Хлопці усміхнулись: певне, щось згадали з гімназійних пустощів.
Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма іншими ще станеться, є знаменитий вислів: «Революція пожирає своїх дітей». Річ не про канібалізм, як ви розумієте. Це вигукнув Жорж Дантóн, засновник революційного трибуналу за часів Великої французької, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах уся революція. Будь-яка, і ця наша теж. Бо є закони природи і є закони суспільства, пожирання ж своїх дітей невідворотний суспільний закон.
Далі, зацікавлено підсунулись юнаки, одразу якісь зібрані й зосереджені.
Усяка революція починається з боротьби проти спільного ворога, і це гуртує, хоч би які були відтінки між революціонерами. Потім боротьба переходить між своїми, шукаючи ворогів, потому поміж ще більш своїми, й так далі. Розстріли, розстріли, розстріли Врешті приходить Наполеон, недавній революційний генерал, і возсідає на трон (трон же порожній, короля стратили), і прорікає: «Громадяни, революція скінчилась». Тоненький прошарок нових здобуває владу. Ну а народ, як завжди, залишається в дурнях. Так буде й цього разу. Хай Троцького там, чи Лєніна, чи кого там іще й не назвуть царем-батюшкою, не в тому річ. Знову буде монарх, і знову дворянство Як завжди по революції, так і тепер. Тільки ваших гарячих голів шкода. Бо до гарячих сердець треба холодних голів. Не потрібні ви вже новій владі, ви їй уже небезпечні.
А Ґольдман?
Ґольдману теж не позаздриш. Вас революція пожирає на сніданок, ну а його пережує на обід, чи на вечерю то вже напевно. Хоч має й холоднішу голову, ніж ви, але ж «марнота марнот, геть усе марнота», як писав Еклезіаст.
Так вони говорили про революцію та багато про що цілий вечір аж за північ. А коли прорипіли двері, якось так ненадіяно, то відчули, що головного чогось і не встигли сказати.
Ваше последнее слово? запитав Ґольдман юнаків, прочитавши вирок.
Висповідатись в Отця, відповіли обидва в один голос.
ПІД СІННЮ
Опанас Хлібник віз хреста. На самому споді хури. Не на похорон, ні, радше навпаки. Пішов поголос межи люду, що десь на Поділлі, на якомусь то Чернечому полі, трохи не під самісіньким кордоном Совєтів із Польщею, треба від кожної хати вкопать великого хреста і за ту хату Матінка Божа вимолить у Всевишнього життя і достаток. Мовляють, що якомусь побожному чоловікові таке видіння було.
Він хотів узять із собою й Наталку, бо вже обробились коло землі, а погода стоїть гарна, однак вирішив удома лишить, при дітях та при громаді, в такий ще непевний час. Поїхали удвох із сусідським Прокопом. Його, щоправда, Ївга всілася-таки з ним. Отак двома хурами і скрипіли колісьми, з одного кінця республіки в другий.
Їхали краями, що тут і там позначені нещодавніми воєнними хурделицями. Онде погорілі хати, й осьде поруйновані будинки, а про шляхи то й не казать Однак усюди червоні прапори, та як-небудь почіплені гасла, та портрети Леніна й Троцького коло них.
Недовго, щоправда удвох і скрипіли.
Путівцями, манівцями на биту дорогу, що вела, як кажуть, до Чернечого поля, збиралося все більше таких, як вони. Кожен віз, а дехто, котрий зблизька, й ніс на плечах свого хреста. Цілі вáлки скрипіли у тиші, зусебіч стікаючись на велику путь. Їхали без гомону, як то звично для ярмарчан, без пісень, як ведеться у веселян, їхали мовчки, і в осінньому прозорому роздоллі було чутно лишень скрип сотень коліс. Та, либонь, і тисяч, коли глянути на простець ген попереду й ген позаду.
Як, звідкіля в поруйнованій країні миттю поширилась ця чутка? І чому тисячі возів виїхали з уцілілих обійсть Полтавщини, Херсонщини, Луганщини, із-під Житомира, із-під Катеринослава і разом посунули Бозна-куди, на якесь Чернече поле вкопати кожен свого хреста? Годі сказати. Ніхто не знав. Тільки їхали, скрипіли колесами і мовчали.
За кілька день, ближче до того Чернечого поля, стали їм попадатися ті, які верталися звідти. Похмурі, зарослі, крізь зуби казали, що не пускають більшовики на те поле, по всіх шляхах і дорогах виставили загони, завертають назад, ще й погрожують, тож люди полишають вози у місцевих селян і стежками вночі несуть на собі свої хрести. Інші ж просто, аби лихо тихо, вертаються від більшовицьких постів додому.
Опанас із Прокопом вирішили не доходячи минаючи і собі понести свій вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потім кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.
Опанас із Прокопом вирішили не доходячи минаючи і собі понести свій вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потім кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.
Удосвіта заввиділи щось мрячить перед ними. Наче рідколісся. Підійшли ближче еге, так це ж і є те Чернече поле! Це ліс хрестів!
Ще обвиті ранковим туманом, повкопували свої хрести поруч. «Шкода, що не освячені», подумав Опанас. Одначе хай і так. Стали, помолилися. Що ж, треба вертаться, доки не розвиднілось.
Тільки взялися йти аж гледь: те рідколісся оточене цепом червоноармійців! Отакої, Опанаса аж в холодний піт кинуло. Добра не жди.
Вы задержаны! гаркаво гукнув, очевидно, їхній начальник. До выяснения обстоятельств обязаны безоплатно работать в местном трудотряде.
Таких, як вони, виявилося чимало. Збили їх в один гурт. Усе більше селяни, та траплялись на вид і робітники, й міщани, а один бородань наче батюшка. Опанас до праці охочий, міцний хазяїн, однак не до безоплатної, та ще й на більшовиків. А коли виявилось, якá то на них чекає праця, то всі геть похнюпились, аж руки опустились: пиляти хрести. Одним їх викопувати, другим підносити, третім різати цурпалки, як на дрова.
Дровозаготовка на зиму, почувся все той же голос. План горит.
Опанаса поставили біля одних кóзлів із бороданем. Він і справді виявився священиком.
Стоять, ріжуть.
Гріх нам великий, отче, що ми таке чиним, тихо каже Опанас, утинаючи на поліна вже котрого хреста. Гріх непрощенний.
Гріх, одповідає батюшка, не покидаючи пилки. Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тільки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий нехай покине роботу і стане під кулі. Та таких тут, як видно, нема.
А ви, отче, благословили б? питає Опанас і вже спиняє пиляти.
І як би то мало буть? Інших посила на смерть, а сам у кущі? Е ні, пиляймо разом. А Господь усіх бачить. І тих, хто вкопав, і тих, хто викопав, і тих, хто повернув голоблі І цього начальника. Мій, до речі, бувший парафіянин, із вихрестів.
Так вони орудували пилами й сокирами до обіду. Потім узялися полуднувати якусь мізерію, що їм дали, посідавши у затінку крислатого величезного дуба. Навколо нього по розлогому полю і вкопували хрести. Хоча зголодніли, та їжі не можна було вбити в душу.
«Над ріками Вавилона, там сиділи ми і плакали, як Сиона спогадали. На вербах її повішали ми псалтирі наші»[2], тихо промовив батюшка.
Відтак узялися знову. Хрести все підносили й підносили, а коли біля кóзлів накладалась гора полін, їх забирали важити. Урешті хрести кінчились і почулась команда до відпочинку.
Відпочивати дозволили, проте додому не відпускали. Поселили на ніч в бараках.
На другий день вивели всіх і так-сяк пошикували. Вийшов перед ними все той же командир:
Не хватает к плану. Не так много, но не хватает. Так что пилить вон то дерево! показав на того розлогого дуба, що єдиний височів посеред Чернечого поля.
Праця виявилась ой непростою. І Опанас із батюшкою, і скілька інших рубаїв, міняючи одні одних, заливаючись потом, з усіх боків намагались упокорити велетня. Робота просувалась повільно. Та все ж мало-помалу дуб почав стрепенатись, похилятися то в один бік, то в другий, усе дужче, все дужче і врешті зі стогоном валитися додолу.
Берегись! Берегись! загукали конвоїри.
Бородача, бородача привалило!
Опанас і не вгледів, коли панотець відійшов і опинився на тій стороні, в яку востаннє похилився дуб.
Усі підбігли: ні, надій нема. Гігантський опасистий стовбур усією масою розчавив людське тіло.
Запишите как несчастный случай.
Есть!
Гей, люди!!! Погляньте сюди!!! Погляньте сюди!!! несамовито загорлали рубачі.
Усі, й робітники, й червоноармійці, мерщій заюрмились навколо пня і змовкли.
Аж перегодом:
Що ж се таке?
Что это?
Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рівне і темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провів через усі річні кільця.
ДЕСЬ НА ДНІ
Лаврін із синами збирались до млина. Слава Тобі, Господи, схаменулися більшовики, дозволили торгівлю, і голод минув.[3] Цей рік удався врожайним, тож є що змолоть, буде що й продать.
Уже як зібралися і лишилось сказати «вйо!» прибіг Стець, пяничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнині. Лаврін шевцював, а Стецеві наказав, щоби не приходив більш: доволі робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибіг: либонь, десь дістав копійчину.