ідеаліст (не у філософському, а в побутовому значенні цього слова). Санчо, навпаки, практик, у першу чергу він дбає про сакви з їжею і бурдюки з вином. У цих образах, писали брати Шлеґелі, видатні філософи й естетики німецького романтизму, втілений вічний контраст між мрією й грубим здоровим глуздом. Пізніше цю думку оригінально развинув Генріх Гайне: Дон Кіхот є втіленням «ідеального ентузіазму», його джура «практичного розуму», та «позитивний розум усе ж змушений тягтися на сумирному віслюку за ентузіазмом». Санчо Панса переслідує практичні цілі, нерідко хитрує з метою збагачення, часом обманює й свого пана, дуже переймається обіцяною йому винагородою островом, де він буде губернатором тощо. Але це не заважає йому по-справжньому любити Дон Кіхота й піклуватися про нього. Він здатен оцінити добре серце свого пана й продовжує супроводжувати його й по тому, як переконався, що всі дані йому обіцянки нездійсненні.