Отак же воно і на мій суд, погодився Санчо. У тій оповісті чи сторії, що, каже бакаляр, сам бачив, як про нас обидвох прописано, і об мою честь, гадаю, руки потирають, як ото кабана, буває, по вулиці-пилюці туряють: ачу, рябий, аса-ля! А от же й забожуся, що зроду-віку про жодного чарівника слова лихого не сказав, та й добра такого не мав, щоб хто на мене заздрив; от хіба що вдався собі трохи ніби хитруватий, а може, й махляруватий, тільки все те мов плащем широким криє-покриває простота моя велика, прирожденна, а не вдана. Та вже за те саме, що я вірю кріпко й непохибно у Бога правдивого, як нам велить свята Церква наша римо-католицька, за те, що я з жидовою на смерть ворогую; мусили б на мене тії письмаки обачення мати і в писаннях своїх добре зі мною обіходитись. А проте нехай собі кажуть-говорять, як хочуть: голий я вродився, та й ниньки голий ходжу, нічого не зискав, та й нічого не втратив; нехай мене хоть у книжки пхають, хоть на язики всім світом беруть, що-любля про мене плещуть мені про те байдужечки.
Се нагадує мені, Санчо, притичину, яка склалась одному славному поетові наших часів, сказав Дон Кіхот. Написав він якось ущипливу сатиру на всіх куртизанок, та оминув одну даму двірську, що й невгадано було, чи вона до того гурту належить; от та дама, не знайшовши себе в списку, і давай йому жалітись що він у ній таке побачив, що разом з іншими не змалював? Отож нехай він свою сатиру поширить і її десь хоч у додатку вмістить, а як ні, то життю не радий буде. Поет так і зробив, і такого про неї понаписував, що й старі пліткарки не наговорили б, але дама була вельми рада, що доскочила-таки слави, нехай і неславної. А ще приходиться сюди історія того пастуха, що підпалив і димом пустив славетний храм Діанин, залічуваний до сімох чудес світу, на те тільки, щоб імення своє потомним вікам передати; хоч і велено ж було того ймення не згадувати ані словом, ані на письмі, аби задум його не справдився, проте відомо стало, що звали того пастуха Геростратом. Спадає мені на память із сього приводу також пригода, що мав її великий цісар Карло Пятий з одним шляхтичем римським. Якось захотілося цісареві оглянути славнозвісну Ротонду, що в старожитні часи звалася храмом Усіх Богів, а тепер слушнішу має назву церква Всіх Святих.[34] То одна з небагатьох будов, що майже цілою доховалась із доби поганського Риму, являючи нам усю велич і пишноту прославлених своїх фундаторів: формою вона нагадує велетенську розкраяну навпіл помаранчу, а яснота в ній несказанна, дарма що світло добувається туди через одно тільки вікно, чи радше через великий круглий отвір у куполі. Через той же отвір і оглядав цісар тую церкву, а при боці в нього був один шляхтич римський, що пояснював йому до тонкощів усю велич і красу того архітвору давнього зодчества; як одійшли вони од отвору, шляхтич йому й каже: «Цісарю мій найясніший! Тисячу, може, разів поривало мене бажання схопити вашу величність ув обійми і кинутися з вами разом униз через сей отвір, аби на сім світі вічную по собі зоставити славу». «Я вам вельми вдячний, одвітував цісар, що ви не довели до діла лихого вашого наміру; щоб же не було вам більше нагоди випробовувати вірнопідданість вашу, забороняю вам віднині говорити зі мною й перебувати в моїй присутності». Сеє сказавши, нагородив його щедро. Бачиш, Санчо, бажання зажити слави завше було могутнім рушієм людських учинків. Як ти гадаєш, що спонукало Горація кинутися при повнім обладунку з мосту в Тиброву глибину?[35] Що примусило Муція руку собі спалити?[36] Що порвало Курція скочити в безодню огненну хлань, яка посеред Рима була розверзлася?[37] Що подвигнуло Юлія Цезаря наперекір усім недобрим призвісткам перейти Рубікон?[38] Або з новітніх уже прикладів узявши чого се хоробрим гишпанцям, що воювали в Новому Світі під рукою знакомитого Кортеса, закортіло кораблі свої потопити і на суходолі одрізаними лишитись?[39] Всі оці вчинки і багато інших, їм подібних, були, є і будуть діяннями слави, котрої прагнуть смертні яко нагороди й частки безсмертя, що належать їм за голосні їхні подвиги; щоправда, ми, християни-католики і мандровані рицарі, більше повинні дбати про славу віку грядущого, яка вічно витає в ефірних висях небесних, аніж про ту марну славу, що дається осягти в сьому земному й минущому віці, бо тая слава, хоть яка тривала, конче має скінчитися з цим конечним світом, тим-то, Санчо, дії наші не мусять переступати меж, назнаменованих релігією християнською, що ми до неї признаємося. Нам треба в велетнях поборювать гординю, зависть перемагати благородством і добротливістю, гнів самовладанням і сумиром душевним, обжерність і оспалість недоїданням та недосипанням, хтивість і жадобу вірністю до тих, кого ми обрали володарками всіх помислів наших, лінивство невтомними по всьому світі мандрами в пошуках пригод, що можуть із нас учинити і вчинять напевне не тільки добрих християн, а й доблесних рицарів. Оце тобі, Санчо, шляхи, якими можна доступитися найвищої хвали і найбільшої слави!
Добре я втямив усе, що ваша милость отут мені провадила, сказав Санчо, тільки просив би я вашої ласки одне питання скасувати, що саме в голову мені вступило.
Не скасувати, а, мабуть, зясувати, поправив його Дон Кіхот. Питай на здоровя, а я вже тобі відповім, як зумію.
Скажіте мені, пане, питав далі Санчо, всі оті Іюлі та Августи, чи як їх там, усі оті лицарі-славути, що вже, ви каете, померли, де вони теперечки?
Котрі були погани, ті, видима річ, у пеклі, відповідав Дон Кіхот, а котрі християни (якщо вони справді були добрими християнами), ті в чистилищі або в раю.
Ну, добре, сказав Санчо, а тепер ще й таке: чи в тих поховальницях, де лежать оті пани великі, є лампади сріблянії, чи висять на стінах у каплицях їхніх милиці памяткові, покривала мертвецькі, волосся пасма, ноги чи там очі восковії? А як ні, то чим же тії поховальниці оздоблені?
На те одвітував Дон Кіхот:
Поховальниці поганські являли собою здебільша розкішні храми: попіл Юлія Цезаря замуровано в урну, а над нею воздвигнуто височезний камяний обеліск, що зветься в нинішньому Римі шпилем Святого Петра;[40] у цісаря Адріяна за гробовець править цілий замок, завбільшки з добре село, що звався колись Moles Hadriani,[41] а тепер це замок Святого Ангела в Римі;[42] цариця Артеміза поховала свого мужа Мавзола в усипальні, що її мали за одне з семи чудес світу, але жодна з цих гробниць, як і багато інших, споруджених за поганства, не оздоблювалась покривалами чи іншими такими приносами й памятками, які свідчили б, що тут покояться святі.
Та вже ж не як, мовив Санчо. А тепер скажіть іще, яке діло славніше: мертвого воскресити чи велетня якого вбити?
Тут нема чого й питати, відповів Дон Кіхот, ясно, що воскресити мертвого.
Отут же ви, пане, і впіймались! вигукнув Санчо. Виходить, той, хто воскрешає мертвих, вертає зір незрячим, випрямляє кривоногих, уздоровляє недужих, той, що в нього перед гробницею лампади горять; що в нього в каплиці повно люду молящого до мощей припадає, він і в сьому і в прийдущому віці більшої сподобився слави, аніж була коли чи буде у всіх царів поганських та лицарів мандрованих у цілому світі?
Визнаю і я сю правду, погодився Дон Кіхот.
Виходить, вів далі Санчо, така вже слава, і благодать, і, сказать би, привілеї у мощей святих, що з призволу і призводу благочестивої нашої матері-Церкви перед нами тобі й лампади, і свічки, й покривала, й милиці, і образки, й кучерики, і очі, й ноги, люду хрещеному на побожність, а їм на більшу християнську славу. Королі на плечах своїх тії тіла, чи, мовляли, мощі переносять, кісточки їм цілують, часточками їхніми собі каплиці зукрашають, вівтарі свої найкоштовніші приоздоблюють.
І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? спитав Дон Кіхот.
А до того, пане, одказав джура, що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списових проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар.
Воно-то так, сказав Дон Кіхот, та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства.
Правда ваша, погодився Санчо, тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів.
Це тому, сказав Дон Кіхот, що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.
А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих? сказав Санчо.
Мандрованих-то багато, відповів Дон Кіхот, але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.
У таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсінея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі!