І до чого ж ти все оце говориш, Санчо? спитав Дон Кіхот.
А до того, пане, одказав джура, що ми з вами повинні стати святими, тоді ми найшвидше заробимо собі тої доброї слави, що до неї так ревно пориваємось. Коли хочете знати, пане, то вчора чи позавчора, одне слово, як той казав, цими днями, вписано й заведено між святих двох ченичиків-босоножців, і кожне тепер за велике собі щастя має припасти губами чи рукою торкнутись до тих вериг залізних, що ними вони, плоть свою усмиряючи, підперезувались; тії ланцюги, скільки я знаю, у більшій тепер повазі, аніж Роландів меч, що десь там у зброївні висить у нашого милостивого короля й пана, дай йому, Боже, вік довгий. Отож, пане, краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати: скорше дійдуть до Бога два десятки бичів, що сам собі всиплеш, аніж дві тисячі ударів списових проти всіх отих велетнів, драконів та інших прочвар.
Воно-то так, сказав Дон Кіхот, та не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить. Рицарство те ж саме, що й за віру подвижництво; не один-бо вже рицар вічного в раю сподобився блаженства.
Правда ваша, погодився Санчо, тільки чув я, нібито більше в раю все-таки ченців, а не лицарів.
Це тому, сказав Дон Кіхот, що й на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують.
А чи мало ж на сім світі всяких мандрованих? сказав Санчо.
Мандрованих-то багато, відповів Дон Кіхот, але мало хто з них заслуговує на ймення рицаря.
У таких і інаких розмовах проїхали вони цілу ту ніч і другий день, а статись із ними нічого такого й не сталося, чим Дон Кіхот був непомалу засмутився. Аж ось надвечір другого таки дня побачили вони здаля преславне місто Тобосо; од того виду збадьорився наш Дон Кіхот, а Санчо похнюпив носа, бо він же сном-духом не знав, де живе та Дульсінея і зроду не бачив її в образ, як, зрештою, і його пан. Обидва вони мліли серцем той, що скоро мав її побачити, а той, що ніколи не бачив; Санчо ніяк не міг зміркувати, що має робити, як пошле його пан у Тобосо. Нарешті Дон Кіхот вирішив не вступати до міста, поки добре не споночіє; на якийсь час стали вони попасом у дубнячку, що за околицею ріс, а як пора вже приспіла, увійшли в місто; оттут-то й почалися в них пригоди, справді на щось путнє схожі!
Розділ IX,
де оповідається зараз побачите, що
Опівнічної години, а може, трохи там раніше чи пізніше, Дон Кіхот і Санчо виїхали з лісу і вступили в Тобосо. В селищі було тихо й мирно, бо всі мешканці вже обляглися і спали твердим, як то кажуть, мертвецьким сном. Ніч стояла почасти ясна, почасти хмарна, хоть Санчові хотілося, щоб вона і зовсім була темна, щоб у тій темноті знайти якесь виправдання своєму невіданню. Довкола чути було лише собачий гавкіт, що від нього Дон Кіхотові аж у вухах лящало, а Санчові ковалики в грудях кували. Десь-колись попирхували осли по дворах, порохкували свині або коти нявчали всі ті різнорідні звуки виразно вчувалися серед нічної тиші. Закоханий рицар віщував собі з того щось недобре, а проте обізвався до Санча:
Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї, до її палацу, може, вона ще не лягала спати.
До якого там у сина палацу, заперечив Санчо, коли я бачив її високість у малесенькій хатці.
То вона, мабуть, подалась була на той час у придомок коло своєї резиденції, сказав Дон Кіхот, розважитись у товаристві з паннами своїми двірськими, як то чинять зазвичай високородні сеньйори та принцеси.
Ох, пане, зітхнув Санчо, коли вже ваша милость думає мені наперекір, що пані моя Дульсінея не в хаті живе, а в палаті, то хіба ж тепер той час і та година, щоб двері там одчинені були? Чи годиться ж нам грюкати-добиватись, поки нас почують і впустять, чи пристало вночі людей колошкати? Чи подоба до коханок отак нахрапом достукуватись, як гультяй звик чинити, що не дивиться на пізню годину, а так тобі прийде й гукає і лізе коли схоче?
Нам аби тільки той палац розшукати, мовив Дон Кіхот, а там я вже скажу тобі, Санчо, як далі діяти маємо. А дивись-но, Санчо, якщо мені тільки не ввижається, то он він і є, палац Дульсінеїн, бачиш, велике й темне щось бовваніє.
Ну, то нехай же ваша милость їде попереду, сказав Санчо, може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день.
Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий.
Ну, то нехай же ваша милость їде попереду, сказав Санчо, може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день.
Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий.
Бач, Санчо, мовив, на церкву набрели.
Та бачу, одказав Санчо, гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак такої пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо память моя не заморилась, казав вам уже, що нашої пані будинок стоїть десь у сліпому завулку.
А бий тебе Божа сила, недоумку! закляв Дон Кіхот. Де ти бачив, щоб замок чи палаци королівські по сліпих завулках ставились?
Знаєте, пане, заперечив Санчо, воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосі так заведено, що ті палаци-озіяки по закутках будуються. Тим-то і прошу вашої милості, дайте мені по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його зїли, як маємо через нього стільки їзданини та блуканини!
Гляди, Санчо, говори з більшою повагою про все, що стосується моєї володарки, остеріг Дон Кіхот. А втім, не впадаймо в пасію, долиймо до окропу холодної води.
Та вже впиню себе, впиню, одмовив Санчо. Тільки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашої мадами будинок, однісінький раз бачивши, аби й опівночі вам зразу одшукав, коли ви самі, пане, не годні його знайти, хоч певне тисячу разів уже бачили.
Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! сказав Дон Кіхот. Чи не говорив же я тобі, єретичний сину, сто сот разів, що сам я зроду не бачив незрівнянної Дульсінеї і ніколи в житті не переступав порогу її палацу, а закохався в неї з чутки, з людської слави про красу її та розум?
Уперше чую, одвітував Санчо, і кажу, що як ваша милость її не бачили, то я й поготів.
Бути не може! не повірив Дон Кіхот. Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли приніс відповідь на листа, що я їй через тебе посилав.
Ви, пане, не дуже на теє впевняйтеся, сказав Санчо, бо, щоб ви знали, бачив я її і відповідь узяв так само з чутки, а яка вона є, сеньйора Дульсінея, того не втну, як рукою до неба не сягну.
Санчо, Санчо, мовив Дон Кіхот, є час на жарти, і є час, що не випадає й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душі моєї і ніколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, ніби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаєш, що тому неправда.
Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулів і плуг, по землі тягнучись, брязкає; не інакше, подумали, як устав оратай удосвіта в поле на оранку. Так же воно й було; ішов оратай і співав тую пісню, що каже:
Зле скінчилось для французів
Полювання в Ронсевалі[43]
От же щоб я вмер, Санчо, озвався Дон Кіхот, почувши ті слова, коли не буде нам сеї ночі якогось лиха. Чуєш, якої той хлоп співає?
Та чую ж, одказав Санчо, тільки до нашої справи теє полювання в Ронсевалі зовсім не тичеться. Нехай би собі співав хоч і про Калаїноса,[44] все одно, у нашім ділі воно ні на добре, ні на лихе не призвісне.
Як порівнявся з ними селянин, Дон Кіхот спитався в нього:
Чи не скажете ви, добрий чоловіче, нехай вам Біг помагає, де тут палац незрівнянної принцеси доньї Дульсінеї Тобоської?
Пане, одказав йому парубок, я сам не тутешній, став оце недавно до одного багатого господаря в найми про всяку польову роботу; онде-о навпроти живуть йогомость і паламар сього приходу, вони вашій милості напевне скажуть, хоч той, хоч той, про тую пані принцизну, бо мають списки всіх мешканців тобоських; тільки здається мені, що нема в цьому селі ані жодної принцизни, хіба що чимало господарок пановитих, що кожна себе в домі за принцизну має.
Серед них же то, приятелю, сказав Дон Кіхот, і мусить бути та, про яку тебе питаю.
Мо, й так, погодився парубок. Бувайте здорові, бо он уже й на світ починає займатись.
Та й погнав собі мули, не чекаючи дальшого розпитку.
Побачив Санчо, що пан його ніби розгубився і невдоволений чимось, та й каже:
А й справді, пане, затого день білий буде, а нам воно ніби ніяково трохи на вулиці. Ось виїдьмо краще з міста: ваша милость перебуде тут десь поблизу в лісі абощо, а я по-видному вже вернуся до міста і піду по нишпорках, вилажу скрізь до останньої загогулини, шукаючи моєї пані дому, чи замку там, чи палацу; то було б велике нещастя, коли б не знайшов, а як ізнайду, то розмовлюся з її милостю і скажу, де і як ваша милость чекає од неї знаку й слова, аби зійтися вам обом без ущербку для честі її і слави.