Не довго загаявшись із Стецем, Лаврін сів на воза і, як завжди, спершу повагом перехрестився сам, а потому батогом перехрестив дорогу.
Їхали спилюженим путівцем, слухаючи жайворонка, самі курникаючи щось під ніс Аж раптом на якійсь вибоїні хура гицнула! та так, що Лаврін охнув й обмяклим лантухом посунувся і впав у куряву, стогнучи від болю. Сини зіскочили, підняли батька, поклали на мішки й поїхали далі. Однак Лаврін усе ойкав і ойкав, урешті ж:
Ні, хлопці діла не буде Повертай на Демидівку до Настки.
Баба Настка була відома трохи не на півгубернії. І костоправка, і зільниця, і молитвениця. А ще знали люди хоч, мабуть, ніхто не бачив, буцім у неї щопятниці з чола й долонь текла кров. Тож у пятницю баба Настка не лікувала й не шептала, тільки сиділа сама перед образáми, і так до суботи, коли кров припинялась. А сьогодні, як на те, пятниця. Чи ж не доведеться мучитись аж до завтра?
Проте поїхали на Демидівку.
Ще перед селом, на горбку, де донедавна височів хрест у стрічках і рушниках, а тепер тільки чортополох, сидів чоловік, закіптюжений на виду і в засмальцьованій робі. Сидів та спрокволу потягував цибуха. Як забачив чужого воза, здалека зневажливо дивився на приїжджих та все посмоктував цибуха.
Що, до Настки? насмішкувато випустив дим, навіть не ждучи запитання. Туди! махнув ліворуч люлькою. Та тільки ж вона нічого не зна, дурить вас, темних. Їй аби гроші. Е-ех, ще прийдуть часи Повертай у волость, до лікаря!
«Це, видко, той, з комнезаму[4]», здогадався Лаврін. Бо дійшла і до нього чутка, що за намовою такого-то голодранця хотіли Настку розстріляти разом із черницями з поблизького монастиря, та селяни як довідались переховували. Так було раз, і вдруге, а втретє якийсь партієць, якесь там їхнє велике цабе сам шукав бабу Настку, аби запомогла. То як видужав, наказав своїм прихвосням не займати її.
Вїхали в Демидівку. Хоч тут хлопці вперве, але не блудили: то на цій вулиці, то на тій люди безмовно показували дорогу, бачачи се не з їхнього села, і старий на возі лежить. Розігнеться, прикладе долоню до лоба і тільки туди. Без слів, бо навіщо слова.
Приїхали на обійстя. Хлопцям би зайти та спитать, дак ні ж зняли батька з мішків і, як мішка, понесли до хати, положили на долівку, на духмяне сіно.
Баба Настка, та ще й не так аж баба, радше зболена молодиця, сиділа край столу проти образів. Сини як поклали батька, то лишень тоді перехрестилися й привітались.
Настка не віддала на добридень. Сиділа, наче з білого воску зліплена. І на тій білизнí навіть у півтемряві підсліпуватої хатини гаразд було видно яскраві краплі крові. Через усе чоло, наче терням подзьобано; і долоні, мовби гвіздки увігнано; і на боку, як у забинтованого солдата; і на ступнях.
«Лишенько!.. жахнулися хлопці. Господи Ісусе Христе»
Одначе Настка з натугою підвелась і, взявши ціпка, ступила кілька кроків мов не своїми ногами.
Перекладіть на лаву, долілиць, сказала стиха.
Сини перенесли батька, поклали на широкий ослін.
Вийдіть.
І заходилась коло розслабленого тіла, час од часу лишаючи на сірому полотні краплини своєї крові. Лаврін то зціпить зуби й терпить, а то зненацька й ойкне, аж хлопці заглядають із сіней, що воно там таке. А Настка усе склада суглобчик до суглобчика і хрящик до хрящика та, все так само стиха, гомонить до Лавріна:
4
Комнезам комітет незаможників.