Так нам же всі ці переїзди-перельоти вже наперед оплатили, розгубився я.
Едік звів очі до лоба і похитав головою.
Нема про що, студент, з тобою зараз розмовляти. Роби, як я кажу, потім зрозумієш, якщо порозумнішаєш Запам'ятай, зупинятимемо тільки вантажівки, там нормальні люди, не жлоби, завжди можуть за спасибі підкинути, а легковики то як таксі Нехай собі себе й везуть
І от ми вже на трасі. Йдемо-волочимо непідйомні сумки, безперервно озираючись і «голосуючи». Ніхто не зупиняється і Едік каже, що тут місце незручне, бо недалеко перехрестя доріг і треба йти далі, ще метрів 200300 Йдемо вздовж траси, обливаючись потом. Дійшли, зупинились, чекаємо, а траса чомусь спорожніла. То бігли, ледь не бампер в бампер, а тепер, коли ми вже зайняли потрібну позицію нікого!
Вони що, знущаються? Ну, просто, як змовились! бурмоче Едік.
І тут, викликавши у нас нервовий сміх, якось поволі, повз нас пройшов рейсовий напівпорожній автобус на Веселинове. Водій уважно подивився на нас, але ми не проголосували ми ж економимо!..
Близько години ми отак, на спеці, в пилюці, семафорили і я вже ладен був повернутися до автостанції, кинувши Едіка з його «наукою», коли на порожній трасі з'явилася «Побєда» яскравого жовтогарячого кольору. Пам'ятаючи Едікову умову щодо легковиків, я не відреагував на її наближення, але в Едіка терпець урвався. Він зненацька задріботів ногами та замахав вільною рукою, виконуючи якийсь шаманський танок з сумкою замість бубна. Машина йшла з досить великою швидкістю, але камлання подіяло і, прокотившись ще кілька десятків метрів, «Побєда» зупинилася. Звідки й сили взялися! Едік, здимаючи куряву, помчав до машини. Я бачив, що в салоні є люди і тому, без всякої надії, тягнучи осоружну сумку, теж поволі почвалав до «Побєди». Едік, відкрив задні дверцята, щось спитав у водія, а потім, обійнявши сумку обома руками, притиснувши її, як рідну, до живота, поліз задом на сидіння і, вже закриваючи дверцята, гукнув мені, що місць нема, і що він буде чекати НАС в готелі Хряпнули дверцята і я лишився, як вночі в готелі, знову один «Берлин рушив, а Івася курява покрила» чомусь згадалась поема Шевченка
От, гад! І ж це вже вдруге підряд! Якось втомлено-беззлобно подумав я. Хоч би сумку мою забрав, все ж легше було б! А втім, навіть добре, що сумка зі мною. Я ж з ранку, не те, щоб поснідати води ні краплі не випив, а у мене там і пачка печива і пляшка ситра, ще Києва. Було вже за полудень. Я примостився біля придорожнього стовпчика на бетонній плиті, що, чомусь, лежала поруч і, вже не звертаючи уваги на автомобілі, заходився діставати свої припаси. Не встиг я ще добути їх, як відчув, що за моєю спиною зупинилась машина. Озирнувся газон з будкою. І водій і пасажир в міліційних кашкетах Незнайомі Пронеслась думка: може я щось не те, чи не там роблю??? Але міліціонер з лейтенантськими погонами, через віконце з опущеним склом доброзичливо запитав:
Тобі куди, хлопче?
Мені, товариш лейтенант, до Веселинова треба, вже годину голосую ніхто не бере А у мене ж відрядження, про всяк випадок, додав я.
О-о-о, чудово! Ми якраз туди. Тобі на завод, чи до готелю?
До готелю. Влаштуюсь і на завод.
Добре, сідай! І тицьнув великим пальцем правої руки позад себе в сторону будки. Я радо підхопив свою напіврозкриту сумку і підбіг до розчинених дверей фургона. З дверей визирнув усміхнений сержант, простягаючи руку за моєю сумкою. Сержант сидів на довгій лавці, спиною до кабіни в вузькому проході, розташованому поперек машини. Лавка була довга, але її всю займали якісь баби з кошиками. Вільного місця не було Я розгублено запитав:
А мені куди ж? У вас же місць нема!
Як то нема? здивувався сержант. Та ми ще чоловік 1520 підвезти зможемо, і гостинно відсунув заґратовані двері входу в головне, напівтемне, приміщення фургону, одночасно, засовуючи туди мою сумку
Ласкаво просимо!
Хоч після яскравого сонячного світла мене огорнула майже повна темрява, мені здалося, що в дальньому кутку фургона щось ворушиться.
Так там же хтось є!
То нічого, не бійся, він смирний, тільки кишені тримай міцніше, бо то спеціаліст! Ну, що було робити, вмощуюсь на лаві, в куточку, ногами підгорнувши під себе сумку.
Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приїдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в різні готелі
А я ще подумаю, знову розвеселився сержант. Може, як вас обох в один готель здамо, то план на 200 % виконаємо, ще й премію заробимо
Сержант! Ти ж не переплутай нас, коли приїдемо, бо ми, хоч в одному автозаку, але в різні готелі
А я ще подумаю, знову розвеселився сержант. Може, як вас обох в один готель здамо, то план на 200 % виконаємо, ще й премію заробимо
Автозак рушив. Десь за 1520 хвилин бабусі дісталися до місця призначення, розрахувались з сержантом, повитягали за його допомоги свої кошики і, як тільки вони звільнили «сержантську» лаву, я запросився на свободу.
«На свободу з чистою совістю!» привітав мене сержант і ми рушили далі. Сержант сів проти заґратованих дверей в камеру, а я біля віконця.
Ніколи в такому фаетоні не їздив, признався я сержанту. Треба якось стрес зняти. Закурив би, але не знаю, чи можна, та й запальничка відмовила
Так у мене ж сірники є! Жваво відгукнувся сержант, побачивши мою «представницьку» пачку. Ніколи ще таких цигарок не бачив.
! Закурили, обмінялись думками про рівень американської тютюнової промисловості.
Дайте і мені, простягнув руку з-за ґрат арештант.
Сиди! Гримнув на нього сержант. Он, товариш лейтенант «Приму» смалить, а тобі «Bond» подавай! Арештант покірно поплентався в свій куток.
Кажеш лейтенант «Приму» смалить, то може і його з водієм пригостити?
Ну, як не жалко, то чого ж, він людина хороша.
То що, постукаємо, хай зупинить машину? Я ж на ходу не пригощу