Зараз, баби, куліш зваримо, сказала баба Одарка.
Бабусі було вже шістдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловіка, а потім старшого сина. Ось і молодший поїхав з козаками під Корсунь. Дома Одарка оставила на господарстві двох невісток і чотирьох діточок. Нічого не могло утримати бабусю на місці, коли її єдиний син десь-то в поході.
А Явдоха була дівка молода, висока, шумна і весела. Кістки вправляла, лікувала розтягнення зв'язок. Ніяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шість стукнуло. Любила вона одного гармоніста, але він одружений був, а інші їй не сподобались.
Супроводжували обоз двоє козаків. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всі його наміри зводила на жарти.
Жінки сіли біля вогнища. Василина, нарізаючи хліб, запитала:
А що, Гликерія, твоєї Марічки не видно?
Спить на підводі, степне повітря зморило, відповіла Гликерія.
Може, розбудиш, нехай поїсть?
Хай спить, вранці поїсть.
Хлопці, ідіть куліш їсти, позвала баба Одарка.
Ой, пахне як, сказав Іван, сідаючи, спасибі, жіночки, за частування.
Спасибі, дядько Іван, будете говорити, коли поїсте, сказала Явдоха. Микола, а ти чого, сідай, не соромся, не вкушу, засміялася вона.
Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлібу, ось сало, їж, Микола, пригощала Гликерія.
І я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так і в дівках засидишся, сказав Іван.
А ви мене, що, сватаєте, дядько Іван?
І сватаю, дивися, який козак! А як лозу на скоку рубає!
Знаю, знаю я. Ось повернемося з Корсуня, весілля справимо, пообіцяла Явдоха і пирснула.
Знову смієшся, не повірив Микола, комедію ламаєш?
Ні, я серйозно, засилай сватів, посміхалася Явдоха.
Дивись, дівка, обіцялася, договір дорожче грошей, як повернемося прийду сватати за Миколу, зрадів дядько Іван.
Микола сидів, як іменинник. Чи жарт Явдоха на людях обіцяла вийти за нього. Роки три він вже ходив за нею і тепер він не вірив своїм вухам.
А Марічка, міцно дрімаючи на підводі, бачила сон. Дорогу, уздовж неї дерева, прикрашені різнокольоровими стрічками, які розвивалися по вітру. Вона панночка на коні, на голові у неї багата сорока головний убір, прикрашений шиттям і дорогоцінним камінням, нитками бісеру на чолі. На скронях довгі перлинні нитки, а зверху над сорокою біла тонкого шовку хустка. Вона в платті з довгими рукавами і манжетами. Поруч з нею на коні ставний панич. Скаче, посміхається їй.
Несподівано піднявся сильний вітер, головний убір зірвався з голови, розметалося волосся. Кінь понісся. Гілки бють по обличчю, по білій шкірі. Марічка прокинулася від сну. Відкрила очі, спочатку не зрозуміла, де вона. Над головою синє небо з розсипами зірок. Полином пахне. Цвіркуни співають свої трелі. Неподалік біля вогнища баби снідають з козаками.
Марічка потягнула кожух, укутавши ноги, і задрімала. Перед очима стояв ставний панич на коні.
6. Шляхтич
Корсунська операція Хмельницького завершилася дуже швидко. Микола Потоцький, наляканий чутками про перевершення чисельності противника, після наради вирішив відступати із Корсуня на Богуслав під захистом табору з возів, але на шляху відступу козаки на чолі з Максимом Кривоносом перекопали прохід глибокими ровами і завалили деревами. Військо Потоцького в широкій балці, затиснутої з одного боку болотом, а з іншого кручами, наштовхнулося на перекопи і завали, та змушене було зупинитися. На стрімкому схилі вози переверталися, табір втратив порядок, не міг розгорнути артилерію. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащі Кривоносом, визвав паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-Бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена[7].
Після бою сотник Тихон Лобода під'їхав до обозу, організованому Гликерією.
Ну, що, жіночки, святкуйте перемогу славних синів землі нашої, сказав в запалі Тихон, стираючи сліди пороху зі свого обличчя. Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть підійти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.
То вам свято, а нам робота поранених шукати, сказала баба Одарка.
Наші втрати повинні бути невеликі, відізвався Тихон, хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!
То вам свято, а нам робота поранених шукати, сказала баба Одарка.
Наші втрати повинні бути невеликі, відізвався Тихон, хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!
Ти Павла не бачив? запитала Гликерія чоловіка.
Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.
Та де ж він? переживала Гликерія. Марійка, баби, гайда, шукати поранених.
Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.
Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, сказала Марічка і стала тягнути козака.
Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
Ух, важкий, Марічка ніяк не могла затягти його на візок.
Позвол мі помоч, пані, звернувся до неї поранений поляк.
Допоможи, сказала Марічка, і сам сідай на підводу.
Немолодий жовнір допоміг підняти драгуна і сів поруч з ним.
7. Знахарки
Вечоріло, Марічка прийшла з підводою поранених до місця, де жінки домовилися зібратися, щоб рушити у зворотний шлях. Усі вже були в зборі, Микола вивів коней на випас в низину, де була густа трава. Дядько Іван клопотав біля вогнища, а баба Одарка вже кидала пшоно в похідний куліш.
Скільки у тебе поранених, Марійка? запитала бабуся.
Восьмеро, один сильно важкий, відповіла Марічка.
Зараз рани почистимо, відпочинемо, коні попасуться, а завтра рано-раненько рушимо додому. Поранених усіх розібрали, я бачила тут жінки з підводами ходили з Яблунівки, Кам'янки, Березняків, сказала Гликерія.
А Пашка знайшовся? запитала Марічка у матері.
Він сам мене знайшов, відповіла Гликерія, цілий, неушкоджений, слава Богу. Пішли, подивимось твоїх поранених.
Гликерія, Явдоха і Марічка пішли до підводи. Хтось з поранених стогнав. Сплячий поранений козак, котрого Марічка знайшла першим, відкрив очі.
От дівка, одних поляків понаходила, засміялася Явдоха. Двоє козаків, шестеро поляків.
Зараз усіх лікувати будемо, потерпіть милі, сказала Гликерія, хто може встати, йдіть до вогнища зараз і нагодуємо вас, а що ж ти, соколе, блідий такий, ледь живий.
Він, мамо, багато крові втратив, рана на спині глибока, я кров зупинила, Марічка підклала сіна під голову драгуна.
Красунчик, але не видужає, марний клопіт, треба його залишити, не доїде, зауважила Явдоха.
Не каркай, будемо виходжувати, обірвала її Гликерія, не таких на ноги підіймали.
Ну, ну, лікуйте, Явдоха обняла пораненого в ногу козака і допомогла йому дійти до вогнища.
Микола тільки на випас коней повів, а вона вже козака обнімає, непостійна ти, Явдоха, дівка, пожартував дядько Іван.
А що мені, я молода, а хлопців чимало, хочеш козака вибирай, хочеш жовніра. Он Марічка собі драгуна пригледіла, лежить на підводі весь білий, ледь живий.
Зараз він не ворог, Явдоха, він зараз повержений ворог, значить, будемо його лікувати за законами військового часу, як військовополоненого, заключив дядько Іван. Сідай, хлопець, сідай зручно на кожух, зараз тобі жінки рани намажуть. Лікувати. Розумієш?